Не такий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Якого біса, Самохо!? Ти чого вчепився? Хочеш з’ясовувати стосунки, то йдемо на вулицю! — відбивався Потап, з якого ще не цілком вивітрився алкоголь. — Дай мені поспілкуватися з коханою дівчиною! — згадав він поступливу Юльку.

— Я тебе, придурку, зараз задушу тут! — прошипів Самоха, припираючи колишнього друга до стіни. Так, він, Матвій Самохін, на щось сьогодні сподівався, запрошуючи Віку танцювати, але дівчина безпосередньо відшила його: сказала про свої почуття до Потапенка. — Ти що зробив із нею, бовдуре? Добити її вирішив?! Ну, давай! Рульова тоді не зуміла, то тепер ти… — він схопив Потапа за комір.

— Руки забери, козел! — різким рухом вивільнився Денис і почув, як відривається комір подарованої батьком сорочки. Злість накрила його з головою. Хлопець вмить протверезів. — Що!? Хто!?!? — він ніби щойно усвідомив слова Матвія. — Віка?! То йди і втіш її, друже! — дивлячись прямо в очі Самохи, просичав Потап.

— Ага, я б із задоволенням! Але вона тебе любить, ідіоте! Сама мені про це сказала! — вигукнув Матвій. Навколо них почали збиратися школярі. Матвій відступив. Роззирнувся навколо.

— Давай, одягайся. Побігли скоріше! Потім розберемося, хто правий!

Потапові тільки-но дійшло, що він накоїв. Хлопець схопив із вішалки куртку і першим вискочив на сходи. Матвій побіг за своєю курткою до спортивної зали. Вона лежала десь там, на стільцях.

— О, знакомиє всьо ліца! — несподівано зупинив Потапа уїдливий голос. Перед ним був Дятел і єхидно посміхався. Обабіч нього стояли два високі гопники. І Потап впізнав свого табірного «доброзичливця» — Канаву. Здається, Дмитрук таки мав намір виконати свою вчорашню обіцянку…

— Тєбє нє кажется, шкєт, шо ти часто на моєму путі вознікаєш? — виплюнув цигарку Коновалов. — Ну шо, будем возобновлять статус-кво?

— Цей лох вчора мене завалив і погрожував зі всіма розібратись! Типу «крутий пацан»! — підкинув жару у вогонь Дмитрук, ховаючись за спини старших товаришів.

— Слиш, удод! — звернувся до Потапа Канава. — Ти сам напригнєш ілі тєбє помочь? — виставив він кулак, знущаючись з хлопця. Денис завмер. Супротивник був дуже серйозний. Проти такого він не вистоїть, та й часу на розборки немає.

— Не пісяй кіпятком! — гмикнув Коновалов. — Я тєбя только по вчєрашнєму факту буду воспітивать! Наші тьорки з Торнадо — це чісто наші питання! Я і єго когда-то достану…

— Канаво! Ти чого тут? Якісь проблеми? — це Матвій несподівано з’явився на сходах.

— Да вот! — кивнув на Дениса Коновалов. — Чмо на пєро нариваєтса! А ти што ето, за нєво підпрягаєшся? — поцікавився гопник, помітивши, що Самоха підбадьорливо підморгнув Потапу. — Ти ж правільний пацан, Самоха!

— Слухай, Канаво! Це мій найкращий друг і я за нього будь-кого на шматки порву! Зрозумів? — твердо відказав Самоха. — То що робити будемо? Часу обмаль! Нам бігти треба!

— Да ладно, пацани, всьо путьом… А ти, Дятел, в слєдущій раз фільтруй базар! — Канава вліпив запотиличника Дмитруку. Другий гопник голосно зареготав. — Ти чєво лажу на чесних фраєров гоніш? Самоха за бакланов не заступаєтся! — Коновалов розвернувся і, перевалюючись з ноги на ногу, пішов у своїх справах. Його кореші подалися за ним.

— Давай швидше! Чого став? — гукнув Матвій.

Хлопці побігли вулицею, розпитуючи перехожих, чи не бачили вони Віку, вбрану так-то і так. Одна жінка махнула рукою в напрямку дев’ятиповерхового будинку, який в цьому старому мікрорайоні був найвищим — бовванів на тлі сутінків, що невблаганно спадали на землю.

— Схоже, вона не жартувала! — задихано сказав Самоха. — Швидше! Сподіваюся, ми не помилились!

Потап лише кивнув, подумки благаючи Віку відмовитися від свого рішення…

— Який під’їзд? — вигукнув Потап, зупинившись біля будинку. — Куди бігти?

— Ти що, гальмо? Дах же один! — відповів Матвій. — Сюди! Аби тільки люк на дах був не замкнутий!

— Щоб тобі!.. — вилаявся Потап і влупив ногою по старому пластику обшивки.

— А ти таки змінився! — здивовано подивився на нього Матвій.

— Давай потім це обговоримо, добре? — гукнув Потап і метнувся до сходів. Перестрибуючи через три сходинки, хлопці помчали нагору. Їхні серця калатали — від напруги і тривоги.

Ангел-охоронець, який оберігав Віку Чмирю від негараздів, сьогодні не відпочивав. Люк на дах виявився відчиненим, і хлопці один за одним вискочили у загуслі сутінки. Потап окинув поглядом дах. Хух! Вони таки не помилились…

На самісінькому краєчку неподалік од них стояла похилена постать Кульбабки, яка наче споглядала місто з висоти. Один тільки крок, одна хвилина — і дівчина порине у невідому безкінечність іншого життя… Денис у цю мить віддав би все на світі за те, щоб дізнатися її думки. Але, на жаль, таке можливо лиш у казках!.. Тож він спробував тихцем підкрастися ближче. Враз під ногою по-зрадницьки хруснуло якесь дрібне каміняччя. Денис завмер. За ним, як вкопаний, зупинився Самоха, котрий ані на метр не відступав від свого друга. (Він уже давно жалкував про ту історію з кросівками, про їхню з Потапом сварку і про згаяний без нього час. Поновити дружбу з Потапом Матвієві раніше не вдавалося, а от ця пригода, здається, наново об’єднала хлопців.)

Скрадаючись якимись навдивовижу зграбними котячими рухами і молячись, аби Віка нічого не почула, Потап нарешті наблизився до дівчини. Напружуючи всі сили, кинувся до Віки, міцно обхопив її двома руками, і разом із нею упав на стару й потріскану покрівлю.

Віка скрикнула і спробувала вирватися, але Денис міцно тримав її в обіймах. За мить вона впізнала Потапа, голосно схлипнула і притислася до його грудей, здригаючись у риданнях. Денис втирав сльози з очей Кульбабки, шепотів невідь-звідки знані ніжні слова і відчував, як його охоплює неймовірне, вселенське щастя…