Не такий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Дмитрук! — втрутилася Людочка. — Тобі що лікар сказав!? Ану забери руки!

Усі хлопці гуртом обернулися до неї. Демонструвати своє «причандалля» сяким-таким лікарям, це ще нормально. Та світити голим задом перед молодою класною керівничко — це вже було занадто! На щастя, вона й сама це зрозуміла і хутенько подалася навідати дівчат. Хлопці полегшено зітхнули.

— Довго стояти будемо? — знову озвався хірург. Ігор розвів руки, приречено опустив плечі і став схожий на худу обскубану курку.

— Присядь! Нахились! Підійди! — командував хірург, виконуючи різні маніпуляції. Медсестра, насупивши брови, уважно щось записувала у картці. Дмитрук зрозумів, що від цього нікуди не подінешся і навіть почав загравати з нею.

— Закрий рота! Бо зробиш протяг і прищика свого застудиш! — зневажливо промовила та, і хлопчина з палаючими вухами під регіт однокласників швидко помчав у роздягальню, радіючи, що для нього екзекуція закінчилась.

— Підходьте по черзі, не ламайтеся, — забубоніла терапевт. І хлопці вервечкою потягнулися до ваг, перекидаючись такими жартами, почувши які, їхні батьки відразу посивіли б.

Потапенко вирішив скористатися відсутністю класної та заклопотаністю лікарів і тихенько вшитися звідти. Він розвернувся і вже мало не прослизнув у двері, коли це на всю спортзалу прокотилося люте:

— Ану стояти!

Всі застигли, не розуміючи до кого це мовлено, кому і для чого потрібно.

— Ти, хом’яче! — знову гаркнув хірург. — Вирішив передчасно нас покинути? Прізвище як?

— П-п-п-о-тапенко! — пробелькотів Денис, мов громом прибитий.

— Ти знаєш, Потапенко, що в тебе страшна хвороба!? — піднявся з-за стола хірург.

— Я-я-яка? — злякано спитав Денис. У нього враз підкосилися ноги і затремтіли руки.

— Яка? «Дзеркальна хвороба» називається! — із серйозною міною відповів лікар. — Це коли свої ноги ти можеш побачити тільки у дзеркалі! — пояснив він і голосно засміявся. За ним зареготали всі хлопці, захихикала медсестра і навіть терапевт вичавила із себе скупу посмішку. Потап відчув, як його щоки починають палати.

— Футболку знімай! — скомандувала Руда. — Давай на вагу! Подивимося, скільки середньостатистичних дітей є у тобі одному! На вигляд — мінімум двоє!

Денис зняв футболку, від чого все його тіло заколихалося, наче різдвяні драглі, і слухняно рушив до ваги. Став на неї, понуривши голову. Очі у медсестри вражено розширились. Вона записала результат, мовчки подала папірець терапевту. Та глянула, гмикнула і знущальним тоном сказала:

— Тобі, Потапенко, світять у цьому житті два шляхи. Перший — у морг через зупинку серця, другий — в Японію, на чемпіонат із сумо. Ти там з такою вагою будеш поза конкуренцією!

Хлопець почувався так, ніби йому плюнули просто в душу, в такі глибокі й болючі її закамарки, про існування яких він досі не підозрював. Позаду хтось голосно засміявся. Денис різко обернувся і поглянув на однокласників. Щось в його погляді було таке, від чого сміх на їхніх устах завмер, так і не почавшись.

Не можна заганяти жертву в глухий кут, бо тоді вона втрачає страх! Потап спокійно розвернувся, натягнув футболку і, незважаючи на протести медичних «світил», попрямував до виходу. Зайшов до роздягальні, вбрався, вхопив рюкзак і пішов додому. Він уже знав, що завтра розпочне нове, цілком відмінне від попереднього, життя.

Розділ 9

Потапенко вперше зробив те, що хотів, а не те, чого від нього вимагали. Впевненість у собі, як кажуть у рекламі, дала йому крила. Він роздягнувся в передпокої, кинув рюкзак просто на підлогу, хоча раніше, за настановами батьків, завжди заносив його в свою кімнату. Скинув черевики і теж залишив їх посеред коридору, не заморочуючись із тим, щоби сховати взуття до шафки.

