Загадкова історія Бенджаміна Баттона: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Полковнику! — пронизливо крикнув Бенджамін.

Полковник під’їхав ближче, натягнув віжки, глянув на Бенджаміна, а очі його холодно замерехтіли.

— І хто цей хлопчик? — запитав він доброзичливо.

— Прокляття! Я тобі зараз покажу, що це за хлопчик! — вигукнув Бенджамін несамовитим голосом. — Злізай із коня!

Полковник вибухнув сміхом.

— Вам потрібен цей кінь, генерале?

— Ось! — крикнув Бенджамін знеможено. — Читайте!

І він кинув полковнику наказ про свої генеральські уповноваження.

Полковник прочитав це, а його очі ледь не вистрибнули з черепних ям.

— Хто це тобі надіслав? — запитав він та засунув наказ у кишеню.

— Уряд, і ви швидко зможете в цьому переконатися.

— Зараз ти пройдеш зі мною, — сказав полковник; на обличчі вималювався вираз збентеження. — Я відведу тебе в головний штаб, там і розберемося. Пройдімо за мною.

Полковник повернув до штабу, тримаючи коня за віжки. У Бенджаміна не було вибору, тому він пішов за ним, намагаючись зберігати почуття самоповаги, тим часом, коли в душі кипіло бажання суворої помсти. Проте помста не здійснилася. Замість цього з’явився Роско, його син, котрий на другий день примчався із Балтимора — злий та навіжений. Йому довелося кинути важливі справи й прилетіти сюди, аби забрати зі собою сльозливого генерала, уже без уніформи, додому.

11.

У 1920 році в Роско народилося перше немовля. Проте під час святкування з цього приводу ніхто не згадав, що маленький неохайний хлопчисько, років десяти, той, що грається біля будинку з олов’яними солдатиками та дитячим цирком — дідусь новонародженого.

Усім, здавалося, подобалося це свіже, бадьоре обличчя, хоч і позначене ноткою незримої печалі, але для Роско Баттона його присутність була джерелом муки. Якби сказати про це мовою покоління Роско, то він описав би такі справи як «нераціональні».

Він вважав, що батько, відмовляючись вірити у своє «шістдесятиріччя», не поводиться так, як «чоловік стиглої крові», — Роско обожнював цей вираз, — а як хворобливий дикун. Звісно, коли він думав про такі матерії більше, аніж годину, то це доводило його до божевілля. Роско вірив, що енергійні люди довго залишаються молодими, проте все має свою межу, і тепер вона була порушена... порушена... порушена «нераціональним» чином. До цього висновку дійшов Роско.

Пройшло п’ять років, і маленький син Роско достатньо підріс, аби гратися з невеличким Бенджаміном під наглядом однієї няньки. Одного дня Роско віддав їх одночасно до дитячого садка, і Бенджамін зрозумів, що гра з маленькими смужками кольорового паперу, вироблення кошиків і ланцюжків та малювання загадкових прекрасних узорів — найзахопливіші заняття на світі. Якось він нечемно поводився, тому його поставили в куток, і він заплакав, проте зазвичай йому було весело у світлій, залитій сонцем кімнаті, в якій добра рука місіс Бейлі деколи торкалася його скуйовдженого волосся.

Через рік син Роско пішов у перший клас, а Бенджамін залишився в садочку. Він був надзвичайно щасливий. Інколи, коли інші малюки говорили про те, ким вони хочуть бути, як виростуть, похмура тінь перебігала по його лиці, і він своїм дитячим розумом усвідомлював, що є речі, про які він розказати вже не зможе.

Дні монотонно розчинялися. Уже третій рік він ходив у дитячий садок, та тепер Бенджамін був занадто малий, аби бавитися з паперовими смужками. Він плакав, бо інші хлопчики були більші за нього і він боявся їх. Вихователька щось йому говорила, та, хоча він і намагався щось зрозуміти, у нього не виходило.

