Не такий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Потап з мамою накрили стіл, дочекалися привітання президента, випили по келиху шампанського, заїдаючи його мандаринами. Потім мама трохи подивилася телевізор і заснула на дивані, просто біля святкового столу. Денис поглянув на її скручену клубочком, якусь аж беззахисну фігурку, розметане по подушці волосся. «Яка ж вона гарна у мене! І чого тато..?» — обірвав непрохану думку, накрив матір пледом, погасив світло і пішов до своєї кімнати. Ввімкнув улюблений «Бумбокс» і незчувся, як полинув в обійми Морфея. З динаміків тихо лунало:

Наступного ранку, незважаючи на святковий день і канікули, Денис о сьомій був уже на стадіоні і напружував організм, намотуючи коло за колом. Він пробігав щодня один-два кілометри, ввечері займався з гантелями і відтискався. Крім того, протягом дня Денис кілька десятків разів підходив до свого турніка і підтягувався. Спершу підстрибував, використовуючи інерцію стрибка, згинав руки у ліктях і чіплявся підборіддям за трубу. Часом міг не розрахувати сили і добряче буцнутися об неї, але це його не зупиняло. А тепер уже наловчився підтягуватися по-справжньому цілих три рази і міг разів із десять відтиснутися від підлоги. Радували його і результати щоденного зважування. Не можна сказати, що вага зменшувалася так швидко, як Денису хотілося, але позитивна тенденція таки була, і це теж додавало оптимізму. «Немає нічого тяжчого, ніж ставати легшим!» — зробив філософський висновок хлопець та з задоволенням проколупав шилом нову дірку на ремені. А дивлячись на себе у великому дзеркалі, майже уявляв заповітні кубики пресу.

На щастя, питання зі шкільною фізкультурою вирішилося. Потап був відмінником і тільки оцінки з цього ненависного йому предмету псували шкільний табель і натякали на відсутність у майбутньому такої потрібної для вступу у ВУЗ золотої медалі. Тата не було, тож до школи пішла мама. Першим уроком того дня було саме фізичне виховання. Почати свою місію мама вирішила із класної керівнички. Людочку вони з Потапом зловили у вчительській. Всі вчителі розійшлися на уроки, тож пані Потапенко мала змогу поспілкуватися з Людмилою Йосипівною тет-а-тет. Дениса жінки відразу виставили в коридор. Він крізь шпарину спостерігав за їхніми перемовинами, але, скільки не прислухався, так нічого і не розібрав.

Спочатку Людочка з мамою про щось спокійно говорили, посміхаючись одна до одної. Потім класна керівничка несподівано замахала руками та почервоніла. Мама ж намагалася тицьнути їй у руки білий конверт, у якому, як Денисові підказував досвід, були шелесткі папірці, які люблять усі люди. Класна щось сердито відказала. Мама знічено опустила голову, винувато посміхнулась. Людочка вже спокійніше подивилась на неї і, судячи з усього, дала якусь пораду. Мама голосно подякувала і вийшла в коридор. Щоки її палали вогнем, а руки дрібно тряслися, наче від пропасниці. Потому Денис із мамою подалися до спортивної зали. Урок у восьмому «А» вже почався, тож довелося викликати вчительку в коридор. Та вийшла розлючена, як Термінатор у момент вирішальної сутички, схопила маму за руку і затягнула її до своєї підсобки, де стояв їдкий сморід поту, старих шкіряних м’ячів та брудного одягу. Там розпочалася друга частина переговорів, яка завершилася дуже навіть успішно. Конверт нарешті знайшов свого власника, і сторони досягли взаємовигідної домовленості. Швабра вийшла усміхнена і щаслива.

Відтоді Потап на уроках фізкультури почував себе королем: учителька на нього не наїжджала і не ставила оцінок, нижчих за «добре». Перед однокласниками хлопець виправдовувався тим, що нібито має медичне звільнення.

Зима минула без пригод. Одноманіття втомлювало і забирало життєву енергію. Якщо в той час, коли батько ще жив з ними, Потап міг хоч іноді поганяти з ним у хокей, покидати кулі в боулінгу або сходити на сеанс в кінотеатр, то мамі все це було нецікаво. Ввечері, повернувшись з роботи, вона клопоталася на кухні, дивилася черговий дурнуватий серіал або в’язала непотрібні нікому речі, які сама ж потім розпускала на нитки… Всі Денисові приятелі «переселилися» в «аську» або «ВКонтакт», і він теж нидів за комп’ютером. Або — читав книжки. Читав ненаситно: дочитував одну і відразу брався за іншу.

