Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На зміну голій глині місцями приходила непрохідна гущавина, але Данко був уже настільки досвідченим, щоб знати, які небезпеки можуть загрожувати в пралісі неозброєній людині, і тому не ризикував заглиблюватися в ліс. Зрештою, тут і ризикувати не було змоги, бо, щоб поступити кілька кроків наперед, треба було мати факона[20]: ліс стояв неприступний і густий, як стіна. Єдиним рятунком лишалося — йти далі дном провалля, де по обидвох сторонах потока стелилися рівні, чисті береги.

Але й тут не було так надзвичайно безпечно. Що кілька кроків хлопець пильно озирався і прислухався до зрадливої тиші. Нераз йому видавалося, що за ним стежать хижі очі невидимого ворога, а нераз він тих ворогів бачив цілком виразно. То були більші й менші гадюки, котрі вигрівалися проти сонця, звернувшись на каміннях, або звисали з дерев і дивилися на мандрівника мертвим нерухомим поглядом. На щастя, вони не нападали, а навіть інколи й тікали при наближенні людини, і Данкові не доводилось вступати з ними в боротьбу.

Ще поки сонце не перевалило за бік яру, йти було можливо. Але пізніше, коли палаюча куля повисла просто над головою і немилосердно посипала вогнем вдолину[21], — справа значно погіршала. Данко й так ледве тягнув ноги. Його пообдряпуване тіло пекло й боліло, а перев’язки, що він їх поробив з листя, постійно зсувалися і заважали. Шлунок сердито бурчав, дарма, що хлопець його намагався втихомирити різними ягодами, і овочами, — він домагався чогось істотнішого: хліба, м’яса, або, принаймні, кукурудзяної фарофи[22]. Та де ж було того всього взяти? І лиш після того, як хлопцеві вдалося збити горіха з кокосової пальми і поласувати ним — сердитий шлунок трохи заспокоївся. Зате руки і в’язи у Данка аж потерпли, поки він досягнув свого по півгодинному «бомбардуванні» високої пальми камінням.

Радість, яку відчув ранком, усвідомивши своє чудесне спасіння від смерти, поволі минала, а на її місце приходила знову тривога і зневіра.

— Що я робитиму сам в цій пущі, коли не маю ні захисту, ні зброї? — думав хлопець. — Видно по всьому, що моє життя знову залежить від випадку. Але чи ж дивні випадки можуть ставати один по другім без кінця?.. Ох, і що ж то за нещасливий був день, коли я зважився вийти з дому і пуститися в мандрівку з тим Арасі!.. Тепер пропаду, пропаду напевне...

Та, додумавшись до таких сумних висновків, Данко стріпнув головою і потер долонями скроні.

— Фе, яка ж погань лізе мені в голову!.. Було ж гірше, і мене якось то Господь врятував. Чого ж би тепер я мав пропасти? В печері Ітакватії я мріяв виключно про свободу і вірив тоді, що з незв’язаними руками людина може боротись за своє життя. В печері на острові я, хоч і мав вільні руки, був прикутий до одного місця водою. А тепер? Голод мені не загрожує, можу рухатися в різні сторони й боротися з небезпекою. Чи ж того ще мало? Бог поміг мені нераз, поможе ще!..

Так розважав сам себе Данко і для підбадьорення навіть замугикав пісеньку. Спочатку мугикав навмання, але потім якось випадково трапив на мельодію тієї пісні, що колись співала йому мама, оповідаючи казку про Колобка:

Це його відразу заспокоїло і примусило розважніше подумати над дальшою мандрівкою. По-перше, хоч як це не було прикро, повинен був погодитися з фактом, що поспіх ні до чого доброго не приведе. Звичайно, треба докладати зусиль, щоб добитися додому якнайскоріше, але власне тому необхідно бути надзвичайно обережним. Один необачний крок може скінчитися катастрофою, себто, його, Данковою, смертю. Від того нікому не буде краще, а навпаки. По-друге, щоб можна було краще боронити себе перед всякими дикими напасниками, — треба було подбати про якусь зброю. Зброю... Гм!..

