Літа зелені: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Скільки ж там вийшло загалом? — продовжував наступати на нього Адам.

— Сімсот вісімдесят дев’ять фунтів сім шилінгів і три пенси.

Адам опустив голову, а батько навіть зблід, почувши таку величезну цифру. Я мимохіть подумав про дідуся, котрий так ненавидів свою страховку, що навіть заборонив мені згадувати про неї в його присутності. Хвалити бога, він не міг почути, як батько радісно спитав:

— А коли ви зможете їх виплатити?

— Хоч зараз, — Мак-Келлар, не поспішаючи, поклав ніж з виделкою на тарілку.

— Ще чаю, містер Мак-Келлар...

— Дякую, я вже всього покуштував.

— В такому разі чарочку вина. — І це люб’язно запропонував батько, відомий досі як великий трезвеник.

— Ну, якщо ви вже так наполягаєте...

Коли Мак-Келлару налляли повну чарку, я тихенько підвівся, збираючись непомітно вислизнути з кімнати. Але твердий, пронизливий погляд, точнісінько, як промінь прожектора, упав на мене.

— Куди це ти?

На виручку мені прийшов батько.

— Він все ще ніяк не опам’ятається... Ви ж, певно, помітили це на похороні. Гаразд, Роберт, можеш іти.

— Е, ні, юначе, сядь-но на часинку. — Містер Мак-Келлар рішуче ковтнув з чарки. — Не гідним пам’яті дідуся буде зникати в розпалі церемонії. Коли ти хоч у якійсь мірі рахувався з ним, посидь, поки я скінчу.

Збентежений, я сів на своє місце. Містер Мак-Келлар ніколи раніш не розмовляв зі мною таким тоном. Він і вразив мене, і образив.

— В такому разі почнемо, — різко запропонував Адам.

— Як хочете. — Мак-Келлар вийняв з внутрішньої кишені якісь папери. — Ось страховка. Номер — п’ятдесят сім тисяч чотириста тридцять... А от духівниця. Я прочитаю її вам.

— Навіщо? — Адамові увірвався терпець: педантична загайність юриста дратувала його. — Кому потрібні ці формальності? Я служив у вашій конторі, коли ви складали її, тому знаю все напам’ять.

Містер Мак-Келлар, здавалось, не чекав цього.

— Правильнішим буде, коли я все-таки прочитаю її. Я недовго займу вашу увагу.

— Звичайно. Будь ласка, — примирливо сказав батько.

Мак-Келлар надів окуляри і повільно, виразно прочитав духівницю. Це був стислий і короткий документ. Дідусь відписував гроші мамі, а на випадок її смерті — батькові.

— Чудово. — Батько задоволено зітхнув. — Усе гаразд. Тепер можна розпочати розрахунки.

— Ні, зачекайте! — Мак-Келлар майже викрикнув ці слова і водночас ударив об стіл своїм важким кулаком. Настала тиша. Низько схилившись над документом, він оглянув усіх присутніх; єхидна посмішка, яку він досі старанно приховував, зазміїлась у нього на обличчі; кошлаті брови зійшлися над переніссям. У нього був такий вигляд, немовби йому дозволили, нарешті, виказати дивовижну таємницю Він знову глянув на мене і дивився довго, з неприхованою добротою. Потім сказав:

— Тут є додаткове розпорядження, датоване двадцятим липня тисяча дев’ятсот десятого року.

У батька вирвався вигук, на який я навряд чи звернув увагу. Як ясно пам’ятав я той день — день смертельної скорботи, коли я втратив право на стипендію Маршалла і коли загинув Гевін.

А Мак-Келлар тимчасом продовжував, скандуючи кожне слово, саме так — скандуючи, неначе йому давало насолоду мучити батька, завдавати йому кожним словом нищівного удару.

— Цього дня, двадцятого липня, Денді Гау зайшов до мене в контору. Я зву його Денді, бо горджуся, що він був моїм другом. Він прямо спитав мене, чи може змінити умови страхування. Ми довго розмовляли з ним того дня, і все до останнього пенні — повторюю: до останнього пенні — він залишив оцьому юнакові, Роберту Шеннону, опікуном якого призначено мене, — на те, щоб хлопець міг закінчити медичний факультет в Уінтонському коледжі.

Мертва тиша. Я пополотнів; серце у мене стислось, а в горлі став клубок; я не міг повірити цьому: занадто часто зазнавав я поразок; це, мабуть, вибрик сліпого неба, яке спочатку намірилось піднести мене, щоб потім з усією жорстокістю скинути вниз.

— Ви, звичайно, жартуєте, — захникав батько. — Денді не міг цього зробити. Він не мав права.