Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Вискочу й куплю нам морозиво. Як ти на це дивишся? — звернулася до Славека. — Десь тут має бути кіоск.

— Не встигнеш, — занепокоївся хлопець.

— Устигну. Якщо буде черга, просто повернуся.

Дівчина вискочила на нагрітий сонцем перон і побігла до будинку вокзалу. Спритно лавіруючи між людьми, багажем, візочками з дітьми, які рюмсали, пробігла крізь головний зал, після чого дісталася до засклених дверей, над якими висіла табличка ВИХІД ДО МІСТА. Кіоск повинен бути за ними, втім, проблема полягала у тому, що його там не було. Що гірше, перехожі, яких вона запитувала, й гадки не мали, де можна купити морозиво. Доля наче затялася проти дівчинки. А час спливав, відмірюваний стрілками великого вокзального годинника.

Перш ніж вона знайшла кіоск, минуло три хвилини. Минули й наступні, які дівчина витратила, поки бігла через головний зал. Ніна вже запізнювалася. Не набагато, може, на кількадесят секунд, але цього вистачило. Коли бігла підземним переходом, почула свист, а коли подолала сходи, побачила тільки останній вагон потяга, що віддалявся, набираючи швидкість. Перон був пустим, наче виметеним дочиста. Стояв на ньому тільки Славек, який в одній руці тримав свій заплічний мішок, а в другій — валізку Ніни.

Потяг прибув на станцію пунктуально, посапуючи й випускаючи з труби клуби пари. Дівчина відразу засунулася у найдальший куток купе. Разом із нею їхала родина, яка вибралася у відпустку. Діти сміялися і визирали у вікно, дорослі їли бутерброди, запиваючи їх чаєм з термосу. Від запаху варених яєць Ніна знову зголодніла. Потім, в останню мить перед від’їздом, до потяга увірвалася галаслива група молоді в гарцерській формі[6] і з великими рюкзаками. Були вони не набагато старші за Ніну.

Вона могла б також поїхати в табір, подумалося їй. Або туди, або з батьками в село, а може, й на море. Вона могла б мати нормальні канікули.

На шибі віддзеркалювалося її обличчя з викривленими губами, наче збиралася рюмсати, але Ніна блимнула й зуміла стримати сльози. Не хотіла, аби люди в потязі дивилися на неї або, що ще гірше, намагалися її втішати. Крім того, знала, що розпач їй зараз нічим не допоможе.

Вона прикрила очі. До Сментова вона була в безпеці, а потім… потім подивимося. Не мала сил думати про те й хвилину.

У купе було спекотно, розжарений матеріал оббивки сидінь майже палив шкіру. Один із гарцерів почав грати на гітарі, колеса потяга стукотіли в монотонному ритмі…

— Мати мене вб’є, — сказала Ніна, похмуро блимаючи на плакат із написом: «Куємо фундамент соціалізму. Шестирічний план». Морозиво, яке їй уже розхотілося, текло по руці. Вона скривилася, викинула його, витягла хусточку, якою витерла долоню. Славек, обійняв дівчину, втішаючи її. Він міг поїхати, не мусив висідати, але ж зробив це й — більше того — зовсім не видавався розлюченим. Ніна воліла б, щоб він був злим, бо почуття провини зараз пригнічувало її, наче хтось кинув їй на спину корабельний якір. Почуття провини й злість на саму себе. Як вона могла бути такою ідіоткою?

— У вас є вдома телефон?

— Ні, але у сусідів є, — пожвавилася вона.

— У такому разі спробуй подзвонити, може, тобі якимось дивом удасться, а я піду перевірю, чи є якесь нормальне сполучення з Маркотами.

Вона кивнула й попленталася шукати телефонну будку. Знайшла її майже відразу, але в слухавці монотонний голос повторював: «Міжміська, прошу зачекати». Ніна спробувала кілька разів, кидаючи до автомата нові й нові монети, але нарешті її відігнало нетерпляче сичання старої пані, яка чекала в черзі.

— Сполучення є, і навіть цілком непогане, — сказав Славек, повернувшись. — Через Бидгощ. На місці будемо десь коло дев’ятої вечора. Це лише на три години пізніше.

— Тобі легко говорити, за тебе ніхто не переймається, — буркнула Ніна.

— Хотів би я, аби хтось за мене переймався, — відповів він настільки серйозно, що дівчина відразу відчула себе дурепою. Та й, вочевидь, вона перебрала міру. Її потяг за планом мав дістатися до Маркотів після вісімнадцятої, а в той час поштові відділення уже зачинено, тож ті, хто могли на неї чекати, телеграму відправили б лише вранці. До того часу Ніна вже встигла б дістатися на місце.

Тоді дівчина ще вірила, що все буде добре. Коли вже минули перша злість і розпач, вона навіть вирішила, що це досить непогана пригода.

Це відчуття супроводжувало її, коли вони купували квитки, а потім чекали на потяг, попиваючи «оранжад». І пізніше, коли їхали до Бидгоща й там пересіли. Майже до Лясковіце. А тоді зла доля знову відзначилася, і цього разу набагато сильніше.

— Квитки, будь ласка.

Ніна відкрила очі. Скільки вона спала? Напевне, недовго, бо не могла ж уже проїхати Сментово…

Чи могла?

Одного погляду у вікно було досить, щоб зрозуміти, що вже пізно: світло мало характерну червонувату барву надвечір’я.

— Прошу квитки, — цього разу голос почувся ближче.

Їй стало погано. У купе не було родини, яка їла бутерброди. Навпроти неї сидів старий чоловік, одягнений із довоєнним шиком. У руці він стискав оздоблене руків’я ціпка, а на дівчину поглядав із явною цікавістю.

— Ми проїхали Сментово? — запитала вона.

— Досить давно. Ви проспали свою станцію?

— Хай йому чорт! — крикнула вона. Раптом знайшла в собі сили й підхопила валізку. Незважаючи на повні протесту крики людей, яких вона била багажем по колінах, погнала до дверей. Із силою, про яку сама в собі не підозрювала, шарпнула ручку дверей, а тоді кинула валізку назовні. Холодне повітря роздмухувало їй волосся, гримотіння потяга тут було значно голосніше. Відголос заліза, що билося об залізо, монотонне «ту‑дум, ту‑дум» вдерлося до голови, вимівши всі думки.

Вона знала, що якщо не зробить цього відразу, то їй забракне сміливості.

[6] Гарцери — польська молодіжна суспільна організація, яка є частиною скаутського руху. Перші дружини гарцерства утворилися ще до незалежності, в 1911 р. з девізом: «Гарцерство — це скаутінг плюс незалежність». Після Другої світової війни гарцерство було відроджено у Польщі (спочатку у вигляді іншої організації — «Союзу польської молоді», з якої у середині 1951 р. виокремилася Гарцерська Організація СПМ).