Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

По другому боці

Над неосяжними масивами лісів Мато Ґроссо стояв щедро тканий золотом ранок. З небесної височини куди не глянь — ліс і ліс. Цілий Океан кучерявого зеленого лісу, котрому не видно ні кінця, ні краю. Недаром же по-бразилійськи ця провінція (естадо) називається Мато Ґроссо — Суцільний Ліс, або Грубий Ліс.

І дійсно, територія Мато Ґроссо, що має кругло 1.257.000 квадратових кілометрів і на якій могло б зміститися кілька європейських держав, — це майже суцільний, непрохідний, казково багатий на різні породи дерев праліс. Щодня тут сонце сходить з зеленого моря і, описавши свою дорогу у височині, заходить знову за м’яким зеленим виднокругом. В його проміннях звиваються і миготять зиґзаґи повноводних річок, немов би то були охололі блискавки, що зірвалися з небес і розбіглися по землі. Творчий помисл Всевишнього створив тут дивовижні озера з глибоко положеними плесами і водоспадами, замість берегів химерні гірські кряжі, з яких летять у бездонні пропасти ріки, і тільки подекуди розсунув щільні стіни лісів та розстелив шовкові плахти чистих долин.

Ці долини з доступною здоровою водою є дуже вигідними пасовиськами, і тому випас худоби становить один з головних господарських чинників провінції Мато Ґроссо.

Клімат провінції придатний для культивування пшениці, рижу, кукурудзи, цукрової трощі[1], винограду, кави, тютюну і бавовни. На побережжях річок густо ростуть ґумоносні дерева[2]. Окрім того, надра Мато Ґроссо багаті на всякі копалини, зокрема на золото та діаманти.

Однак, не зважаючи на ті величезні природні багатства, цей щедро обдарований край, що міг би прогодувати понад сто мільйонів людности, лежить здебільша облогом[3]. За переписом 1952-го року в цілому естадо[4] Мато Ґроссо нараховується ледве понад півмільйона населення, з чого переважний відсоток складають індіанські племена, що живуть по різних закутинах «Суцільного Лісу» своїм первісним безтурботним життям. Столиця естада — Куаба має тільки 24.000 мешканців, а найбільше його місто — Кампо Ґранде — 33.000 осіб.

Отже, назагал беручи, Мато Ґроссо представляє собою безлюдну лісову пустелю, в котрій на одного мешканця припадає понад два квадратових кілометрів площі. А що, звичайно, люди не живуть поодинці, а горнуться в більших чи менших населених пунктах, то й не диво, що одну оселю від другої віддаляють сотні кілометрів, на просторі яких ще не скоро ступить нога цивілізованої людини..

І так, над неосяжними масивами лісів Мато Ґроссо стояв щедро тканий золотом ранок. Він уже давно пробудив нетрі, і в них закипіло денне життя. Строчили, як з кулеметів, цикади[5], верещали папуги, ніжно воркотали дикі голуби, заходились, надсаджуючись від крику, неспокійні мавпи. Сонні й до всього байдужі вночі гадюки, котрим тепло повертало пружність і рухливість тіла, злазили з дерев і безшелесно посувалися поміж густими зарослями, шукаючи пожитку. В свіжому, напоєному росою повітрі, грали безжурні метелики, зовсім не перейняті тим, що їм природа дарувала тільки один день життя. Все рухалося, спішилося і веселилося...

Одиноким вийнятком з того кипучого життя було непорушне, вкрите ранами і синяками тіло, що лежало занурене по пояс у воді дивного потока, який виходив з-під землі, розливався невеличким озерцем, і біг далі вузеньким руслом на південь.

Сонце, певно ображене такою байдужістю до себе, пильніше придивилося до цього одинокого вийнятку, запустило свої гарячі пустотливі пальці в чорні кучері й заглянуло просто в міцно заплющені очі незнайомого.

Видно, що сила його була й справді велика, бо по мертвому посинілому обличчі раптом перебігло ледве помітне тріпотання, а вслід за тим трошки піднялися повіки, і через їхню вузеньку щілинку блиснув промінь нерухомого ще погляду. Втішене сонце, піймавши цей погляд, затремтіло золотим сміхом, вдарило відразу в сотні вогнистих бубнів, і ще ближче присунулось до непритомної людини.

