Не такий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Потапенко сидів у своїй кімнаті і почувався так, ніби його з усього маху пригрів правицею один із братів Кличків. На столі він знайшов записку: «Любий синку! Я знаю, що ти мене зараз не зрозумієш, але впевнений — ми все одно залишимося друзями. Я йду від твоєї мами (ми не можемо більше жити разом), та твоїм татом я буду завжди». Розглядаючи швидкий, нерівний почерк, Денис не дуже уявляв своє життя без батька. Так, той увесь час був заклопотаний, часто їздив у відрядження і пізно повертався з роботи, однак завжди була можливість порадитися з ним про щось своє, чоловіче: чи то як виправити «глюки» комп’ютерної гри, чи щодо правильної поведінки в дворових розбірках, чи… та купа всього! Більшість своїх секретів Потап довіряв мамі, проте в критичних ситуаціях одразу біг до тата. Той ненадовго — і дуже кумедно — насуплював брови, а потім легко знаходив шляхи вирішення проблеми.

— Чорт! — сказав Потап. — Навіть не дочекався мене!

Він гнівно зіжмакав записку і жбурнув її під ліжко. «Немає у мене більше батька!» — вирішив хлопець. І раптом, наче ножем по серцю, згадка: «Залишимося друзями…» Ех, та й друзів більше немає!

Денис встав, клацнув кнопкою музичного центру, який вони купували, приносили і встановлювали разом з татом. Причому батько радів, здавалося, більше, ніж Денис. Він розповідав, що в дитинстві завжди хотів мати окрему кімнату. Батько всі свої нездійснені мрії прагнув утілити за допомогою сина… «Ще й спортсменом хотів зробити!» — згадав Потап нещасні гантелі, які досі валялися під ліжком.

У центрі щось клацнуло, диск завантажився. З динаміків почувся голос «Бумбоксів»:

Останнім часом Потап дуже полюбив пісні цього гурту: після того, як посварився з Матвієм, міг слухати «Наодинці» годинами і без перерви. Він додав гучності, щоб заглушити свою самоту. У вухах дзвеніло, проте на душі полегшало. «Бумбокс», здавалося, знищував рештки Матвієвої зради і пом’якшував нову — зраду людини, яка була для Потапа ще ближчою і ріднішою.

Несподівано до кімнати влетіла мама. Вона щось крикнула, але Потап нічого не почув. Крутнув регулятор звуку — музика стихла.

— Ти знову зі своєю музикою! — напустилася вона. — Як ти можеш? Ти ж бачиш, що зі мною робиться! Бовдур ти безсердечний!

— Мамо! Та ж я!.. — Потап хотів сказати, що переживає, мабуть, більше за неї, і тільки музика допомагає йому, але мама не слухала. Вона, як фурія, підскочила до сина і вліпила йому замашного ляпаса.

Денис вимкнув музику. Щока горіла вогнем. До всього додався майже фізичний біль від нерозуміння, у чому він винен. Чому мама так несправедливо його покарала? «А тато мене ніколи не бив! — подумав Потап і враз йому в голові майнуло: — А може, плюнути на все і втекти з дому разом із батьком? Або…» Він підійшов до вікна, подивився вниз. Шостий поверх, не дуже високо. Але не важко і на дах залізти! Дев’ять поверхів — це таки висота! Колись вони з хлопцями лазили на дах по іржавій драбині… Найхоробріші підходили до хиткої огорожі та, обережно вистромивши голову за край, роздивлялися землю внизу. Потап на таке не наважився, тому тільки зі слів сміливців знав, що з такої висоти люди нагадують мурашок, а машини — різнокольорових комах.

«А це був би вихід! — ніяк не відступала страшна думка. — Один крок — і всі проблеми далеко позаду!»

Але тут до кімнати знову влетіла мама. Денис інстинктивно нахилився і закрив руками голову, побоюючись, що його думки якимось телепатичним чином дійшли до матері і вона прибігла чинити над ним розправу.

— Вибач мене, синку! — мама несподівано впала перед ним на коліна. — Сама не знаю, що роблю!

Денис погладив її ледь розкуйовджене волосся, і раптом відчув відповідальність за цю ще день тому сильну і впевнену в собі жінку, яка зараз нагадувала ображену дівчинку, у котрої відібрали улюблену іграшку. Вона так і не підвела голови з Потапових колін, і для неї в цю мить він був єдиним сенсом життя, захистом і підтримкою. Потап почував себе справжнім чоловіком.

Розділ 7

Прокинувшись раніше, Денис вирішив порадувати маму сніданком. Зважаючи на свої скромні кулінарні здібності, хлопець узявся готувати звичайну яєшню та канапку. Щоб мамі було веселіше, він кетчупом намалював на смажених яйцях очі та посмішки, а з прив’ялої зелені, яку знайшов у холодильнику, виклав кумедні чубчики.

