Не такий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Потім вийшов до передпокою, зібрав розкидані речі, розклав усе на свої місця — не хотів шокувати маму такими кардинальними змінами — і взявся розігрівати собі їжу. Після останнього в житті повноцінного потапівського обіду, який складався із майже літрової миски борщу та картоплі з котлетою, що займала практично півтарілки, Денис роздрукував табличку, на якій великими літерами було написано «Після 18.00 не їсти!!!» і причепив її магнітом до холодильника. На листку, крім напису, був чорний череп з перехрещеними кістками і порожніми очницями, який Потап вставив у табличку для того, щоб відлякувати свій вечірній голод.

Задоволений собою, хлопець поплескав живіт і йому здалося, що він уже скинув кілограмів із п’ять, однак спокушати долю повторним зважуванням не став — вирішив відкласти це на завтра. Адже завтра — великий день. Завтра Денис розпочне свою спортивну кар’єру! Він запланував пробігти один-два кілометри та з сотню разів стрибнути через скакалку.

Уклавши свій спортивний розклад, Денис пішов учити уроки. Він нетерпляче чекав наступного ранку.

Розділ 10

Ранок був не таким райдужним, яким уявляв його Денис. По-перше, руки-ноги-тулуб відмовлялися прокидатися на годину раніше і вилазити з-під теплої ковдри.

По-друге, сяк-так «завертикалившись», Потап відчинив на хвильку вікно, виставив у темряву руку і відчув на ній холодні, різкі краплі, які вітром забивало навіть у кімнату. Дениса пересмикнуло. Він зачинив вікно, пірнув назад у ліжко, щоб зігрітися і налаштуватись на ранкову пробіжку.

Вчорашній ентузіазм, вочевидь, здавав позиції перед бажанням виспатися. Однак Потап, доклавши чималих зусиль, таки змусив себе встати і поплентався вдягати спортивний костюм.

Мама, яка вже не спала і саме готувала сніданок, здивовано глипнула на сина. Так рано він вставав дуже рідко, а сьогодні мало того, що прокинувся, так ще й зібрався кудись! Вона вийшла у передпокій, де, важко сопучи, Денис взував старі кросівки, і стала коло нього, схрестивши руки на грудях.

— Куди зібралися, юначе? — спитала вдавано весело. Мама дуже переживала, що вчинок батька погано вплине на психіку сина і боялася, що той почне викидати якісь коники.

— Бігати іду! — пробурмотів Потап, затягуючи шнурки. Тепер його рішення здавалося йому не вельми вдалим, тому він трохи сердився на себе і на увесь світ. Мама аж рот роззявила від такої несподіваної відповіді. — Буду за півгодини! — додав хлопець і швидко, поки вона не встигла зреагувати, вискочив із квартири, зачинивши за собою двері.

Листопадовий ранок був темний і вологий. Піднявши вище комір спортивної куртки, Потап вийшов із під’їзду. Дрібний дощ сік по обличчю, рудаве світло самотніх ліхтарів розпливалось у сизому повітрі і в калюжах. Хлопцеві хотілося чкурнути додому, з’їсти приготований мамою сніданок і переглянути ранкові новини. І тільки образа на батька, потреба щось довести собі і йому, змусила його йти далі.

Денис чвалав асфальтованою доріжкою. Метрів за двісті від їхнього будинку був невеликий стадіон, де в теплий період року тренувалася різношерста футбольна команда, а у вільний від тренувань час там ганяли м’яча всі діти мікрорайону. Але восени стадіон порожнів. Навколо брудно-зеленого газону тяглася вузька бігова доріжка, якою зазвичай їздили хіба велосипедисти, бо бажаючих побігати на горизонті не з’являлося. Саме туди попрямував Потап. Він намагався обминати калюжі та уникати бродячих псів, яких немало розплодилося у навколишніх дворах.

Ось він — початок нового життя! Хлопець несміливо ступив на доріжку і побіг. Через п’ятдесят метрів відчув, що в нього підгинаються ноги. Сповільнився, перейшов на крок, перевів подих і знову побіг. Ще через кілька десятків метрів йому здалося, що його легені от-от розірвуться. Денис зупинився, спробував глибоко вдихнути, та не зміг, тільки сапав, ковтаючи повітря невеликими порціями. Піт заливав йому очі. Він розумів, що починати щось завжди важко, але й подумати не міг, що буде ТАК важко.

Хитаючись від утоми, ніби він промчав марафонську дистанцію, Потап ледве чвалав назад. Які там стрибки через скакалку?! Тут аби додому дійти!..