Надворі якось раптом потепліло. Виглянуло сонце. Сніг на дорогах розтанув. Насуплені і вкутані по самі очі особи невизначеної статі перетворилися на прекрасних жінок із цікавими зачісками та стрункими, по-весняному незасмаглими ногами, що вигулькували з-під розщібнутих пальт. Значить, таки справді незабаром весна! Мама теж трохи повеселішала, почала частіше затримуватися на роботі, ходити на здибанки з подругами в кафе та на вистави (так вона розповідала Потапу). Дядько Борис, який кілька місяців дуже часто навідувався до них у гості, покинув цю звичку після того, як Денис влаштував перед ним і мамою кілька «крихітних» скандалів на тему надто короткої жіночої пам’яті. Однак Потап усе одно підозрював, що мама з кимось зустрічається таємно від нього — йому вистачало розуму збагнути, що навіть найближчі подруги не даруватимуть одна одній квіти, а мама періодично приносила додому пишні букети. Денис кивав і робив вигляд, що цілком і повністю вірить у плутані розповіді матусі про те, як хтось несподівано подарував їй букет просто на вулиці чи привітав із весною всіх жінок в офісі. Проте хробак ревнощів та якоїсь підсвідомої образи точив його мізки і не давав заспокоїтись.

За цей час тато кілька разів з’являвся в його житті. Одного вечора він прийшов із якимось пакунком просто до квартири, але мама зі сльозами та істерикою виставила його за двері. Іншого дня він підловив Потапа після школи, намагався щось йому пояснити, але розмови і тоді не вийшло. Денис не пішов на контакт і батько знову швиденько зник з горизонту. Після того він лише іноді телефонував, але спілкування не клеїлося, хоча Потапу страшенно хотілося плюнути на всі образи і кинутися татові на шию, щоб, як колись у дитинстві, відчути тепло його колючої щоки, яке і лоскотало, і тішило…

У травні стало гаряче. Сонце манило надвір і відволікало від уроків.

А Денис тепер тренувався двічі на день: вранці бігав, розлякуючи ворон, які зліталися поснідати рештками вчорашнього сміття на футбольному полі, а ввечері качав м’язи на турніках і брусах, що іржавіли в кущах неподалік від стадіону. Він помітно схуд. Навіть однокласники звернули на це увагу.

Закінчувався ще один навчальний рік. Ось-ось продзвенить останній дзвоник, після якого настане найкраща пора як для учнів, так і для їхніх батьків — КАНІКУЛИ. Оцінки з усіх предметів уже виставили, тож можна було розслабитися і на уроках робити те, що хочеться, а не те, що треба. Діти розповідали одне одному кумедні історії, складали плани на літо, грали в карти на кишенькові гроші. Вчителі теж прагнули якнайшвидше опинитися вдома. Приходили до класу, кілька хвилин про щось хутенько розповідали, збиваючись із теми і поглядаючи на годинник. Потім у них раптом виникали термінові справи, і учні залишалися самі, насолоджуючись свободою.

Так було і сьогодні. Історичка Валентина Богданівна хвилин п’ятнадцять тішила їх своєю присутністю, а тоді втекла кудиінде, ощаслививши тим дітей. Восьмий «А» наче з ланцюга зірвався. Забувши про свою статечність, яку вони демонстрували перед молодшими класами в коридорі на перервах, хлопці бігали між партами, кидалися книжками, зошитами та щоденниками, які вже втратили свою недоторканість у зв’язку з закінченням навчання. Дівчата гортали модні журнали, час від часу верескливо сперечалися щодо того чи іншого дизайнера, плаття чи спідниці. Хтось задумливо жував яблуко, хтось домальовував вуса історичним героям просто в підручнику, а хтось жбурляв брудну ганчірку, якою зазвичай витирали крейду з дошки. Після кількох кидків ганчірка приземлилася на парту Віки Чмирі, котра спокійно читала книжку, незважаючи на балаган у класі. Її прізвище створювало бідоласі безліч проблем, адже любі однокласники щодня вправлялися на ній в уїдливості, намагаючись якомога сильніше вжалити і довести свою перевагу над нею і над іншими. Віка мала густі кіски, схожі на потріпану вітром стріху, нерівні передні зуби зі щілинкою між ними, була висока і худа. Все це перетворювало її на ідеальний об’єкт для тупих жартів. А після того, як дівчина поставила собі брекети, її «популярність» ще більше підскочила. Розумна і розважлива Віка силкувалася не звертати увагу на кпини однокласників, і тому більшість з них таки відчепилася від неї. Однак Інка Рульова та її компанія ніяк не могли заспокоїтись і весь час робили Чмирі капості, а потім, спостерігаючи за реакцією дівчини, голосно реготали.

Сьогодні Віці не пощастило. Вона гидливо, двома пальцями, взяла брудну ганчірку і, не обертаючись, кинула її за спину.

Як у сповільнених кадрах кіно, упізнаний літаючий об’єкт шугнув понад партами і впав просто на плече Рульової, яка саме копирсалась у своєму рюкзаку. Інка завмерла, не розуміючи, хто посмів замахнутися на неї — першу красуню класу (так вона вважала). Потім розвернулась, окидаючи кабінет гнівним поглядом, і спинилася на Віці, яка спокійно витирала руки від крейди вологою серветкою.

