Не такий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Нє твайо сабачє дєло! — не оглядаючись, кинув Канава.

— Майо, Сєрьога, майо! — передражнив його нежданий Потапів заступник.

— А-а-а! Ето ти! — впізнав його Канава і скривився так, наче із пригоршнею смачних ягід розжував смердючу комаху. — Ну шо ти лєзєш всьо время, Торнадо? Оно тєбє надо? Ти будь акуратно, а то знаєш, я могу і тєбя зацепіть случ…

Торнадо блискавичним рухом гепнув лівою ногою Коновалова у вилицю. Той, проковтнувши останні слова, труснув головою і осів на зігріту сонцем плитку. Очі його в цей момент були вибалушені і нагадували погляд відомої всім рогатої худоби, що шукає ґандж на нових воротах.

— Не люблю, коли мені грубіянять! — нахилився над ним Торнадо і спокійно, мовби нічого не сталося, додав. — Я тобі ще минулого року пояснював, а ти ніяк не розумієш… Я — Жека! — новий знайомець глянув на Потапа і простягнув йому правицю.

— А я Денис Потапенко! — несподівано голосно відповів Денис і вдячно потиснув руку тому, хто врятував його від неминучого сорому.

Жека підбадьорливо підморгнув Потапенкові, посміхнувся і згадав про недавнього супротивника.

— Чуєш, Канаво! Ще раз малого зачепиш, твій стоматолог заробить на тобі купу грошей! — майже прошипів Торнадо, звертаючись до Коновалова. — Ти зрозумів?

Канава, в голові якого ще літали важкі жирні мухи, мовчки кивнув. Навколо висіла німа тиша. Кожен із прибулих на відпочинок боявся подати голос, щоб не накликати на себе гнів такого непоказного на перший погляд але, як виявилося, дуже серйозного Жеки на прізвисько Торнадо.

Розділ 17

— Ну що? Не встигли скучити? — раптом залунав бадьорий голос, і від адміністративного приміщення до дітей наблизився лисий невисокий дядько з помітним черевцем, у шортах і сандалях, взутих на білі шкарпетки. — Зараз усіх розселимо і ще встигнете поснідати. У нас саме сніданок! А що це вас так пізно відправили? Всі ще вчора заїхали! Ну нічого, розберемось!

З цього монологу, чи радше кулеметної черги слів, новоприбулі зрозуміли тільки те, що з ними зараз якимось чином розберуться і що є надія поснідати.

— А от і вожатий другого загону! Ги-ги-ги! — веселився товстун, кивнувши на доріжку, що вела вглиб табору до двоповерхових дерев’яних будиночків, у яких дітям належало жити ці три тижні.

До них наближався кремезний насуплений чолов’яга у білій сорочці та світлих шортах (напевне, це тут була така форма), з яких виглядали волохаті криві ноги. На шиї в нього був зелено-синій галстук, що нагадував колишні піонерські, які тепер можна було побачити тільки на старих сімейних фотографіях.

— А ето шо за піонє-е-е-е-р? — уголос здивувався Канава, який уже встав на ноги і всім своїм виглядом показував, що з ним нічого не трапилося.

Новоохрещений Піонер (з цим прізвиськом йому судилося жити щонайменше до кінця цієї зміни), підійшов до дітей упритул. Він ніби й не чув останніх слів Коновалова чи, може, просто не показував своєї реакції на них. Зблизька вожатий більше нагадував рекетира із серіалів 90-х років. Важкий погляд маленьких оченят, тверде підборіддя і короткий їжачок зачіски ще більше підкреслювали цю схожість.

— Доброго дня! — несподівано м’яким голосом привітався Піонер. — Мене звати Олександр Сергійович і я заміню вам тата і маму на цих три тижні! — спробував пожартувати він, а його «прийомні діти» чомусь уже уявляли собі колючий дріт навколо будиночків, вівчарок по периметру і цього милого вожатого, який на все горло волає: «Стояти! Руки вгору!» — Всі ті, кому дванадцять-чотирнадцять років, йдуть за мною. Інші чекають на своїх вожатих і спілкуються з директором! — кивнув він на веселого товстуна.

— Нє-е-е! — знову втрутився Канава. — Он нє піонер, он вєлікій класік руской літератури О. С. Пушкін!

Задоволений своїм жартом, Коновалов загиготів. Інші теж почали підсміюватися і навіть голосно реготати. Олександр Сергійович зиркнув на всіх цих коміків з огидою, але промовчав і відвернувся. Виконуючи вказівку вожатого, з гурту вийшли Потап і ще четверо осіб. Всі вони були чоловічої статі і, на радість Дениса, без особливих понтів. Найцікавішими здавалися брати-близнюки, яких можна було розрізнити лише за одягом. На вигляд хлопці були його однолітками, але поводили себе невимушено і вільно, можливо тому, що вже бували у цьому таборі і знали, як воно — жити тут. А можливо, просто тому, що їх було двоє, а двом, як відомо, завжди легше.

Крім Потапа і близнюків Севи та Слави, до другого загону потрапили ще двоє молодших хлопчаків, один з яких дивився на світ навіть більш переляканими очима, ніж Потап.

— За мною! — скомандував Піонер (він же Пушкін, він же Олександр Сергійович) і, не озираючись, попрямував до будиночків. Його підшефні потрюхикали за ним, спотикаючись об важкі сумки і намагаючись не відставати.

На території табору нарешті з’явилися люди, які поспішали у своїх справах. Із їдальні, розташованої відразу за адмінкорпусом, виходили і шикувались у нерівні колони ті, хто приїхав раніше і вже встиг поснідати.

Будиночок, до якого Піонер привів хлопців, був невеликий, двоповерховий, обшитий пофарбованими у різні кольори старими дошками. Їхня кімната була на першому поверсі, там стояло аж шість ліжок.

— Ну от, влаштовуйтеся. Потім я вас заведу у їдальню, а далі познайомлю із загоном, — махнув рукою Пушкін. — Даю вам на все 10 хвилин! Чекатиму на вулиці…

— Кльовенька кімнатка! І одне місце буде вільне, можна когось у гості запросити! — пожвавішали близнюки, щойно Піонер вийшов з кімнати.

— Минулого року ми в іншому будинку жили, то там був повний відстій! І ліжка двоповерхові! — сказав Слава.

— І кімната на другому поверсі була! А тут через вікно можна вилазити, щоб дівчат мазати! — підтримав брата Сева.

— Що з дівчатами робити? — не зрозумів Потап. Він кинув сумку на найближче ліжко, відкрив її і саме викладав щітку-пасту-мило до кривої тумбочки з перехнябленими дверцятами.

— Ти що, вперше у таборі!? — широко розплющивши очі, втупилися в нього близнюки, які з першого класу кожного літа їздили по таких закладах. Мати виховувала їх сама, батька вони навіть не пам’ятали, а в родині, крім них, було ще двоє малих ротів, яких потрібно було годувати. От якийсь «собез» і виділяв їм щорічно путівки до табору, де можна було принаймні наїстися від пуза. Кімната, в якій вони жили вдома, була тісною і незатишною, бо квартиру «матуха» (так Славко назвав маму) отримала для тимчасового проживання в будинкоуправлінні, де працювала двірником. Ввечері, коли починало темніти, до їхнього помешкання збігалися спраглі насолоди і самогону, який «матуха» гнала, щоб вижити.

Потап згадав, що його кімната теж часом здавалася йому маленькою і їй постійно чогось бракувало: то нового телевізора з плоским екраном, то ноутбука, щоб можна було качати музику, не злазячи з дивана…