— Справді? — крихта відчуття зверхності допомогла Ніні подолати боязкість.
— Справді. Я Славек, — назвався він.
— Ніна.
— Куди їдеш?
Тепер ще нерозумніше відмовитися відповідати…
— До Маркотів, — відповіла вона. — До родини на канікули.
— Та невже? Я також. Точніше, — Славек знову блиснув у посмішці зубами, — я не мав на увазі, що їду до родини, — тільки те, що до Маркотів.
— Навіщо? — вирвалося у Ніни перш, ніж вона усвідомила, що так неґречно випитувати.
— Маю там справи, — він махнув рукою, але вона не наполягала. Раз не хоче говорити — то не хоче. Найважливіше, що вона всю дорогу матиме добре товариство.
За десять хвилин до від’їзду потяга Ніна повернулася на вокзал. На другому пероні була лише одна лавка, зайнята товстелезною тіткою, яка тримала поміж ногами пузату торбу. Ніна всілася поряд настільки далеко, що незнайомка не звернула на неї увагу, але водночас досить близько, аби ті, котрі проходили б повз них, могли вирішити, що то мати й донька, які чекають потяг.
У її голові промайнуло, чи не надто вона перегинає, але відразу нагадала собі подумки, що забагато пильності — це краще, аніж її нестача.
На перон вийшов міліціонер.
Ніна завмерла. Зараз не могла б зрушити з місця, навіть якби захотіла — страх цілковито її паралізував. Вона втупила очі у власні ноги, а потім мимоволі зіщулилася. Розуміла: повинна поводитися природно, робити щось, що роблять нудьгуючі підлітки на вокзалі, але проблема полягала в тому, що вона не знала, як це мало би виглядати. Витріщатися удалечінь, щось читати, гризти нігті? В її голові панувала цілковита пустка. У будь‑якому випадку вона не мала б горбитися й ховати очі. Але ж, з іншого боку, якби міліціонер побачив переляк у її погляді, напевне нею б зацікавився.
Дівчина мала враження, що над її головою висить величезний знак із написом: «Дивися сюди».
Міліціонер ліниво пройшовся пероном і зник у підземному переході. Ніна зітхнула з полегшенням, тільки тепер зрозумівши, що в неї через нерви трусяться коліна.
Вона рахувала, скільки часу залишилося до прибуття потяга, і намагалася захиститися від спогадів. Принаймні робила такі спроби, бо вони все одно заливали її нестримно, наче вода після дощу.
Десь близько десятої ранковий холод геть зник, і в купе стало так душно, що пасажири повідчиняли вікна. Тепер вони їхали із протягом, що ворушив волосся і дмухав в обличчя, несучи із собою літній запах трави й лісу. Ніна час від часу знімала черевики й ставала на сидіння, аби визирнути назовні. Тоді вітер забивав їй памороки, а часточки сажі будь‑якої миті могли потрапити до примружених очей, але вона все одно дивилася на поля, що сунули повз, наче різнобарвні візерунки на настінному килимці, й на сиву смугу диму, що в’ється на тлі блакитного неба.
То були найчарівніші хвилини подорожі. Славек показував їй магічні фокуси, а вона дарма намагалася прослідкувати за його неправдоподібно швидкими, вмілими пальцями. Також він розповідав про свої пригоди, яких мав стільки, що можна було розділити їх між кількома особами. Був він сиротою — батьків стратили під час війни, а оскільки жодних родичів не мав, то виховувався у державних дитячих притулках. З останнього він утік, коли йому виповнилося чотирнадцять, і з того часу валандався Польщею. Якийсь час він працював рибалкою на морі, тоді найнявся на вирубку лісу. Мав із цього невеликі гроші, на які й жив.
— Ти їм сказав, що тобі вже вісімнадцять? — Ніна й подумати не могла, що можна бути ненабагато старшим, аніж вона, й працювати, наче дорослий.
— Ні, — Славек знову вишкірив зуби. — Чи тобі батьки не казали, що брехати гидко? Я тільки сказав, що можу й хочу працювати, й це було правдою.
— А документи?
— Документів я не маю, — ще одна посмішка. — Так воно якось склалося, що загубив ті, що дали мені у дитячому будинку, а про наступні я подбаю, коли мине вісімнадцять.
— І ніхто не просив у тебе ані паспорта, ані чогось такого?
— Ні, як тільки бачили моє щире обличчя.
Власне, Ніна не дивувалася. Славек справляв враження набагато старшого, ніж був насправді. І тут мався на увазі не лише вигляд, а перш за все поведінка. Був він упевнений у собі й говорив так, що людина мимоволі йому вірила. Хіба якогось дня стрелить йому в голову відрекомендуватися марсіанином — от тоді людям буде потрібен якийсь час, аби повірити його словам.
У відповідь Ніна розповіла йому про зміст «Графа Монте‑Крісто», вигадуючи фінал, якого вона досі не прочитала. Коли наближалася до кінця, потяг зупинився на вокзалі в Познані.
А потім усе стояв там і стояв. Люди встигли вийти та зайти, Ніна відіслала Дантеса на заслужений відпочинок в обійми вірної Гайде, а вони все ще стирчали на вокзалі під літньою спекою, яка все більше давалася взнаки при відсутності руху.
На пероні світловолосий хлопець їв морозиво. За мить до нього долучилася дівчинка, несучи два ріжки: для себе й для малої сестрички. У Ніни з’явилася ідея.
— Як довго ще будемо тут стояти? — запитала вона кондуктора, який проходив повз вікно.
— Ще хвилин десять. Чекатимемо на потяг зі Щецина.