Літа зелені: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

В кімнатах стоїть ляклива тиша: хоч я й скачав штору і розчинив вікно, душне повітря беззоряної ночі не дає полегшення. Дідусь лежить на спині; він уже не хрипить, а тільки ледве чутно дихає; щоки в нього позападали, і рот розкрився. Перш ніж піти спати, бабуня обтерла мокрою губкою його лице, що вже загострилось, зачесала сиве волосся, і на якусь мить стала переді мною тінь того, хто востаннє у всій своїй пишноті появився на виставці квітів. З літами це тіло перетворилося на руїну, проте не стало жалюгідним.

З сумом споглядав я дідуся: як все-таки добре, що він розв’язує важку проблему найлегшим шляхом; я мимоволі замислююсь над тим, що для нього, певно, вже настала та година, коли людина зважує цінність життя. Яких тільки безумств, яких прогрішень не натворив він! Ніхто краще за мене не знає його слабостей і дивацтв. Я з жахом виявляю в собі, механхолійному й дурному хлопчиськові, риси, успадковані від нього.

Очевидно, я задрімав біля його ліжка. Розбудили мене якісь дивні звуки: дідусь намагався щось сказати. Я схилився над ним і зумів розібрати тільки одне слово:

— Вина...

То не було каяття помираючого або звернення до верховної сили. Дід мав на увазі напій, до якого давно звик і в якому відчував зараз гостру потребу. Це навряд чи піде йому на користь, але, оскільки лікар не потурбувався накласти на вино заборону, я навпомацки спустився вниз і розшукав у буфеті куплену, не без опору батька, пляшку — для тих, кого дідусева кончина приверне до нашого будинку, і хто, подібно до містера Мак-Келлара, «візьме участь» в похороні. Я налив у чашку трохи віскі — чистого, бо дідусь терпіти не міг, коли його розмішували, — і подумав про те, як зле посміялась з старого доля: адже він питиме те, що приготоване для його поминок.

А як він зрадів отій склянці віскі, хоч ледве її проковтнув! І випивши, промурмотів:

— М’ясо й вино...

Це були останні його слова. І я в цій випадковій фразі відчув глибокий зміст, короткий підсумок всієї його життєвої філософії.

Годинник пробив третю, я здригнувсь: від втоми мене хилило на сон. Дідусь помирав. Хвилина переселення в вічність наближалась. Раптом двері розчинились: увійшла бабуня, в очіпку й довгій нічній сорочці, з свічкою в руці, — інстинкт селянки, яка безпомилково, з священним трепетінням чує наближення смерті, привів її сюди. Цього разу вона не стала читати вголос розділу з «Гарних вчинків». Вона глянула на помираючого, потім на мене і мовчки сіла на моє місце, а я відійшов до вікна.

Відчувається наближення світанку: стрепенулась непосидюща пташка, починають проступати невиразні обриси трьох каштанів. Бабуня тримає себе чудово, хоч вона й боїться страшної примари, що причаїлася зараз в кімнаті, боїться самого нагадування про те, що й вона смертна. Але вона очистилась від зненависті. Злоба й ворожнеча, які панували в цьому маленькому світку, де жили ми троє, здаються тепер зовсім недоладними й далекими. За останні три місяці дідусь ослаб, а бабуня, навпаки, немовби зміцніла духом і піднеслась; вона не стала жалісливою, та, з сумом усвідомивши свою роль у житті, знову полюбила свого давнього друга.

Ну, от. Його не стало... Смерть людини в розквіті сил і здоров’я — страшна подія, протиприродний, непотрібний акт. Але цей дідуган стомився. Човен відчалює від берега легко, без плескоту. Бабуня дивиться на мене, киває і підводиться.

Я споглядаю, як вона підв’язує обвисле підборіддя, кладе на очі монетки — ще один селянський звичай. З глибоким смутком вдивляюсь я в обличчя, що навіки застигло в своїй нерухомості. Він уже прибув туди, де — видно там, чи темно, я не знаю, — не буде вже чинити своїх неподобств; він позбавився всіх своїх мучителів і гонителів — і насамперед самого себе.