Людина, а, вірніше, хлопець, поворушився і обернувся лицем до землі, рятуючись від соняшних стріл, що градом сипалися довкола нього. Полежав кілька секунд нерухомо, але потім підвів голову і здивовано зиркнув довкруги. Минула добра хвилина часу перше, ніж до голови його повернулася здібність думати, і тоді хлопець схопився, підібгав ноги, що досі мокли у воді, й сів.

— Чекай!.. — заговорив, невідомо до кого. — Як же це?.. Я живий?.. А що ж це все було?.. Сон?.. І... де ж це я?..

Перед його очима виринула страшна підземельна печера, залита вщерть водою, кістяк, скрині зі скарбами і Соняшні Клейноди.

— Ні, це не був сон! — скрикнув Данко і спробував стати на ноги.

Та вони були цілком онімілі й відмовили послуху, так що вставши ледве до половини, Данко похитнувся, як підкошений, і знову сів на землю.і

Тепер пригадував собі уже до подробиць все детально: боротьбу двох розбійників, буряну ніч на острові, Велику Кобру, провал у підземелля і все те, що сталося потім. Ні, ні, це не був сон! Ось навіть покалічений палець, що ним він зробив запис у старому євангелії... Тільки, як же це?.. Він не загинув?! Неймовірно!.

Неймовірно? Яка ж може бути неймовірність, як ось він, живий і притомний, тішиться світлом, дихає пахучим повітрям, насолоджується соняшним теплом!..

Данко відчув приплив безмежної радости.

— Дякую Тобі, великий милосерний Господи, що не дав мені загинути такою страшною смертю, що дозволив ще оглядати цей прекрасний, світ, що не позбавив мене можливости подивляти Твою велич і молитися Тобі! О, Боже, як же я Тобі дякую!..

Хлопець дивився зачарованим поглядом у всі сторони і мимоволі порівнював неописану красу соняшного ранку, з тим, що пережив у печері. До смерти не забуде тих моторошних хвилин, коли вода підступала все вище і вище, заливаючи його спочатку по коліна, потім по пояс, потім по груди, потім по шию... Приплив відваги, що його чув, коли робив свій запис, зник давно, а на його місце прийшла розпука, прийшов протест проти такої жорстокої, повільної смерти. Скільки молитов і благань зніс тоді охоплений льодовим жахом Данко, — знає хіба тільки один Бог.

Нарешті, коли каламутні, тхнучі болотом хвилі сягнули йому до підборіддя, хлопець зробив над собою зусилля, відштовхнувся ногами від скринь, на яких стояв, сплив цілим тілом на поверхню води і вчепився руками за краї отвору, що був у склепінні печери. З трудом перепхавши тіло у вузьку щілину, опинився як би по другий бік стіни, і звис на руках, бо опертя для ніг не знаходив.

Прислухавшись добре, зрозумів, що і внизу під ним також хлюпала вода, тільки невідомо було, яка заглибока і куди текла. Взагалі його теперішнє положення видалося йому ще гіршим, як у печері Ітакватії. Тоді, принаймні, бачив світло дня, а тут, у підземеллі, на нього йшла смерть темна й невидна, мов сліпота. Ух, чи може бути щось огиднішого?!

Прилипши пальцями до нерівного каменя, Данко сподівався кожної хвилини, що ось-ось напружені, як струни, напучнявілі від напруги й болю мускули не витримають, і він зірветься вниз. Тримався вже не силою, а одчаєм, стогнав і плакав без сліз та молився на переміну, хоч вже не сподівався нічого.

Та ось вода, виповнивши все нутро печери, ринула по цей бік отвору. Ослаблені пальці не витримали нового тиску, спорснули з каменя — і Данко шубовснув з головою у воду, що була під ногами.

