Загадкова історія Бенджаміна Баттона: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він і сам дивувався, що відрізнявся від інших своєю мудрістю й тілом при народженні та намагався щось знайти в медичних газетах, проте вияснив, що такі випадки науці не відомі. Слухаючи батька, він дійсно пробував гратися з іншими хлопчиками й часто обирав спокійні ігри — футбол надто лякав його, він боявся, що, якщо йому переламають його старечі кістки, то вони вже ніколи не відновляться.

Коли йому виповнилося п’ять років, його відправили в дитячий садочок, де Бенджамін присвятив себе мистецтву наклеювання зеленого папірця на оранжевий, плетінню розмальованих візерунків та виготовленню безкінечних картонних прикрас. Бувало, що він поринав у сон під час таких завдань, і ця звичка дратувала й лякала молоду виховательку. На його щастя, вона поскаржилася батькам, і ті забрали його зі школи. Роджер Баттон розповідав своїм друзям, що вони зрозуміли, що їхній син недостатньо зрілий для цього.

На дванадцятий рік після його народження батьки як-не-як призвичаїлися до нього. Воістину, такою міцною є сила звички, що вони вже не бачили різниці між ним та іншими дітьми, хіба що деколи якась аномалія нагадувала їм про це. Проте, коли минуло кілька тижнів після його дванадцятого дня народження, одного дня Бенджамін, дивлячись на свій відбиток у джеркалі, здійснив, або ж подумав що здійснив приголомшливе відкриття. Чи його обманювали власні очі, чи його сиве волосся, замасковане фарбою, перетворилося на темно-сіре? Невже сітка зморшок на його обличчі ставала меншою? Хіба шкіра дійсно набула здорового й пружного вигляду, і навіть бліді щоки порум’яніли? Так багато запитань. Зате він запевнився, що більше не сутулиться, і з того часу, як народився, його фізичне здоров’я покращилося.

— Чи може це стати... — подумав, чи, радше, ледь наважився подумати Бенджамін.

Він пішов до батька:

— Я виріс, — рішуче проголосив він. — Я хочу носити довгі штани.

Батько задумався.

— Ну, — врешті, сказав той, — я не знаю. Чотирнадцять — вік, коли носять довгі штани, а тобі тільки дванадцять.

— Але ти мусиш визнати, — запротестував Бенджамін,  — що я надто старий для свого віку.

Батько невизначено глянув на нього.

— Я не настільки впевнений у цьому, — сказав. — Я був такого самого росту, як і ти, коли мені виповнилося двана­дцять.

Він його обманював — Роджер Баттон вже давно уклав угоду із совістю, аби сліпо вірити в те, що його син — звичайна дитина.

Зрештою, вони уклали компроміс. Бенджаміну при­йдеть­­ся фарбувати своє волосся. Він буде краще гратися з хлоп­цями свого віку. Він не одягатиме свої окуляри й не ходи­­тиме з тростиною по вулиці. І внаслідок виконання цих вимог йому таки куплять перший костюм із довгими штанами.

4.

Я не збираюся пересичувати розповідь деталями, описуючи життя Бенджаміна Баттона віком від дванадцяти до двадцяти одного року. Достатньо зазначити, що за цей період він став молодшим. Коли йому виповнилося вісімнадцять, він перестав сутулитися і виглядав як чоловік років п’ятдесяти. Волосся його стало густішим й ледь потемніло, хода була впевненою, голос позбувся надломленого тремтіння й перетворився на здоровий баритон. Тож батько надіслав його до Коннектикуту з метою складання іспитів та вступу в Єльський коледж. Бенджамін здав усе, і його зарахували на перший курс.

Через три дні він отримав повідомлення з канцелярії коледжу від містера Харта. Йому пропонували з’явитися до офісу для узгодження навчального плану. Бенджамін, глянувши в дзеркало, вирішив, що йому потрібно пофарбувати волосся, проте, тривожно переглядаючи вміст у шухлядці письмового столу, зрозумів, що фарби там немає. Потім згадав, що вона закінчилася, і він викинув її геть.

У нього не було вибору. Він повинен з’явитися до канцелярії через п’ять хвилин. Здавалося, на це немає ради, йому залишається іти в такому вигляді. І він пішов.

— Доброго ранку, — сказав ввічливо містер Харт. — Ви, мабуть, прийшли запитати про вашого сина?

— До вашого відома, моє прізвище — Баттон, — почав було говорити Бенджамін, та той одразу ж перебив його.

— Я надзвичайно радий нашій зустрічі, містере Баттон. Я чекаю на вашого сина в будь-який час.

— Це ж я! — випалив з люті Бенджамін. — Я — першокурсник.

— Що?

— Я — першокурсник.

— Ви, мабуть, жартуєте.

— Не зовсім.

Містер Харт спохмурнів й глянув на картку перед ним.

— Тут вказано, що вам вісімнадцять.

— Так і є, — запевнив Бенджамін, ледь заливаючись рум’янцем.

Містер дивився на нього байдужими очима.

— Невже ви очікуєте, що я вам повірю?