Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вони пропхалися до виходу. Ніна, яка дісталася дверей першою, схопила важіль, що їх блокував, і спробувала його повернути. Залізяччя навіть не здригнулося. Славек відсунув дівчину й відчинив двері з такою легкістю, наче прибирав картонну коробку, що опинилася на його шляху.

— Гей! Куди ви? — кричав їм услід старий чоловік. — Чи ви не чули? Треба міліцію чекати!

Славек викинув багаж назовні, вистрибнув, а потім розвернувся і подав руку Ніні.

— Залишатися у потязі! — гарикав чоловік. — Бо усі хочуть зійти!

— Швидше!

Вони гнали через луку, в бік далекої лінії лісу. Тіні були вже довгими, у повітрі відчувався вечірній холод. Ніна подумала, що десь у цю пору вона б мала виходити на вокзалі в Маркотах. На подальші роздуми часу не було, бо Славек гнав так, що в неї рвалося у грудях, а в боці почало колоти. Хоча їй і так здавалося, що хлопець спеціально пригальмовував, аби не лишати її позаду. Якби він був сам, напевне біг би куди швидше.

— Ми вже в безпеці, — сказав хлопець, коли дерева закрили від них потяг, що продовжував стояти в полі. — Можеш зупинитися.

Ніна гепнулася на землю. Опала хвоя була вогкою, але їй було байдуже. Підтягнула коліна під підборіддя й обхопила їх руками. А потім розревілася.

— І щ… що… ми… тепер… зробимо? — вона все ще задихалася після бігу й спазматично хапала ротом повітря.

Славек усівся поряд і притулив її до себе: Ніна розпачливо хлипала йому в сорочку.

— Я знаю ці місця, — сказав він, коли дівчина трохи заспокоїлася. — Можемо звідси дістатися до станції у Лясковіце: вона лежить на нашому шляху. Там сядемо на потяг до Маркотів. Або навіть у цей самий, коли міліція уже скінчить допит.

Ніна шморгнула носом.

— Ми не можемо сісти в цей самий. Той кондуктор мене впізнає. Я… кричала, що треба зупинити потяг, бо хтось хоче стрибнути на колію. Вибач, — додала вона тихо.

— Ти перебільшуєш, — Славек легенько скуйовдив їй волосся. — Навіть якщо він тебе й упізнає — то й що? Він же тебе не схопить і не поведе до найближчого міліціонера.

«А якщо так і зробить?» — похмуро подумала Ніна, але все одно відчула себе трохи краще. Коли Славек говорив, усе відразу починало здаватися значно простішим.

— Як далеко звідси до Лясковіце?

— Десь дві години ходу.

Ніна застогнала.

— Коли туди дійдемо, буде зовсім темно.

— І саме тому час збиратися. Ну ж бо, підводься. Понесу твою валізку.

Темрява навколо густішала, а ще ставало холодніше. Здійнявся вітер і погнав по небу хмари, морщив воду й шумів листям покручених дерев. До того ж почалася мжичка — дрібні краплі висли в повітрі, липли до обличчя, і через це здавалося, що світ темнішає.

Тільки раз Ніна побачила людину. Чоловік стояв у маленькому човні, жердиною відштовхуючись від дна. Вона крикнула, але він, певно, її не почув або навіть і не помітив.

Вона йшла далі. Зупинилася лише на хвилинку, щоб вийняти з валізки светр і протидощову накидку з поліетилену.

Потім з вечірньої сірості випірнув будинок станції. Ніна пришвидшила кроки, але відразу ж сповільнилася, розчарована. На подряпаній вивісці виднілася назва, яка нічого їй не говорила. До того ж станція здавалася порожньою, вікна було забито дошками, а вхід виявився завалений купою вологого сміття. Ніна обійшла станцію довкола, але, окрім клоччя розмоклих газет і кількох розчавлених бляшанок, не знайшла навіть сліду присутності людей.

Зате далі в напівмороці горіли теплі вогники будинків. Село? Мале містечко? Ніні дуже хотілося податися туди й розпитати дорогу, а може, навіть попрохати її підвезти. Або якоїсь їжі. Через стрибок вона геть була забула про голод, а тепер він знову давався взнаки.

Але вона побоялася. Воліла не думати про те, що б сталося, якби в темряві, що все густішала, вона зійшла з дороги й опинилася у болоті.

Тож і далі йшла вздовж колії. На небі з’явився місяць, який час від часу пірнав у темно‑сині хмари, що гнали на захід. У такі миті дорогу перед собою Ніна більше відчувала, ніж бачила. На щастя, шпали під її ногами були настільки характерної форми, що неможливо було їх ні з чим переплутати. Колись вона боялася темряви — давно, ще під час війни. Але потім забула, що значить справжній морок, як забула про холод, голод і про жахи. Як швидко людина призвичаюється до хорошого… Останні роки вона прожила в місці, де ніколи не було по‑справжньому темно — завжди горів якийсь ліхтар перед будинком або ж світилося чиєсь віконце. Також чути було знайомі звуки: дзеленчання трамваїв чи суперечки сусідів, які пізно лягали спати. А тут Ніну супроводжували лише вітер і її власні кроки, що звучали дивовижно глухо в цій пустці. Вона навіть перестала мугикати. Спогади повернулися, і її охопив первісний страх людини перед потворами, що приходять із сутінок. Кущі шелестіли, наче крізь них щось перлося, гілки під вітром кидали неспокійні тіні. Ніна йшла все швидше, страх надавав їй крила.

Було вже майже темно, коли вона почула за спиною свист потяга, що наближався. Вона відразу відскочила вбік, втратила рівновагу й незграбно, навкарачки, зсунулася з насипу. Локомотив і вагони минули дівчину з уже добре знаним їй гримотінням. Світло, що падало з вікон, на мить вихоплювало з темряви її зіщулену постать.

А потім потяг почав гальмувати.

Попереду був семафор.