Його забрали з дитячого садка. Нянька Нана, у своїй накрохмаленій сукні в смужку, стала центром його крихітного світу. Сонячними днями вони гуляли парком; Нана вказувала на велике сіре чудовисько й говорила: «Слон», а Бенджамін повторював це слово за нею, і, коли ввечері його готували до сну, він вголос повторював їй знову й знову: «Слон, слон, слон». Деколи Нана дозволяла йому пострибати на ліжку, і це було дуже весело, тому що, якщо залізти на нього з розмаху, воно тебе відкине, а якщо ти кажеш: «А» поки стрибаєш, то голос дуже цікаво вібрує.

Він любив брати велику тростину, що стояла біля вішалки з капелюхами, і бігати навколо, б’ючи крісла й столи й при цьому вигукуючи: «Бах-бах-бах». Коли приходили гості, старші дами сюсюкалися з ним, і це було йому приємно, а молоді намагалися поцілувати його, та він із нудьгою корився цьому. Коли довгий день закінчувався о п’ятій годині, він піднімався нагору з Наною та отримував порцію вівсянки чи іншої каші з ложечки.

У його дитячих снах не було бурхливих згадок; він не пам’ятав ані про мужні роки в коледжі, ані про вогненні роки спокус, коли він хвилював серця багатьох дівчат. Для нього існувала лише білосніжна, безпечна колиска, Нана, людина, що інколи приходила й дивилася на нього, та величезна оранжева кулька, на яку перед сном вказувала Нана й говорила: «Сонце». Коли воно заходило, він уже спокійно спав, і не було снів, не було жодних снів, які б його переслідували.

Минуле — як він вів своїх вояків штурмувати Сан-Хуан Хілл; як прожив перші роки після весілля, працюючи до літніх сутінків у втомливому місті заради юної Хільдегарди, яку кохав; як ще перед тим сидів до пізньої ночі, насолоджуючись сигарою разом зі своїм дідусем, у ветхо-похмурому будинку на Монро Стріт — усе те зникло з його пам’яті, подібно миттєвому сну та так, ніби цього й ніколи не було. Він не пам’ятав нічого.

Він навіть не знав, яким було молоко, яким його тільки-но нагодували, не помічав, як проходили дні, — існувала лише колисочка та така знайома присутність Нани. А потім він забув про все. Коли хотів їсти, то лише плакав — та й по всьому. Він ще дихав крізь ночі й дні, що топилися одне за одним, він налякано слухав м’які бурмотання й буркотіння, що лунали зверху, і слабким чуттям розрізняв запахи, світло та тіні.

Потім настала цілковита темрява. Біла колисочка й похмурі лиця, що висіли над ним, теплий, солодкий аромат молока — усе те назавжди розчинилося у вічності.

Коштовний камінь завбільшки з готель «Ріц»

1.

Джон Т. Енгер належав до сім’ї, яка була вже добре знаною протягом декількох поколінь у Гадесі — маленькому містечку, розташованому над річкою Міссісіпі. Батько Джона в гарячих дебатах рік за роком ставав чемпіоном серед аматорів-гравців у гольф; місіс Енгер із виразом «від коробок до ліжечок» славилася своїми політичними промовами; а молодий Джон Т. Енгер, якому тільки-но виповнилося шістнадцять, перетанцював усі останні нью-йоркські танці ще до того, як змінив короткі штани на брюки. І тепер він покидав рідний дім — ще й на тривалий час. Поклоніння перед освітою в Новій Англії отруювало всі провінційні містечка, щорічно забирало найрозумніших молодиків, а тепер заволоділо й батьками Джона. Їхній син повинен навчатися в школі святого Мідаса, поблизу Бостона, а Гадес — надто малий, аби виховувати їхнього любого й обдарованого сина.

Якщо ви коли-небудь були в Гадесі, то вам відомо, що назви найсучасніших підготовчих шкіл та коледжів нічого не значать для жителів містечка. Мешканці міста зовсім не знають про світ, в якому існують, хоч і роблять вигляд, ніби розуміються в моді, манерах та літературних смаках, та все це — викривлені чутки; і, якщо певний святковий захід у Гадесі вважається вишуканим, то для чиказької м’ясної принцеси він залишиться «можливо, трішечки пісним».