Вчора він теж довго не міг заснути. Серце йому краяли звуки ридання, що долітали з батьківської спальні. Час від часу мама на кілька хвилин замовкала. Денис розслаблявся і потроху поринав у сон. Але мамині схлипування чи стогін уже за мить виривали його із забуття.

Тоді Потап встав, ввімкнув музику, завбачливо вдягнув навушники і ліг на спину, заклавши руки під голову. Думки снували одна поперед одною, не даючи відпочинку мізкам. Він згадував усе, що стосувалося тих років, коли вони з татом були разом. І те, що згадувалося, було тільки хороше!

Приміром, як батько вчив його, п’ятилітнього пуцьвірінка, плавати. Денис перелякано плюскався, не відчуваючи під собою дна і якоїсь підтримки, але щойно його голова починала занурюватися глибше, ніж потрібно, сильні татові руки підхоплювали його і піднімали високо над водою, розхлюпуючи навколо веселкові бризки. У хлопцеві досі жило відлуння того дивного відчуття постійної захищеності та турботи…

Або ще. Батько за півгодини прилетів з роботи, викликаний дзвінком виховательки. І впевненими рухами намастив йодом садна на Денисових ліктях і колінах, отримані в чесній боротьбі уявних поліцейських з уявними ж бандитами. Він ласкаво сміявся, казав, що шрами тільки прикрашають справжнього мужчину і що до Денисового весілля все це безслідно зникне. Хлопчик, забувши про біль, весело реготав у відповідь…

А ось вони йдуть до школи «втрясати» питання про випадково розбите вікно, і батько чинить спротив Мимрі, яка хоче повісити на Потапа всі дрібні неприємності, що сталися у школі за останній час. Потім Дениса відправили у коридор, а через кілька хвилин туди ж вийшла задоволена і усміхнена Мимра…

Тато завжди заввиграшки вирішував побутові проблеми: лагодив усе, від несправного крана до несправного телевізора. З ним жилося легко і комфортно. Дедалі частіші сварки між батьками хлопцеві згадувати не хотілося. Як і мовчазні сніданки, коли тато й мама озивалися тільки до нього…

І враз в уяві постав оцей швидкий від’їзд батька, який щораз більше нагадував втечу. Потап несподівано розлютився. Вимкнув музику, зняв навушники, сів на ліжку, стиснув кулаки. Прислухався. Мама нібито заспокоїлась і вже заснула. Проте раптом знову почулося її гірке сонне схлипування. Денис встав, крадькома підійшов до дверей батьківської спальні, наслухаючи рівне дихання матері, наблизився, поправив на ній ковдру і повернувся до своєї кімнати.

— Ненавиджу!!! — промовив уголос. — Виросту — уб’ю!

Хлопець заскреготів зубами, ліг у ліжко і вкрився з головою, намагаючись заснути. Врешті втома взяла своє і він тихенько засопів.

А щойно надворі зажевріло світання, схопився, навіть не дочекавшись сигналу будильника, і побіг на кухню готувати мамі сюрприз.

Ранок вечора таки мудріший! Мама, проплакавши півночі, вийшла на кухню у майже нормальному вигляді, зачесана і навіть підфарбована. Єдине, що нагадувало про безсоння — червоні, як у кролика-альбіноса, і трохи підпухлі очі.

На кухні мама вражено завмерла. Глянула на стіл і на Потапа, який гордо усміхався, припрошуючи до сніданку, і її очі вкотре наповнилися сльозами. Денис сидів ні в тих ні в сих. Що він зробив не так?!

— Любий мій! — мама сіла поряд з ним і ніжно подивилася на сина. — Один ти у мене розрада тепер! — знову схлипнула вона, проте одразу, крізь сльози, посміхнулась і взялася їсти приготований Денисом сніданок.

Потап теж розслабився і почав розповідати їй про шкільні події останнього тижня, про вагітну Кропивенко та пересуди навколо її походеньок. А коли в особах відтворив діалог хімічки з Генкою Довгоп’ятим, який вона завершила фразою: «Йди і скажи татові, що ти випив у вчителя дві літри крові!», мама молодо засміялася, скуйовдила йому волосся і пішла збиратися на роботу. У передпокої грюкнули двері і хлопець залишився сам. Прибрав зі столу і помив після себе посуд. Потім, задоволений вдалим ранком, Денис Потапенко вдягнувся і подався до школи. Попри всі негаразди, життя не стоїть на місті, тим паче, якщо тобі тринадцять з хвостиком років.