— Досить! — прохрипів він плаксиво. Я не можу більше це терпіти!
— Ідіть за мною, містере Баттоне.
Він потягнувся за нею. У кінці великого залу вони дісталися кімнати, з якої долинали численні крики, та яка пізніше почала називатися «кімнатою плачу». Вони зайшли. Стіни були оточені незбагненною кількістю білих колисок, до кожної з яких був прив’язаний ярличок.
— Ну? — задихаючись, промовив містер Баттон. — Де ж мій?
— Тут, — вказала медсестра.
Очі містера Баттона послідували за вказівним пальцем, і ось що він побачив. Огорнутий об’ємною білою ковдрою, якось втиснений нижньою частиною тулуба в колиску, сидів старий чоловік, приблизно сімдесяти років. Його рідке волосся було вибілено сивиною, брудно-попеляста борода вилася й абсурдно коливалася під легким подувом вітерця, що віяв з вікна. Він дивився на містера Баттона затуманеними, зів’ялими очима, в яких ховалося заплутане питання.
— Чи я збожеволів? — випалив містер Баттон, жах якого переростав у гнів. — Це якийсь страшний лікарняний жарт?
— Нам не до жартів, — відповіла суворо медсестра. — І я не знаю, чи ви зійшли з розуму, чи не зійшли, проте це, безперечно, ваша дитина.
Холодний піт знову з’явився на чолі містера Баттона. Він закрив свої очі, і, відкривши їх знову, поглянув ще раз. Це не помилка — на нього дивився сімдесятирічний старець, сімдесятирічне немовля, ноги якого звисали з колиски, в якій він лежав.
Старець безтурботно спостерігав за ними й раптом заговорив хрипучим й древнім голосом:
— Ви мій батько? — запитання вимагало відповіді.
Містер Баттон та медсестра жорстоко глипнули.
— Бо якщо ти мій батько, — продовжив старець крикливо, — то я хочу, аби ти забрав мене з цього місця, чи, зрештою, змусь їх поставити тут зручне крісло.
— Заради Бога, звідки ти прийшов? Хто ти? — у нестямі випалив містер Баттон.
— Я не можу сказати точно — хто я, — проскиглив крикливо, — я тільки нещодавно народився. Але моє прізвище воістину Баттон.
— Ти брешеш! Ти самозванець!
Старець втомлено звернувся до медсестри:
— Ось так вітають новонародженого, — поскаржився слабким голосом. — Чому б вам не сказати йому, що він помиляється?
— Ви помиляєтеся, містере Баттон, — суворо сказала медсестра. — Це — ваша дитина, і ви повинні змиритися з цим. Ми просимо вас забрати його додому, коли це буде можливо — краще найближчими днями.
— Додому? — перепитав містер Баттон недовірливо.
— Так, ми ж не можемо тримати його тут. Ми справді не можемо, розумієте?
— Радий це чути, — проскиглив старець. — Це смішне місце зовсім не підходить для новонародженого, який звик перебувати в тиші. З цими стогонами й криками я не можу й ока зімкнути. Я попросив щось поїсти, — тут його голос піднявся до верескливих ноток протесту, — а вони принесли мені пляшку з молоком!
Містер Баттон опустився на крісло поруч із сином й прикрив обличчя руками.
— Святі небеса! — пробурмотів голосом, повного надмірного жаху. — Що скажуть люди? Що мені робити?
— Ви маєте забрати його додому, — наполягала сестра. — Негайно!
Гротескна картина з жахливою точністю постала в уяві змарнілого чоловіка — картина того, як він проходить переповненими вулицями разом із такою жахливою істотою, що волочиться біля нього.
— Я не можу, я не можу, — простогнав він.
Люди його зупинятимуть, і що він їм скаже? Він має познайомити їх із цим старцем:
— Це мій син, що народився сьогодні зранку.
І потім сивий чоловічок натягне своє покривало на себе, і вони шкандибатимуть, важко проходитимуть повз галасливі крамниці, ринок із рабами, — на хвильку містер Баттон пристрасно забажав, аби його син був чорним, — проходитимуть повз розкішні будинки-резиденції, повз будинок для престарілих...