Данко критично поглянув на палицю, котру не випускав з рук, а другою рукою намацав у кишені складного ножика. Ні одне, ні друге зброєю не було. Але...

Тут Данко вдоволено вдарив себе долонею по чолі і взявся до роботи: вибрав рівне молоденьке деревце, зломав його при корені і заходився обдирати кору. Потім обстругав палицю з обох кінців, тонший кінець розщепив, запхав туди розложеного кишенькового ножика і тісно обв’язав ликуватою корою ліяни[23].

— Га, от і спис! — вдоволено вигукнув він, потрясаючи своєю зброєю. — Ану, чи я ще не забув метати?..

І, вибравши собі за ціль один пункт в глинястій стіні, Данко кинув свого списа. З задоволенням побачив, що трапив добре, і це ще більше його підбадьорило. Та на випадок зустрічі з гадюками спис себе на близьку ціль не оправдував. Тут була таки потрібна інша зброя. Данко вмів і її зробити. Для цього треба було взяти коротшу палицю, роздвоїти її кінець і зробити щось подібне до вилок. Через кінці тих вилок протягався шнурок і прикріплювався до другого кінця палиці. Гадюк ловиться таким способом, щоб головка потрапила між вилки. Тоді її притягається шнурком — і небезпечне сотворіння стає безборонним. Правда, для того треба неабиякої спритности, відваги і вправи. Але спритности і відваги Данкові не бракувало. А щодо вправи... то не родяться ж люди з цією вправою!.. В Санто Антоніо багато чоловіків, і навіть жінок, уміло поводитися з цією немудрою зброєю. Чому ж би не міг собі з нею дати ради Данко?

Відпочивши трохи та поперев’язувавши наново свої рани, Данко бадьоро рушив у дальшу дорогу. Мав надію або знайти просмик[24] до Парани, або зустріти людей і в них прохати помочі.

Боки провалля то сходили ближче, то розбігалися далі, а права сторона все й далі лишалася неприступною. Тільки й того, що на зміну білим глиниськам прийшли жовті й червоні, або стрімкі скелі, а ліс, як був похмурим і густим, таким і лишався. Ба, Данкові навіть видалось, що дерева чим раз далі, то стають вищими, ніби ростуть разом з висотою урвища. Зате другий бік аж манив, розступаючись час-до-часу широкими просмиками, за якими виднілися веселі, залиті сонцем долини і дальші гори, вкриті лісом.

Данко, однак, не спокушався тими привабливими краєвидами і, щоб не збитися з дороги та не заблудити, вперто йшов тільки правим берегом потока все вгору і вгору.

Сонце вже опинилося по другому боці провалля, і там, де гори з західньої сторони підносилися вище, — в їхніх тінях родився вечір. Коли Данко потрапляв у таку присмеркову смугу — його душу стискав смуток і неспокій.

— Ось і вечір незабаром, — думав він. — І що ж я робитиму тут сам вночі? Напевне доведеться таки завернути на захід і там пошукати безпечнішого місця на нічліг.

Так міркуючи і розмовляючи сам з собою вголос, хлопець вирішив іще дійти до великих каменів, що лежали трохи далі впоперек потока рядочком, і виглядали ніби хребти сивих буйволів, які йшли чередою і зупинилися на водопій.

Скоро дійшов до мети, виліз на одну каменюку і відважно стрибнув з неї вниз. Але тут його обняв ледовий жах: не далі, як у двох метрах від своїх ніг побачив велетенську гадюку-сукурі[25], згорнену в спіраль, яка зловісно шипіла і вже готувалася до скоку. Зопалу Данко метнув у неї своїм списом і, на щастя, попав гадюці у хвіст та пришив його до землі. Але тільки на одну секунду, бо сукурі відразу підскочила, обгорнулася довкола деревища, звалила його і визволила хвіст. Але Данко за той час успів уже отямитися. Блискавично перехопив палицю з лівої руки в праву і націлився на гадючу голову. І коли сукурі збиралася скочити вдруге — її шия опинилася вже між вилками, притиснена зсуканим з пальмового лика шнуром. Гадюка шарпнулася, зробила невловимий для ока рух і, перше, ніж хлопець вспів щось зрозуміти, обкрутилася довкола його тіла і здавила залізними обручами. Данкові відразу сперло віддих. Натягаючи щосили шнурок, він з жахом дивився на злющі гадючині очі, на страшну плескату голову з отрутними зубами[26], які поволі зближалися до його грудей.