— Ти що, коза, страх втратила!? — підлетіла до неї розлючена Рульова. — Ти, чуперадло бісове, зараз мені цю кофточку вилизувати будеш! Ти знаєш, скільки вона коштує?

— Мене це не цікавить! — підняла Чмиря очі на Інку, продовжуючи витирати руки. Рульова несподівано для всіх схопила Віку за волосся, різким рухом стягнула зі стільця і штовхнула у прохід між рядами, лаючись так, що вуха в’янули.

— Ой! — голосно скрикнула Віка, яка не сподівалась такого навіть від Рульової.

Клас затих, захоплено спостерігаючи дівчачі бої без правил. А на допомогу Рульовій підскочила Фіона, і вони обидві почали бити свою нещасну жертву, цілячись при цьому в обличчя, яке Віка інстинктивно затуляла долонями.

— Руки забери, бо гірше буде! — кричала розпашіла Інка. — Я тобі зараз твої овечі баньки повидираю!

І справді дряпонула Віку своїми яскраво-червоними нігтями. По обличчю Чмирі заструменіла кров. Хтось із хлопців захоплено свиснув. Довгоп’ятий дістав мобільника і почав знімати з різних ракурсів дійство, яке доти бачив хіба в американських бойовиках.

— Давай, Рульова! — скандували деякі дівчата. — Зроби із неї млинець без масла!

— Ставлю 20 гривень, що Інка її розчавить! — кинув клич Дімич Заремба. Діти поділилися на групи і почали робити ставки на час, за який Рульова доведе до кінця цей «поєдинок».

Так тривало кількадесят секунд. Потап, який теж сидів собі й читав, не відразу повернувся у реальність і зрозумів, що відбувається. А коли зрозумів, скочив зі свого місця, розштовхав незадоволену його вчинком масу і втрутився у перебіг подій.

— Ти що, дурепо, робиш? — відтягнув він за талію Інку, яка виривалась і намагалася востаннє копнути повалену жертву, а відтак роздерла Потапові обидві руки своїми гострими нігтями. Денис перегородив їй собою доступ до Віки і напівборцівським прийомом відкинув убік Фіону. Щоб дівчата вгамувалися, дав кожній легенького «заспокійливого» ляпаса. Клас розчаровано загув, не розуміючи вчинку Потапа, який позбавив їх такого видовища.

— Ах ти козел товстий! — налетіла Рульова тепер і на нього. — Ти завтра будеш жаліти, що на світ народився! Мамине молоко виплюнеш, дебіл! — погрожувала вона.

Свої п’ять копійок вставила і Фіона: вона теж обіцяла влаштувати горе-рятувальнику пекло на землі. Однак Потап, не звертаючи увагу на двох фурій, підійшов до Віки, яка вже сиділа на підлозі і втирала сльози, розмазуючи кров по обличчю. «Чорт! — подумав Потап, дивлячись на неї, — це ж і я так в грязюці колись валявся!» Він пригадав події кількарічної давнини, які досі боліли хлопцеві і не хотіли забуватися. Злість на однокласників, більшість із яких отримували насолоду від побиття Віки, накрила Потапенка, наче хвиля.

Він допоміг Чмирі встати, обійняв її за талію і живим коридором, який вибудували мовчазні однокласники, котрі спостерігали за Потапом так, наче він був гуманоїдом з іншої планети, вивів Віку з класу. В дівчачому туалеті допоміг їй змити кров з обличчя, повернувся назад, у цілковитій тиші забрав свої речі та речі Віки, а потім разом із дівчиною вийшов зі школи.

— Дякую тобі! — поглянула Віка на Дениса лагідними очима, коли вони прощалися біля під’їзду. Дорогою додому дівчина заспокоїлась і навіть почала жартувати про цей невдалий день. Потап несподівано помітив, який у неї світлий, аж променистий погляд, які красиві, пронизані сонячними іскорками, сірі очі — неможливо відвернутись! Якби ж іще не синці, що поволі розбухали і темнішали…

— Немає за що! Заходьте ще, тільки не дуже часто! — спромігся на жарт Потап, намагаючись розрядити атмосферу, яка враз наче згустилася між ними.

Віка на секунду затрималася, мовби збиралася ще щось сказати, однак промовчала і почала підніматися сходами до дверей. Хлопець проводжав поглядом її незграбну фігуру і йому чомусь не хотілося йти від цього пошарпаного, давно нефарбованого будинку з облупленими вхідними дверима. Всередині прокидалося нове почуття, що його Денис не міг пояснити навіть самому собі: наче метелики тріпотіли крилами в животі! Несподівано дівчина зупинилась і обернулась до Потапа.