Бабуня пошепки велить мені спустити штору. Розвиднюється: каштани більш виразно вимальовуються за вікном, лани випливають з мороку, на сході виникає шафранова пляма. Я гашу свічку. І раптом з ферми, що на горбі, немов знущаючись з погаслого життя, долинає зухвалий крик півня.

10

У вівторок, повернувшись з кладовища, всі ми сиділи у вітальні і їли холодну шинку з яйцями. Похорон був хоч і не пишний, але цілком пристойний, бо, за розпорядженням батька, в ньому брали участь два найкращі трунарі міста. Потираючи руки і розсипаючись люб’язностями перед містером Мак-Келларом, батько привів його до нас прямо з кладовища. Бабуня сиділа праворуч від юриста, Кейт — ліворуч; Мардок і Джемі — в дальньому кінці стола, біля мене; Адам з батьком — посередині.

— На мою думку, все було чудово, все було чудово. — Батько запитально глянув в очі містеру Мак-Келлару, пристрасно бажаючи почути схвалення. — Прошу вас з’їжте яєчок. Мені не хотілося влаштовувати бундючного похорону. Крім того, я люблю, щоб усе було цілком пристойним. Бо — сподіваюсь, ви мене зрозумієте — він цього заслужив.

Всі чекали, що скаже юрист. А він, беручи чашку з рук Кейт, сухо зауважив:

— Гадаю, що похорон відбувся, як належить.

Батька пересмикнуло: інспектору було досадно, що містер Мак-Келлар не полюбляє його.

І  він з подякою глянув на Адама, коли той докинув:

— Кращого й бажати не можна.

Мак-Келлар знизав широкими плечима.

— Коли людина переступає цей рубіж, то їй вже все однаково.

Батько і Адам зглянулися, немов скріплюючи свій союз проти цього похмурого пришельця. Хоч Адам приїхав тільки сьогодні вранці, він уже встиг заспокоїти батька, запевнивши його, що з будинком усе гаразд: цілком можливо, що його вдасться продати школі під інтернат. Він запропонував батькові чек, а коли той завагався, спокійно розірвав його. А по дорозі додому вони вже тихенько обмірковували «сфери» можливого застосування нового батькового капіталу—страхових грошей за дідуся, що батько мав, нарешті, одержати.

— Покуштуйте моїх коржиків, містер Мак-Келлар, — припрошувала бабуня.

— З охотою. — Юрист з апетитом пив чай; на запитання батька і Адама відповідав лаконічно; зате дуже люб'язно, хоч і нуднувато, розмовляв з Кейт і бабунею. Він був завзятим прибічником самовизначення Шотландії і знайшов собі в особі бабки твердого спільника. Він низько схилився над тарілкою і раз у раз оглядав стіл, чим немало бентежив усіх присутніх.

Мушу признатись, я уникав його холодного погляду. Та над могилкою, тільки що виритою на зеленому лужку, на мене був покладений почесний обов’язок «тримати вірьовку», і яким страшенним диваком, слабонервним і жалюгідним я себе виявив, коли почали опускати труну: мене раптом затрусило і, захлинаючись слізьми, я голосно заридав. Сам спогад про це примушував мене соромливо похнюплювати голову.

— Ви точно підрахували суму страховки, — немов між іншим спитав Адам.

— Авжеж, — мовив містер Мак-Келлар офіціальним тоном.

Ці двоє, представник Уінтонської страхової компанії, який хвацько влаштовував всілякі справи, і провінціальний стряпчий — не полюбляли один одного. Цікавий тип цей Мак-Келлар: от уже кілька років, загледівши мене на протилежному боці вулиці, він завжди вітається зі мною; загайний, солідний, непохитний, мов скеля, він швидше помре, ніж змінить хоч на півпенні цифру у своїх підрахунках. Сказати просто, що він чесний, було б обурливим недооцінюванням його достоїнств. Це був справжній взірець чесності; коли за якусь справу йому пропонували більше трьох процентів, що йому належали, він заперечливо хитав головою й вирікав: «Це негарно пахне. Дуже й дуже негарно пахне». Він явно не довіряв Адаму, як людині, яка не гребує нічим, — цей юнак пішов з контори без попередження і з того часу постійно просувався за рахунок інших.