Дівчина, незрозуміло чому, сподівалася, що «пані Целіна» виявиться дамою старшою, типу суворої учительки, але на порозі її привітала молода жінка, яка мала блакитні очі й світлі неслухняні кучері, що робили її схожою на бешкетливе дівчисько. Коли вона нахилилася, щоб обійняти новоприбулу, Ніна відчула запах фіалкових парфумів.
— Я так радію, що ти нарешті сюди дісталася. Яцеку, занеси валізку до спальні дівчат, а потім біжи на вечерю.
Доручення «бігти» хлопець виконав буквально, швидко зникнувши за поворотом коридора.
Пані Целіна допомогла Ніні зняти мокру пелерину.
— Напевне, ти хотіла б перевдягтися, вмитися після подорожі? Яніно?
— Ніна, я Ніна, — відізвалася дівчина, може, трохи різкувато. Утім вирішила, що треба відрубати голову гідрі, раніше ніж хтось допадеться до Янки чи, не дай Боже, Ясі.
— Добре, Ніно. Я проведу тебе до спальні.
— Ви повинні спочатку повідомити моїх рідних, що я вже доїхала. Вони страшенно хвилюються. Тут є телефон?
Пані Целіна мала трохи заклопотаний вигляд.
— Ми нікому не повідомляли, що тебе немає. З нами мешкає янгол, який може передбачати майбутнє. Він сказав нам, що доїдеш у безпеці.
У безпеці… Ніна відчула полегшення, знаючи, що батьки її не з’їхали з глузду від переляку. Але водночас вона була трохи розчарована та зла — це вона стільки годин на самоті блукала незнаними дорогами, голодна й змучена, і ніхто, абсолютно ніхто за неї не переймався.
Спальня виявилася великою, з високою стелею; вона більше нагадувала неф[8] костьолу, а не місце для спання. Від побілених вапном стін тягнуло холодом, а під однією з них стояло шість залізних ліжок. Усі були вже застеленими й позначеними як «зайняті» чи за допомогою спертого на подушку ведмедика, книжки, кинутого на ковдру одягу, чи хоча би збитої жужмом постелі. Але вона побачила ще одне, сьоме, розташоване під вікном. Воно було порожнім і все ще застеленим із ретельністю, притаманною військовим. А оскільки поряд стояла її валізка, Ніна зрозуміла, що спатиме вона тут.
Дівчинка розглянулася, відзначивши ще й поставлений під стіною дерев’яний стіл. Над ним висіло почорніле від старості дзеркало, а на поверхні столу стояла гасова лампа. Не було жодних шаф або щось подібного — дівчата, схоже, всі свої речі мусили тримати у торбах чи валізках, запхнутих під ліжка.
— Перевдягнися, люба, я не стану дивитися. Потім покажу тобі, де ванна кімната, й підемо на вечерю. Напевне, всі вже сидять за столом, але поспішати не мусиш. Побачиш, тобі тут сподобається. Сьогодні дощить, тож усе може видатися тобі трохи похмурим, але почекай до завтра. Переконаєшся, як тут гарно. Усі ми тут наче родина, ти знайдеш у нас чимало друзів.
Ніна неслухняними пальцями зняла мокрі черевики й також місцями мокру сукню. Весь час стискала зуби від болю, а долоні її в електричному світлі мали такий вигляд, що вона поспіхом відвела від них очі. Із колінами, на щастя, усе було не так погано. Із валізки вона витягнула спідницю і блузку, які мати приготувала їй з думкою про недільний похід до костьолу. Що б не чекало її сьогодні ввечері, принаймні постане вона перед тим пристойно вдягненою.
Коли Ніна застібала ґудзики, світло над її головою почало блимати.
— Нічого страшного, — пані Целіна розвернулася до неї. — Інколи тут так буває. Янголам не дуже подобається електрика. І їх у цьому не можна звинувачувати, еге ж? Усі ці винаходи, струм, бомби… Боже мій, що сталося із твоїми руками і колінами?
— Нічого страшного, правда. Впала на пероні, — збрехала вона машинально.
— Бідолашна. Мусимо їх промити й продезінфікувати.
У ванній пані Целіна посадовила дівчину на лавку, що стояла під стіною. Ніна роззирнулася. Приміщення за стилем було подібне до спальні: висока стеля, гладкі білі стіни й кам’яна підлога, від якої віяло холодом. З одного боку — шеренга унітазів, з іншого — широка металева труба, а над нею — кілька кранів. І… це все?
— Янголи не люблять і ванн? — запитала вона обережно, поки пані Целіна тягнулася до аптечки, що висіла на стінці.
— Це ж монастир, люба, — жінка глянула на неї. В одній руці вона тримала пляшку з темного скла, а в другій — бинт. — Думаю, що саме тому Вони, — Ніна виразно почула велику літеру, — його обрали. Тут за прогресом не женуться. Та ми й самі мали вже докази, до чого прогрес призводить. Під час війни.
— І справді, ванна — грізна річ, — визнала Ніна. — Від неї лише крок до бомби.
Пані Целіна присіла біля Ніни із пляшечкою йоду.
— Трохи запече, люба, але ти будеш сміливою, правда?
— Мені тринадцять років, а не п’ять, — скривилася дівчина.
Пекло, як сто чортів, але вона витримала, хоча на очах виступили сльози. Заморгала. Коли повернулася гострота зору, побачила, що пані Целіна схилилася до неї із написаною на обличчі цікавістю.
— Скажи мені, люба, через що ти так спізнилася? Десь затрималася в дорозі?
Ніна прикрила очі. Затрималася? Можна й так сказати.
Вона сиділа в маленькій чекальні, бездумно витріщаючись на бруднуватий плакат ПЧХ[9], що проголошував: «Знищуй мух». Великі волохаті нічні метелики стукалися об підвішену під стелею лампу, через відчинене вікно вривалося нічне холодне повітря.
[8] Неф — це один із головних елементів європейської храмової архітектури: витягнуте приміщення, з одного або з обох боків обмежене повздовж колонами.
[9] Польський Червоний Хрест (PCK — Polski Czerwony Krzyż), найстаріша польська гуманітарна організація, що існує у країні з 1919 р. (у ПНР — позбавлена автономії, існувала як підрозділ державної медицини).