Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Що там? — спитав Інає.

— Людина, — відповіли хлопці хором і розступилися перед дідом.

Інає схилився над потерпілим, провів рукою по його обличчі та грудях і, встановивши, що людина жива, розпорядився обережно витягнути її з болота й перенести у вигідніше місце.

— Обличчя індіянина, а одежа білих, — мурмотів собі під носом старий, здивований тим всім, що сталося.

Але ж яке безмежне було його здивовання, коли він, взявши оглядати незнайомого, відкрив ширше на його грудях сорочку і побачив на них витатуюваний кружечок сонця і промені довкола нього. В першій хвилині Інає аж здригнувся і прикрив знак долонею, а потім розгублено сів на землю.

— Що, що, що?.. — питав він, озираючись на хлопців.

Та хлопці не могли на це «що?» нічого відповісти, як рівно ж не розуміли, що саме так схвилювало їхнього провідника.

Однак Інає не чекав відповіди. Він зірвався на ноги і закричав:

— Журіті, пильнуй цього юнака! А ви, решта, зводьте захист, приготуйте вигідну постіль, розкладіть вогонь і подбайте про вечерю! Скоро, скоро!.. — і, не даючи більше ніяких пояснень, Інає побіг уздовж потока, зиркаючи туди й сюди та зриваючи на ходу листя різних рослин.

Незабаром він вернувся з цілим оберемком різного зілля і, поки хлопці спинали з гілляк курінь та розпалювали вогнище, заходився коло чужинця, взявши собі до помочі Журіті. Щоб здобути сік з різного роду лікувального коріння і грубих листків, Журіті «молов» їх власними зубами і випльовував до висушеної гарбузової шкіри, що правила за посуд. Інає вправними руками промивав рани непритомного юнака, прикладав до них розтерті зубами Журіті ліки і поверху обв’язував свіжими, вогкими листками.

— Кості цілі, — бурмотів при тому. — Так, всі кості цілі, але всередині напевне все повідривалося... Гм!.. Упасти з такої висоти — можна повідривати все... Журіті, піди принеси кілька апепу[16]. Дамо йому напитися з водою.

Журіті миттю виконав наказ і за хвилину висипав перед Інає з десяток зрілих жовтих овочів.

Після півгодини різних заходів Арасі (а це ж, як читач догадався, був ніхто інший, тільки Арасі) тяжко зітхнув і помалу розплющив очі. Був такий кволий і почував себе так погано, що не мав навіть сили розібратися у всьому, що діялося довкола нього. Бачив голих чоловіків, знав, що це індіяни, але чому він серед них опинився, що вони роблять і що можуть з ним зробити — йому було зовсім байдуже. І тому, коли схилене над ним старече, поморщене обличчя спитало: «Хто ти?» — не пробував навіть зробити зусилля, щоб відповісти. Хотів спокою. Хотів, щоб ніхто його не зачіпав, щоб нічого не питав, бо від кожного найменшого руху, від кожного звуку відчував щось подібне до ударів молота зсередини черепа. Ах, як у нього все жахливо боліло!.. А на додаток ще й та незносна отяжілість у всьому тілі, що, здавалося, втискала його в землю і давила на мозок!.. Ні, він не міг не то що говорити, а навіть повік втримати, і заплющив очі.

Інає, чекаючи відповіди, пильно дивився йому в обличчя, але потім похитав головою і наказав перенести його в зіп’ятий уже курінь і покласти на грубо настеленій траві.

— Треба дати йому відпочити, — звернувся до хлопців. — А завтра зробите ноші. Понесемо цього юнака до себе в оселю.

— Навіщо він нам? — спитав Аракень.

— Він наш, — відповів старий.

— Він — білий, — заперечив Асір.

— В нього тільки одежа білих, але він — наш, — упевнено повторив Інає. — Він той, кого я шукав довго, довго...

Юнаки обмінялися здивованими поглядами.

— Кого ж ти шукав? — знову спитав Аракень.

— Я шукав наших братів... Хто ми є, діти?

— Ґваянці, — відповіли хором хлопці.

— Так, ми — ґваянці. А цей юнак мусить бути з роду морубішаб Соняшної Династії. Він має знак сонця на своїх грудях.

— Ми маємо свого морубішабу, — похмуро сказав невдоволений Асір.

— Аірі не має того знака, — похитав головою Інає.

— Можна зробити знак, — продовжував своє Асір.

Інає розсердився і штовхнув непочитального юнака в груди.

— Ти — дурень! — сказав злісно. — Знак можна і тобі зробити, але від того ти не станеш справжнім морубішабою!..

Інає рідко сердився, але, коли сердився, то тоді не питав винних, чи невинних і роздавав стусани всім направо і наліво, як, зрештою, робили всі чоловіки в племени. Тому всі хлопці, ніби змовились, один за одним вислизнули з куреня.

[16] Апепу — дика помаранча.