Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ні.

— Тоді звідки?

— Яка різниця? — Ніні хотілося витягнути дурнуватого хлопа з хати й силоміць усадовити на віз. — Він потребує допомоги! Він мусить якнайшвидше опинитися у лікаря!

З хати долинув жіночий запитливий голос. Чоловік причинив двері, й хвилинку Ніна чула відгомін розмови, але не могла розрізнити слова. Їй здавалося, що чоловік наполягає, а жінка недовірлива й наче перелякана. Замовкли діти, наче їх узагалі не було. Ніна витирала сльози, що текли по обличчю.

Нарешті двері відчинилися знову, й чоловік вийшов назовні.

— Добре, покажи-но мені того хворого.

— Ви мусите взяти віз.

— Спершу подивлюся.

— Ви мусите…

— Нічого не мушу. Йдеш чи ні?

Вона закусила губу й поспіхом рушила. Коли дісталися на місце, Славек усе ще лежав у тій самій позі, в якій його залишила Ніна. Чоловік вийняв з її рук ліхтарика, присів і підсвітив.

— Живий? — запитала вона здушеним голосом. Сама боялася підійти. Думка, що могла б заглядати в обличчя мертвого хлопця, була нестерпною.

— Ще дихає, — чоловік підвівся. — Іду по воза.

Ніні здалося, що минули століття, аж поки з темряви вигулькнула худа шкапа. Вони обережно поклали Славека на віз. Дівчина увесь час тримала його за руку й говорила якісь дурниці, що вже їдуть до лікаря, що все буде добре. Повторювала ці слова більше для себе, щоб заспокоїти себе, а не хлопця. Він, здавалося, зовсім її не чув. Спочатку ще час від часу невиразно озивався, а потім замовк.

Місяць і зорі світили ясно, але все одно вони мусили їхати повільніше, ніж удень. Ніна час від часу підганяла чоловіка, але це не справляло на нього великого враження, тож урешті дівчина дала йому спокій, скрутилася на возі й куняла.

— Що з ним? — раптом заговорив чоловік.

— Ударився головою.

— Звідкись упав?

Ніна сховала обличчя у долонях і удала, що не чує. Не мала вона ані сил, ані бажання вигадувати побрехеньки.

Нарешті вони дісталися до місця. Мала сільська лікарня у цей час уже не працювала, але коли чоловік подзвонив, у помешканні на першому поверсі загорілося світло. Невисокий лисіючий чоловік, у розхристаній сорочці та з окулярами в руці, відчинив двері.

— Що сталося? До ранку почекати не можете? — пробурчав він, але в його голосі не вчувалася справжня злість. Переслідуваний хаотичною балаканиною Ніни, він пішов до воза, посвітив Славеку в обличчя і, зітхнувши, сказав:

— Несіть його всередину.

Ніна відвернулася до залитого дощем скла. Її відображення було блідим і не здавалося щасливим. Дівчина скривилася.

— Навчиш мене?

— Чого? — глянула вона на Яцека.

— Ну, навчиш мене вистрибувати з потяга? Побачиш, я швидко вловлюю, про що йдеться. — Хлопець аж світився ентузіазмом. — Я товстий, але спритний.

— Ти здурів?

Яцек сторопів, але, на щастя, вони саме доїхали. Ніна вийшла. Її черевики моментально провалилися у багнюку, дощ барабанив об каптур пелерини. Крізь шум зливи долинав звук хвиль, що накочувалися на берег. Дівчина підвела голову й закліпала, обтрушуючи краплі з вій. Перед ними постав монастир — масивна й кутаста споруда, що випливала з темряви, наче ніс корабля. Більшість вікон була темною, але з відчинених дверей било приязне світло. І хтось там стояв: Ніна бачила абрис чорної фігури.

— Ходімо, — Яцек знову схопив її валізку. Ніна пішла слідом, згорблена під напором дощу, хлюпаючи водою у глибоких калюжах. Коли вони увійшли до вітальні, її черевики були наскрізь мокрі.

— Вітаю, я Целіна Сошинська.