На щастя, ліфт працював. Потап доїхав на свій поверх і завалився до передпокою — мокрий, брудний, знесилений. Тренування тривало рівно 10 хвилин, але забрало, на його думку, кілька років життя. Мама мовчки подивилася на сина, відчинила шафу, дістала чистого рушника і відвела жертву фізкультурного завзяття до ванної. День обіцяв бути нелегким…

Розділ 11

Потап ішов до школи значно довше, ніж звичайно: хоча він перекусив і трохи відпочив, ноги все одно погано слухалися. Хлопець зайшов у клас за п’ять хвилин до дзвоника. Там було незвично тихо. Щодня перед першим уроком восьмий «А» нагадував філію установи для божевільних: діти говорили, кричали, бігали, причому всі й одночасно. А зараз вони мовчки сиділи і спостерігали за Матвієм Самохіним та Дімкою Зарембою, які здійснювали незрозумілі маніпуляції з квітковими горщиками, що стояли на підвіконні неподалік від вчительського столу.

Потап встиг помітити, що Самоха загорнув мобільник у невеликий поліетиленовий пакет, витягнув з горщика рослину, вигріб частину землі, поклав туди телефон, засипав його землею і запхав назад квітку.

Пролунав дзвоник. Самоха з Дімичем швидко стерли бруд з підвіконня, обтрусили руки і побігли на свої місця. Почалася алгебра. Її викладала Катерина Іванівна. Сказати, що цю вчительку у школі не любили — це зовсім нічого не сказати. Наслухавшись на уроках історії про жорстокого німецького диктатора, учні «ніжно» називали її Гітлером. Хоч у порівнянні з Катериною Іванівною лиховісний фюрер, мабуть, здався б облізлим кошеням! Учителька була огрядна, дуже висока, мала громовий голос і носила незмінні темні кофтинки та довгі спідниці. А над верхньою губою у неї темніли густі вусики… Вчителі в учительській замовкали, щойно вона туди заходила, і розбігалися, мов перелякані таргани. Її боявся навіть директор, який уже кілька років поспіль марно намагався відправити математичку на пенсію. Але Катерина Іванівна нікуди не збиралася, тому м’якосердому і слабодухому Вікторові Петровичу доводилося просто уникати зустрічей з нею, ховаючись у своєму кабінеті.

— Ну що, партизани? — Гітлер подалася до свого стільця. — Будемо вчиняти допит на виявлення у вас зачатків знань? Рульова! Ти що робиш там у заду?! Ану, пересядь до мене на переднє місце! — несподівано гаркнула вчителька.

Інка, яка без дозволу пересіла на задню парту, мало не захлинулася слиною з переляку.

— Чому я маю, як той поліцай, увесь час на тебе гавкати!? У мене ще хвіст не виріс! — напирала математичка на Рульову. Фрази, які виголошувала Катерина Іванівна, ставали шкільним фольклором і передавалися з покоління в покоління. — Мені вже набридло викликати до школи твоїх батьків! Краще б ти сиротою народилась! Їм би не так соромно було!

Помітивши, що Інка вагається, вчителька підійшла до неї, чіпко схопила за вухо і поволокла до першої парти. Клас зареготав. Хтось витягнув із кишені мобільний і взявся знімати виховний процес на відео.

— Максименко! Сховай телефон, бо потім поміняєш його у мене тільки на сто доларів! — Гітлер помітила оператора.

Олесь смикнувся, телефон упав на підлогу і розлетівся на деталі. Хлопець поліз під парту збирати все, що залишилося від його дива мобільної техніки. Восьмий «А» мало не лускав од реготу.

— Так, заспокоїлись! Починаємо урок! — Катерина Іванівна сіла за стіл.

Рульова потерла червоне вухо, тихо вилаялася і зробила вигляд, ніби давно мріяла віддати всю себе алгебрі.

— А у мене для вас приємний сюрприз! — кровожерливо посміхнулася вчителька. — Рульова! Швиденько роздай завдання на самостійну! — подала вона Інці стосик папірців з надрукованими формулами та задачами. Інка встала і пішла між рядами, кидаючи по два папірці на кожен стіл і проклинаючи сьогоднішній день та персональну увагу Гітлера до неї.

— Перевірте, чи всі включили вібратори! — нагадала Катерина Іванівна. — Рульова! — знову глипнула на Інку, яка вже не знала, куди їй тікати. — Ти включила свій вібратор!?

Вчителька мала на увазі, що дітям слід перемкнути мобільники на беззвучний режим роботи. Але такі слова у восьмого «А» викликали зовсім інші асоціації.