Гадюка мала коло трьох метрів довжини і була груба, як людська рука. То ж і не диво, що своєю силою могла легко потрощити Данкові ребра за кілька секунд, коли б їй не заважала палиця, між вилками якої опинилася її голова. Тому сукурі пружилася з усіх сил, стараючись зігнути хлопцеву руку і досягнути зубами свого ворога. А Данко також з усіх сил натягав шнурок і обливався холодним потом при думці, що шнурок ось-ось трісне, або що не витримають мускули напруженої руки, або що він попросту стратить притомність в тих залізних обіймах.

Обоє — людина й гадюка — дивилися зі смертельною ненавистю одне другому в очі, обоє боялися одне одного, обоє розуміли, що згине той, хто на секунду раніше стратить силу.

Данкове серце, здавлене в грудній клітці живою спіраллю, переставало битися, у вухах дзвонило, в очах розстелився червоний туман, який затьмарив цілий світ.

— Кінець! — подумав хлопець уже за звичкою.

Але в тій же хвилині тісні обручі, ніби трісли, обсунулися по ньому і безвладно опали до стіп: сукурі не витримала.

Вискочивши з огидних кілець, Данко з силою шпурнув від себе мертве гадюче тіло, підхопив свого списа і кинувся по каміннях на другий бік потока. Як він не поламав ніг, роблячи гігантичні стрибки по нерівних спинах камінних потвор, — не міг собі пізніше пояснити. Рвав, як шалений, аж йому вітер у вухах свистів, і тікав усе далі від страшного місця.

— Геть, геть звідси! — підганяв сам себе на бігу. — Туди, на захід, де ще світить сонце!.. Геть з цієї похмурої прірви!..

Якраз проти нього, ніби навмисне, лежав широкий, вистелений низенькою травою просмик на захід, а за ним відкривалася розложиста долина з широкою рікою.

Вже вибігши на рівне місце, Данко впав на траву, щоб трохи віддихатися і опам’ятатися. Серце його тріскало від надмірних зусиль і нервового потрясіння, тіло купалося в рясних потоках поту, а уста механічно шептали:

— Я від баби утік, я від діда утік, я від зайчика втік і від вовка утік!.. Тьху! Які дурниці мені в голову лізуть!.. Я від баби утік, я від діда утік... Брр!.. Як же це огидно — потрапити в холодні обійми такої погані! — здригався хлопець, обтираючи рукавом рясний піт з чола. ;— Тепер уже не піду в ту сторону нізащо в світі!..

[20] Факон — великий ніж.

[21] Вдолину — донизу.

[22] Фарофа — це традиційна бразильська страва, яка готується з обсмаженого маніокового борошна (яке роблять з багатого крохмалем коренеплоду цієї тропічної рослини), часто з додаванням цибулі, часнику, спецій та інших інгредієнтів, таких як бекон, ковбаса або горіхи. Вона служить гарніром до багатьох бразильських страв, особливо до фейжоади. Фарофу також можна їсти як самостійну страву, особливо у солодких варіаціях з фруктами. Тут йдеться про заміну борошна з маніоки кукурудзяним.

[23] Ліяни — різного роду повзучі рослини, стебла яких інколи сягають кількасот метрів довжини. Обплутуючись довкола дерев і корчів, ліяни роблять праліси непроходимими. (Примітка авторки).

[24] Просмик — прохід.

[25] Сукурі — анаконда. Словом «гадюка» авторка у романі називає змій будь-яких видів, а не лише справжніх гадюк. Тут йдеться або про жовту анаконду, довжина яких не перевищує трьох метрів, або про молоду особину зеленої анаконди, довжина яких може сягати аж п’яти з половиною метрів.

[26] Помилка авторки: анаконди, як і інші удави, не належать до категорії отруйних змій, вони вбивають жертву не укусом отруйних зубів, а обвиваючись навколо тіла жертви та задушуючи її стисканням.