Псалом 44: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Тоді десь в іншому місці», — сказала вона.

«Ви протестантка?»

«Так, — сказала вона. — По мамі. Мій тато католик». Тоді додала: «…був. Загинув на Східному фронті… Його вбили жиди».

Жінка запалила блимкотливу керосинову лампу і поставила її на стіл. Потім принесла старе крісло та примостила біля плити.

«Покладіть дитину, — сказала вона. — Зараз я розпалю. Тоді поговоримо».

Потім принесла старі дубові двері і з шаленим грюканням почала рубати сокирою.

«Я рідко розпалюю вогонь, — сказала. — У мене немає дров, та й не хочу, щоб мене турбували, коли побачать дим. Так багато тих біженців і жидів. Все летить до дідька». Тоді раптом: «Ви голодні?»

«Ні, — сказала вона. — Я б лише попросила про одну послугу».

«У мене немає грошей, — сказала жінка. — Якщо залишитеся в мене працювати, відкриємо корчму… Якщо все не полетить під три чорти».

«Ні, — сказала вона. — Я не про це. Я б хотіла папір і перо. Чи олівець. Що-небудь. Написати чоловікові».

«Не прикидайтеся святенницею», — сказала жінка. Тоді подивилася на дитину: «Цій дитині немає і пів року».

«Три місяці», — сказала вона.

«От я й кажу, немає і пів року».

«Їй-богу, — сказала вона. — Він офіцер».

Жінка принесла якийсь старий засмальцьований шкільний зошит, списаний рахунками і всіяний кляксами чорнильної ручки. Трохи його погортала, поки знайшла чисту сторінку.

«Ось, — сказала. — Лиш не вдавайте з себе святенницю».

Вона взяла ручку і піднесла папір ближче до світла. Тоді сказала:

«Вибачте. Не можу зараз. Втомлена».

За два-три дні, коли жінка пройнялася до неї довірою і залишала її вдома саму (щоправда, замикала двері зовні), коли йшла до навколишніх сіл, щоб роздобути щось для хати, Марія написала Якобові листа:

Малому три місяці. Удень він спить у старому фотелі біля плити.

Коли пораюся на подвір'ї, його доглядає пані Шміт. Вона досі вважає, що Ян байстрючок. Тільки-но отримаєш листа, відпиши, щоб ми знали, чи ти живий.

Цю адресу я отримала від пані Шміт. Вона мені обіцяла роздобути адреси всіх збірних таборів.

Це був перший лист. За три місяці очікування вона подумала, що Якоб не отримав листа, бо надіслала його без марки. Тоді попросила пані Шміт позичити їй гроші на марки.

«Добре, добре, — сказала пані Шміт. — Дайте мені того листа, я наліплю марку… Лиш не вдавайте з себе святенницю».

«Він вам поверне їх, пані, — сказала вона. — Він лікар. Ми розсталися два місяці тому».

Це було за три місяці. У листі писалося:

Малому шість місяців. Любить їсти черствий хліб. Пані Шміт готує страви, а я подаю гостям. Іноді солдати дають шоколадку для Яна. Пані Шміт трохи розчарована. Не все так, як вона розраховувала.

Якобе, я чекаю на тебе. Ти навчив мене сподіватися.

У третьому листі коротко повідомила, що малому вісім місяців і, як їй здається, він дуже схожий на нього, на Якоба. Вже говорить, але ще не ходить. Він малий феномен. Лист адресовано спеціальному відділенню Червоного хреста і з’єднанням союзницьких військ.

Після чотирнадцяти днів гарячкового очікування вона отримала лаконічну відповідь: