Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вона хотіла відступити, але пані Целіна тримала її за плечі й навіть трохи штовхнула вперед. Яцек заохочувальним жестом указав на вільний стілець поряд із собою. Ніна подякувала, кивнувши. Вони проказали молитву, і дівчина нарешті зуміла дістати супницю.

— Чому ти спізнилася? — питання, поставлене агресивним тоном, пролунало з вуст хлопця, ненабагато старшого від Ніни. Він був худий і блідий, наче хворий на сухоти. Зате волосся, контрастно до блакитних очей і світлих брів, мав таке чорне, що здавалося, наче він нашмарував його ваксою. На його обличчі виступив рум’янець, а в очах горіла злість.

— Моя мама захворіла, — Ніна не мала бажання розповідати все вдруге й напевне не в ситуації, коли на неї дивилося стільки чужих людей. — Нічого серйозного, але ми обидві вирішили, що буде краще, якщо я приїду на день пізніше.

— Але ж існують такі речі, як телефон і телеграф, — ядуче ввернув чорноволосий. — Так складно передати дату і годину прибуття потяга?

Яцек відкрив рота — напевне, щоби розповісти, що Ніна приїхала зовсім не потягом. Дівчинка завбачливо копнула його в кісточку, тож він, на щастя, нічого не сказав.

Але чорноволосий виявився спостережливим.

— Вона нам бреше, — звернувся він до пані Целіни. — Я бачив, як вона подавала Яцеку знаки.

Над столом запала повна напруги тиша. Ніна відчула неприязнь, що оточила чорноволосого. Вона й сама прониклася нею. «Донощик», — думала дівчина, вперто витріщаючись у пусту тарілку. А ще ненавиділа привертати до себе загальну увагу, хоча цього разу її втішав факт, що симпатія молоді, яка згромадилася у їдальні, схоже, на її боці.

Усі чекали на реакцію пані Целіни.

А жінка безпорадно обводила поглядом обличчя підопічних. Нарешті з халепи її визволила висока дівчина зі світлою косою.

— Бреше, не бреше — яка різниця, — флегматично заявила вона. — Що ми — міліція, щоби людям допит влаштовувати? Беріться до їжі, а не базікайте.

— Еліза має рацію, — пані Целіна із вдячністю посміхнулася. — Саме час набратися сил. Адаме, подаси супницю?

— Авжеж, прошу, — хлопець охоче простягнув руки.

«Підлабузник», — докинула Ніна черговий камінчик до гори не дуже приємних епітетів, яка росла щохвилини.

На щастя, діти біля столу перестали звертати на неї увагу, тож вона могла спокійно взятися за суп. Була це особлива сіро‑зелена рідина, що пахла так, наче зробили її з водоростей, і смак схожий. Також можна було взяти скибку товсто нарізаного хліба з маслом.

Напнуті нерви і поганющий смак їжі призвели до того, що Ніна, ще донедавна голодна наче вовк, тепер ледь скубала окраєць. Шлунок стиснувся у кульку, але очі й мозок працювали гостро, тому вона використала хвилинку спокою, аби роздивитися товариство.

Разом із Ніною (не враховуючи пані Целіни) було їх тринадцятеро, всі у віці від десяти до п’ятнадцяти років. Наймолодшою Ніна вважала несміливу Малгосю, найстаршою здавалася флегматична Еліза. Праворуч від Ніни сидів Яцек, а ліворуч — дівчина в штанах, років чотирнадцяти. Ніна дивилася на неї мить‑другу. Звичайно, вона вже бачила жінок у штанах, але ніколи — за столом.

Дівчина помітила її погляд, вишкірилася і продовжила сьорбати суп.

Далі сиділо два хлопці: один похмуро дивився у тарілку й працював ложкою, наче боявся, що хтось забере в нього цю жахливу вечерю, а другий безперестанно щось до нього шепотів і хихотів. Перший мав розміри невеличкої шафи, другий був дрібний, тож разом вони були схожі на Фліпа та Флапа[13]. Потім — дві близнючки, обидві ширококості й красиві, якщо, зрозуміло, комусь до вподоби рум’янець і сільська врода. Далі — темноволосий хлопець, який дивовижно нагадував жабу, і ще один, товстий, із обличчям рожевим, наче шкіра відмитого підсвинка.

Потім антипатичний Адам, а далі…

Тринадцята особа, яка сиділа за столом, підняла голову від тарілки, і Ніна побачила обличчя найвродливішої дівчини, яку вона коли‑небудь бачила, враховуючи навіть фільми та книжкові ілюстрації. Очі кольору найчистіших смарагдів, шкіра — наче кров з молоком, волосся кольору крила крука. Якби Ніна хотіла її описати, просто мусила б ужити ці затерті визначення. Бо це були геть не метафори: дівчина мала саме такий вигляд. Поряд із нею врода пані Целіни здавалася ляльковою, а сама Ніна, яку тітонька-кравчиня назвала «ладненькою панянкою», видалася би бридким каченям.

— Красива? — прошепотіла сусідка Ніни. Після чого додала із якимось задоволенням: — Але страшенна дурепа.

Задоволення її було зрозумілим, бо дівчину в штанах аж ніяк не можна було назвати вродливою. Волосся невизначеного кольору в неї було обрізане коротко, та ще й нерівно, наче зачіску робила власноруч, зате обличчя мала широке, а ніс — невеличкий і кирпатий, наче малесенька картопелька, кинута на широке поле ластовиння. Ніна також зауважила, що і руки, і штани сусідки замурзані, причому досить помітно. Проте дівчина здавалася симпатичною, тож Ніна їй обережно посміхнулася.

— Їжа тут завжди така жахлива? — заговорила вона.

— Ні, — лаконічно відповіла коротковолоса. — Зазвичай ще гірша. Я, до речі, Тамара. Моя мати була росіянкою, тому таке ім’я.

— Ніна. Знаєш, навіщо ми тут? Начебто вони мають для нас якусь несподіванку?

— Я не знаю нічого. У мене був вибір: сидіти тут або вдома, тож я обрала тут.

Ніна вже хотіла поцікавитися, чому так, але пані Целіна вибрала цей момент, аби запитати, чи смачний суп.

За столом знову запанувала ніякова тиша. А потім одна з близнючок загундосила:

— Ач, яко кінська сеча, просю пані.

[13] Кінообрази двох відомих американських коміків 1920–30‑х рр. — Стена Лорела й Олівера Гарді (Худого й Товстого відповідно).