Зайшовши до своєї кімнати, Потап на всю потужність врубав музику. «Бумбокс» загорлав із колонок:

«Дійсно, і як далі?» — подумав Денис. Йому набридло бути об’єктом жартів тих людей, які (на його думку) керувалися лише основними, якимись дикунськими, інстинктами і повинні були б мешкати в спеціальних резерваціях, як звірі в зоопарку. Чому нещасні гопники Слон та Хиля можуть втручатися в його життя, змушують боятись і ховатися в кущі, тільки щоб з ними не здибатися? Адже вони не прочитали нічого, крім хіба казочки у садочку! Не вміють без помилок написати навіть дурнувату фразу на паркані! Чому він має потерпати від образ Швабри і виконувати її дурнуваті команди, метою яких є втоптати особистість у грязюку і показати, що дитина — це лише забавка в руках дорослих!

Раніше Потап над цим не задумувався. Вірніше, дуже швидко забував те, про що думав у миті незадоволення. Однак сьогодні, після того принизливого горе-медогляду та приголомшливого батькового вчинку, Денис відчув, що в ньому щось зламалося. Це як у кіно: залізна арматура дамби на водосховищі тріснула через тоненьку цівку води, що довгий час точила, здавалося б, непорушну споруду. А ще — о! це і є відкриття! — так від щоденного промивання мізків, яке розпочинається ще з дитячого садка, ламаються люди, навіть не розуміючи, що з ними коїться. Одні виявляють характер і змагаються з течією, а інші пливуть за нею і при цьому вважають, що саме вони керують своїм життям.

Денис Потапенко вирішив пливти проти течії. Ні, він не збирався фарбувати в рожевий чи в чорний колір волосся, ставати емо чи готом. Найперше Потап мусив трохи схуднути. А далі буде видно…

Хлопець вирішив серйозно підготуватися до втілення свого рішення в життя. Ввімкнув комп’ютер, узявся шукати різні методики схуднення. На багатьох сайтах рекламували диво-таблетки, які нібито дозволяли позбутися зайвої ваги у найкоротші терміни. Їх Денис одразу вніс у «чорний список»: все-таки він був уже досить дорослим і розумним, щоб не повірити у такі казочки!

Облазивши безліч форумів, Потап збагнув, що того, чого він хоче, можна досягнути лише завдяки дієті і ненависним фізичним вправам. Біда в тому, що на біг та стрибки через скакалку «лагідні» повчання Швабри давно виробили в нього стійку алергію. Але ж нове життя — це новий підхід!

Потапенко знайшов у шафі скакалку, яку ще років із три тому придбав для нього тато. Вона трохи потріскала від бездіяльності, але на перший час підійде і така. Потім хлопець витягнув на світ Божий запилені гантелі, дбайливо протер їх і поклав на видному місці. Тепер він пожалкував, що так по-дурному повів себе із батьковим подарунком — кросівками. От зручно було б бігати! «Стоп! — враз осяяло Потапа. — Тепер зрозуміло, ЧОМУ він мені їх подарував!» Денис заходив по кімнаті, як розлючений тигр у клітці. «Відкупитися хотів! Раніше нічого не можна було допроситися, а тут тільки захотів — і на тобі!» — не міг заспокоїтися хлопець. Тепер він з подвійною впертістю прямував до нового життя. Перед ним постала ще одна мета — довести батькові, що без нього йому, Потапові, жити набагато краще! «От схудну наперекір ЙОМУ! Тоді побачимо, хто був правий!» Денис забув, що саме цього рішення тато марно добивався від нього протягом кількох років…

Потап витягнув із шафи зошит у клітинку і розграфив у ньому табличку, в яку збирався записувати результати своїх занять. Ліворуч він позначив дати, а праворуч мав фіксувати значне зниження маси, на яке дуже сподівався. Приніс із маминої спальні невелику вагу (яку ще ніколи не «використовував» із власної волі) і став на неї. Спочатку заплющив очі, постояв, налаштувався і таки опустив погляд на шкалу. «Біс тебе забирай!» — несподівано навіть для себе вилаявся Потап. Він чудово знав багато цікавих слів, за допомогою яких його однокласники складали докупи речення та виражали свої емоції, однак намагався ніколи не повторювати їх у повсякденному житті. Але зараз хлопець просто втратив контроль. І було від чого: стрілка застигла на відмітці 87 кг. Денис попереминався з ноги на ногу. Позначка зупинилась на 86,5 кг. Потап важко зітхнув. На зріст він був 167 см, тож його вага… гм… трохи перевищувала норму. Він іще раз пересвідчився у цьому, звіривши свої показники з даними в Інтернеті. Тепер він зрозумів, про що йшлося Рудій, коли вона казала про поїздку до Японії та борців сумо…

Потап червоною ручкою і великими цифрами написав сьогоднішню дату, кілька разів обвів її і, ще раз зітхнувши, записав результат зважування.