Не такий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Розділ 1

— Доброго ранку! Прокидайся, синочку! — мамин голос ледь пробивався крізь пелену найсолодшого вранішнього сну. Тепла й ніжна рука ковзнула по Денисовій голові, скуйовдила неслухняне волосся.

— Вставай, соньку! Чи то у мене сьогодні день народження? — прогримів густий татів бас, а тато тим часом смикнув хлопчака за вухо.

Саме так розпочався десятий день народження Дениса Потапенка на прізвисько Потап. Це прізвисько з’явилось у нього вмить, коли хлопчика кілька років тому привели перший раз у перший клас. Батьки непомітно розчинились у юрбі, залишивши сина самого. Потапенко широко розплющеними очима роздивлявся шкільне подвір’я, навчальний корпус та спортзал, намагаючись усвідомити, що тут, у відгородженому парканом від щасливого дитсадківського минулого місці, він проведе значну частину свого життя. З «висоти» прожитих років шкільний період здавався йому нескінченністю і нічого, крім остраху, не викликав. Довкола нього (самотнього й покинутого) штовхалися люди, не звертаючи уваги на малого, який затиснув у руках прив’ялий букет і чекав сигналу, щоб розпочати свій похід до вершини знань.

— Чого застиг, як той пам’ятник? — чийсь голос несподівано вирвав його із задуми.

Біля Дениса зупинився невисокий на зріст хлопчина, схоже, його одноліток, але, на відміну від Потапенка, в очах у незнайомця вирувала незбагненна радість, якою він охоче ділився з довколишніми.

— Першачок, чи що? — підморгнув той Денисові, і його веселість змусила Потапенка усміхнутись у відповідь. Хлопець окинув його поглядом, чомусь гмикнув і запитав:

— А звати тебе як?

— П-п-п… — затнувся Денис. — По-о-о-тап… — не встиг назватися він.

— Дивне якесь у тебе ім’я — Потап! — вигукнув новий знайомий і, не даючи бідоласі Потапенку вставити бодай слово, сказав: — Але за це батькам дякуй! Ну що, рулимо до наших!? — махнув рукою.

«Нашими» виявилася купка трохи схожих один на одного дітлахів, які так само безпорадно та перелякано, як і Денис Потапенко, тупцяли навколо ще досить молодої, високої, але недбало вдягнутої тітки з хитромудрою зачіскою. Вона силкувалася розставити дітей у тільки їй відомому порядку, при цьому дратувалася, що її ніхто не розуміє, і від того ставала дедалі більше схожою на злу няньку з американських комедій.

— О! Бач, то наш майбутній педагог, — кивнув новий Денисів знайомий у бік тітки. — А біля неї, судячи з усього, наші колеги по класу! До речі, мене Матвієм звуть! — ніби згадав він. — А прізвище моє Самохін. Але друзі називають Самохою, — простягнув руку і міцно потиснув правицю Потапа. — Ну що? Будемо витрішки продавати чи, може, таки підемо до них? — і Матвій упевнено попрямував до майбутніх однокласників.

Потапу нічого не залишалося, як піти слідом, дивуючись його манері розмовляти так по-дорослому. Отож, уже в перший шкільний день Денис Потапенко зустрів майбутнього найкращого друга, без якого згодом навіть не уявлятиме свого життя, і несподівано здобув прізвисько, яке прилипло до нього надовго.

Пізно ввечері, почувши вдома знайоме прізвище, Денис припав до шпарини у дверях, які вели до батьківської спальні, і дізнався, що Матвія у п’ять років підібрали на вулиці, де він просив милостиню, з високою температурою та запаленням легенів, ледве виходили і передали до дитячого будинку. А вже звідти він потрапив до сім’ї Павла та Лідії Самохіних, яким Бог чомусь не послав дітей. І хлопчик, який майже не розмовляв і поводив себе, наче маленьке вовченя, за рік вичухався, навчився читати (більше того, полюбив цю справу!) і перегриз би горло кожному, хто наважився б сказати криве слово про його нових батьків. Він не забув, як воно — жити на вулиці, тому дуже цінував домашній затишок та всіляко допомагав тітці Ліді. До семи років уже ніхто не впізнав би у впевненому, не за віком тямущому Матвієві ту саму дитину, що злякано тулилася за ліжком, потрапивши першого разу до квартири Самохіних.

Денисова мама тихо зойкала, підозрюючи, що дружба їхнього сина з таким хлопцем до добра не доведе. Проте тато заспокоїв її, запевнивши, що саме з Матвієм Денис буде у цілковитій безпеці. Батьки ще трохи пошепотілися, сперечаючись, з ким варто і з ким не варто товаришувати їхньому синові, але Потапові далі було нецікаво.

Він крадькома відійшов від дверей, пірнув під теплу ковдру і кілька годин переварював отриману інформацію. Врешті вирішив, що Самосі він нічого не скаже, вмостився зручніше і поринув у сон…

З того часу минуло вже понад три роки. Прізвисько Потап приліпилося до Дениса так, ніби він із ним народився, а Самоха став чи не єдиною людиною, якій можна було довірити абсолютно всі таємниці і бути впевненим, що про них ніхто не дізнається. У великому дворі, куди виходили під’їзди чотирьох будинків, було багато дітей, які то гралися, то сварилися між собою. Всі вони вважалися друзями, але для Дениса другом, у повному розумінні цього слова, був лише Матвій Самохін.

Правда, іноді Потапенкові здавалося, що між ними значно більше, ніж рік різниці. Це було в ті короткі миті, коли очі Матвія наливалися невідомою, але добре відчутною тугою — тоді всі Денисові проблеми здавалися йому якимись зовсім неважливими і не вартими уваги, хоча ще зранку він міг заприсягтись, що півжиття віддав би за їх вирішення!..