Ним відразу закрутило у всі боки, зім’яло, як ганчірку і стало тягнути кудись з такою силою, що про спротив смішно було думати. Єдине, що міг ще робити — це підносити голову понад поверхнею води і набирати в легені повітря, щоб не заллятися. Часом черкався чобітьми об дно, інколи вспівав торкнутися руками каміння стін і з того розумів, що його тягне через якийсь камінний, безконечний рукав. Чим далі, то рукав ставав вужчим, струм — потужнішим і рвучкішим, і хлопця чим раз далі, то немилосердніше товкло й обдирало об тверді виступи. Але найгірше було те, що вода вже досягла склепіння, і тільки в тих місцях, де воно підносилося вище, можна ще було випірнути і вхопити повітря. Незабаром і ця можливість зникла. Ще пару разів Данко спробував підняти голову, але, замість того, щоб віддихнути, боляче вдарився в тім’я. Тамувати віддиху більше не міг і випустив з легенів решту повітря. Зараз же вода почала набігати йому в груди, в голові обізвалися сотні дзвонів, а в заплющених очах заскакали іскристі зорі. Це було останнє враження, після якого наступило ніщо.

Всі ті спогади миттю перелетіли через голову Данка, поки він розглядав незнайому місцевість.

Спочатку йому видавалося, що він опинився між високими горами, але, придивившись уважно, зрозумів, що це не гори, а боки досить стрімкого провалля, яке тягнеться з півночі на південь. Сонце щойно тепер викотилося з-поза його правої стіни і почало жадібно спивати густу ще росу, котра зберігалася на дні яру.

— Де я? — знову спитав себе Данко. — Як я тут опинився? Чи викинув мене оцей дивний потік, що тече звідкісь з-під землі?

І раптом здогадка осінила його голову: Та це ж той самий підземний потік, про який згадував Коарасіаба!.. Ну, певне! Природне підземелля на острові Ґваїра має кілька виходів: один до озера Великої Кобри, другий — під водоспад, а третій, отой, що вгорі над скринями, — сюди, по цей бік ріки, в Мато Ґроссо. Той вхід, що починається від озера Великої Кобри, був, як казав Коарасіаба, в старі, часи завалений камінням і забитий. Тепер його, після страшної бурі, прорвала- вода. Священик, скелет якого лежить в підземеллі, спустився туди напевне якимсь іншим, секретним ходом. Другий хід, що вів під водоспад, кінчився десь там дверима. Третій, горішній хід сполучав печеру з другою печерою, і через цю другу печеру Данко власне врятувався. Щілина в підлозі повинна була також вести через ту сусідню печеру, або мусіла лучитися десь під землею з водами Парани, бо ж по її дні біжить потік. Цікава печера! Немов якийсь мурашник...

[1] Слово «троща» авторка вживає у значеннях або «хмиз», або «очерет», або «тросник» (зокрема цукровий), в залежності від контексту. В даному випадку, звісно, йдеться про тросник. (Тут і далі у виносках примітки упорядника інтернетної публікації, крім тих, що позначені «Примітка авторки»).

[2] Тобто дерева, що виділяють каучук, з якого люди роблять гуму.

[3] Лежати облогом — перебувати у дикому, первинному стані, без втручання цивілізації (так кажуть про якусь місцевість).

[4] Естадо — (англ. «стейт», нім. «штадт») — територіально-адміністративна одиниця з порівняльно широкою автономією. Бразилія ділиться на 20 естад, один федеральний дистрикт — Ріо де Женейро — і 5 так званих територій з дуже рідким населенням: Акре, Ґвапоре, Ріо Бранко, Амапа і Фернандо де Норонья (див. мапу з 1-го тому на стор. 72-73). В укр. мові нема слова, що відповідало б поняттю «естадо», тому доводиться його заміняти словами чужинецького походження «штат», чи «провінція». Естада в Бразилії мають деякі свої окремі закони, свої ціни, і за перевіз товарів з одного естада до другого треба платити мита. Мають вони також свої власні естадуальні землі, і за кордони нераз між собою воюють. На чолі естада стоїть ґубернатор та естадуальний парламент. До федерального (всебразилійського) парламенту кожне естадо вибирає своїх послів, а до сенату — сенаторів. Території позбавлені тих привілеїв, оскільки не мають достатньої кількости виборців. (Примітка авторки).

[5] Цикада — велика комаха типу нашого полевого коника. Літає. Тручи задніми ніжками, видає голосний стрекотячий звук і, сівши на дерево може стрекотати цілу годину. (Примітка авторки).