У сім’ї Потапенків склався своєрідний ранковий ритуал. Першою прокидалася мама і відразу йшла на кухню ставити чайник. Потім починав тихцем шарудіти тато, шукаючи свої капці, які сам же й забував звечора у найнесподіваніших місцях. Однак татове «тихцем» усе одно було голосним: здавалося, квартирою навшпиньки тупотить невеликий слон, який випадково потрапив до їхнього житла. Потапу ставало смішно, він остаточно прокидався і йшов робити вранішні водні процедури.

Але останнім часом хлопчик трохи змінив цей щоденний розклад. Його будильник дзеленчав завжди на півгодини раніше, ніж треба. І зовсім не для того, щоб Денис міг повторити уроки! Щойно з мобільного лунала бадьора мелодія, Потап з напівзаплющеними очима сунув у батьківську спальню, виставивши перед собою руки, наче розкошланий привид. Потім залазив у велике ліжко, розсовуючи тата і маму, нагрівався від їхнього тепла і застигав непорушно, щоби не сполохати відчуття щастя… Якщо ж ранок у Потапенка-молодшого починався по-іншому, то цілий день можна було потім викреслити з життя. Малому все падало з рук, він був неуважний і міг принести додому не дуже гарну оцінку.

От і сьогодні він проспав. Навіть будильника не почув! Не тямлячи, що тато і мама роблять у його кімнаті, Денис солодко потягнувся, розкинув руки і враз його долоня ковзнула по якомусь сторонньому предмету, що лежав на тумбочці біля ліжка. Сон умить відступив. Потап згадав про свій день народження і про свою мрію — новий мобільний телефон. Сів, відгорнувши ковдру.

Він уже півроку намагався розкрутити батьків на цю покупку. Багато його однокласників мали дуже прикольні сенсорні телефони, в яких, щоб набрати чийсь номер, достатньо було потицяти пальцем у дисплей. І ще можна було спеціальною паличкою виводити просто на екрані літери, які потім чарівним способом перетворювалися на друковані символи. А от у Потапа був старий телефон, яким він користувався ще з першого класу, а це (на його думку) було величезною несправедливістю. Хлопчик пробував виправити ситуацію, час від часу підставляючи апарат під краплі осіннього дощу або колупаючи скріпкою динамік, але телефон ніяк не хотів здаватися і, попри все, працював далі.

Отож, дивлячись на величенький пакунок, замотаний у подарунковий папір, Потапенко уявляв собі новий телефон з різними функціями та наворотами, на якому можна буде і в ігри пограти, і музику послухати, і з яким нарешті не соромно буде в школу ходити.

Денис узявся нетерпляче розривати обгортку. Його руки тремтіли від бажання швидше дістати подарунок, понатискати на кнопки, роздивитися менюшки. Але… Пакунок виявився несподівано важким. «Цеглину туди запхали чи що? От предки люблять пожартувати!» — подумав Денис, зриваючи залишки кольорового паперу з намальованими на ньому кульками та тортами. Ось вона — коробка. Потап різким рухом відкрив її і отетерів: там лежали дві невеликі гантелі! Всі мрії розбились об каміння дійсності! Ну для чого це йому? Для чого?! Знову його тицяють носом в одну з головних проблем його життя?!

А проблема таки була. Спершу невелика і ледь помітна. Та після того, як у третьому класі на щорічному медичному огляді лікар якось дивно поглянув на маленького Дениса, щось записав у картку та ще й наліпив на неї зверху жовтий трикутник, проблема випливла на поверхню і отримала назву: зайва вага. А до неї додалася ще й купа менших щоденних проблемок.

Денис почав товстішати якось несподівано для всіх. Ще в садочку він був худеньким і з ним сварилися навіть батьки, мовляв, він погано їсть і схожий, як казала їхня вихователька, на шпалу в сорочці. Тоді Денис уявляв собі шпалу, яка сидить за столом і ніяк не може донести ложку до рота. Йому ставало смішно, він починав форкати і розбризкував навколо себе кашу. За це його зазвичай відправляли в куток, де він і простоював до кінця обіду.

Але вже до закінчення першого класу хлопчик набрав з десяток зайвих кілограмів. У нього виріс невеличкий тугенький животик, з’явилися рожеві щічки, як у дітей з реклами молочних продуктів. Натомість зникла впевненість у собі. Він соромився роздягатися на пляжі, перестав ходити з татом до улюбленої парильні і зненавидів уроки фізкультури. А придбання нової шкільної форми взагалі перетворилося на суцільний жах. Якщо таланило підібрати піджак, то штани не застібалися на талії, хоч як Денис утягував живіт. Якщо штани були більш-менш нормальні, то піджак висів на ньому, як на опудалі. Тоді тато приносив до примірочної кілька костюмів, тихцем розпаровував їх, взявши з одного штани, а з іншого піджак, і так тимчасово вирішував проблему придбання одягу. Потім щось десь ушивали чи підкладали — і нарешті Потап мав достойний костюм на День знань. Однак доводилося ще певний час оминати крамниці, де вони робили покупки, щоб уникнути праведного гніву продавців!

Гантелі, які лежали перед ним, зайвий раз нагадали Денисові про те, що так хотілося забути. Це був не подарунок, а знущання! Його ніби тицяли носом у власні вади, як те кошеня, що не встигло добігти до ящика з піском.

— Ну як? — радісно дивився на нього тато. — Подобається? Тепер будеш спортом займатись, і вже за півроку тебе ніхто не впізнає!

— Клас! — Потап підняв угору великого пальця на руці. — Давно мріяв про такі!