Дорога: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ти сказав, що ми не вмираємо з голоду.

Я казав, що ми не вмираємо. Я не казав, що ми не вмираємо з голоду.

Але не помремо.

Ні. Не помремо.

Хай би що.

Так. Хай би що.

Бо ми хороші.

Так.

І ми несемо вогонь.

І ми несемо вогонь. Так.

Гаразд.

У рівчаку знайшов уламки кременю чи сланцю, але зрештою виявилося, що простіше гребнути плоскогубцями по каменюці, а поруч скласти купкою сушняк, облитий бензином. Минуло ще два дні. Потім три. Вони таки вмирали з голоду. Сплюндрована, розграбована і спустошена місцевість. Розграбована до останньої крихти. Ночі — сліпучо холодні, домовинно темні та сповнені жахливої тиші аж до далекосяжного ранку, що видавався світанком перед битвою. Воскова шкіра хлопця стала майже прозора. І великі пильні очі робили його подібним на іншопланетянина.

Він уже подумав, що смерть їх нарешті наздогнала і варто відшукати якийсь сховок, де їх не знайшли б. Траплялося, що, сидячи та спостерігаючи за хлопцем, він заходився нестримним плачем, але не через смерть. Не був певен, через що саме, але гадав, що через красу чи добро. Те, про що він узагалі більше не думав. Вони зупинились у похмурому лісі й присіли, щоб випити проціджену крізь ганчірку воду з рову. Уві сні побачив хлопця на дошці, куди раніше за традицією клали померлих, і прокинувся нажаханий. Наяву можна витримати те, на що вночі не стає сил. Він сів. Решту ночі не спав, оскільки боявся, що сон повториться.

Вони обшукували згарища, які раніше оминали. В одному будинку в чорній підвальній воді серед сміття й іржавих труб плавав труп. Потім чоловік зупинився в частково згорілій вітальні без даху. Перехняблені від води дошки стирчали аж надвір. Наскрізь промоклі томи в книжковій шафі. Взяв один, розгорнув і поставив на місце. Усе сире. І гниє. У шухляді знайшов свічку. Запалити нічим. Поклав до кишені. Вийшов із дому на сіре світло, постояв і на коротку мить осягнув абсолютну істину цього світу. Холодно й нещадно кружляє Земля, що померла, не лишивши заповіту. Невблаганна темрява. Біганина сліпих псів сонця. Нищівний чорний вакуум Всесвіту. І десь там тремтіли дві зацьковані тваринки, як земляні лиси в укритті. Позичений час, позичений світ і позичені очі, щоб сумувати.

На краю одного містечка вони сиділи в кабіні вантажівки й відпочивали, визираючи з вікна, вимитого нещодавніми дощами. Трохи притрушені попелом. Виснажені. На узбіччі стояв ще один знак «Небезпечно для життя», і за багато років літери на ньому виблякли. Чоловік ледь не всміхнувся. Прочитав оте? запитав він.

Так.

Не звертай уваги. Тут уже нікого немає.

Усі померли?

Гадаю, так.

Якби ж із нами був той хлопчик.

Час іти, сказав він.

З яскравих снів не хотілося прокидатися. Про вже незнане в цьому світі. Холод змусив його встати й підкинути дров у вогонь. Спогад про те, як рано-вранці вона біжить галявиною до будинку в тонкій рожевій сукні, що обтискає груди. Подумав, що кожен спогад — насильство над оригіналом. Як гра на вечірці. Скажи слово і передай далі. Тож будь ощадним. Той епізод, що змінюється щоразу у спогадах, — досі реальність, хай і неусвідомлена.

Ішли вулицею, загорнувшись у бруднющі ковдри. Однією рукою чоловік тримав на поясі револьвер, а другою — хлопцеву руку. На дальньому кінці міста угледіли самотній будинок у полі, дісталися до нього і пройшлися кімнатами. В одній із них побачили дзеркало, і чоловік ледь не звів револьвер. Це ми, тату, прошепотів хлопець. Це ми.

Чоловік стояв у задніх дверях і дивився на поля і дорогу за ними, яка пролягала похмурою місцевістю. У внутрішньому дворику стояло барбекю: бочка літрів на 200 розрізана вздовж автогеном і поставлена на зварену залізну раму. На подвір'ї — кілька мертвих дерев. Загорожа. Металевий сарай для інструментів. Чоловік скинув ковдру і загорнув у неї хлопця.

Почекай мене тут.

Я піду з тобою.

Я лише сходжу туди подивитися. Просто посидь тут. Ти весь час мене бачитимеш. Обіцяю.

Перетнув двір і штовхнув двері споруди, тримаючи в руці револьвер. Якийсь садовий сарайчик. Земляна долівка. Металеві полиці з пластиковими вазонами. Усе вкрите попелом. У кутку садовий інвентар. Газонокосарка. Дерев'яна лавка під вікном і металева шафа поруч. Відчинив її. Старі каталоги. Пакетики з насінням. Бегонія. Берізка. Усе поклав до кишені. Але нащо? На горішній полиці виявив дві банки моторної оливи, застромив револьвер за пояс, зняв їх звідти й поставив на лавку. Дуже старі картонні банки з металевими ковпачками. Картон просочений оливою, але самі банки, здавалося, досі повні. Чоловік позадкував і визирнув надвір. Хлопець, загорнувшись у ковдри, сидів на сходинках дому й пильнував за батьком. Повертаючись, зауважив каністру в кутку за дверима. Був певен, що вона порожня, але, перекинувши її ногою, почув тихий плескіт. Підняв, відніс до лавки й марно спробував відкрутити кришку. Дістав з кишені плоскогубці, розвів якнайширше й приклав до кришки. Якраз. Скрутив кришку, поклав її на лавку й понюхав посудину. Багаторічний сморід. Але це бензин, і він горітиме. Закрутив каністру і поклав плоскогубці в кишеню. Озирнувся, шукаючи якусь меншу посудину, але не знайшов. Не варто було викидати пляшку. Треба перевірити в будинку.

Ідучи по траві, він ледь не зомлів, тож довелося зупинитися. Цікаво, це через запах бензину? Хлопець спостерігав за ним. Скільки ще днів до смерті? Десять. Навряд більше. Він не міг зосередитися. Чому ж він зупинився? Озирнувся і поглянув на траву позаду. Пройшовся назад. Покопирсав землю ногами. Спинився і знову все оглянув. Пішов назад до сараю. Повернувся із садовою лопатою, і на тому місці, де зупинявся, увігнав лезо в ґрунт. Воно увійшло до половини й глухо вдарилося у щось дерев'яне. Чоловік взявся розгортати землю.

Справи просувалися повільно. Боже, як же він втомився. Зіперся на лопату. Підвів голову і поглянув на хлопця. Той сидів на тому ж місці. Чоловік знову нахилився до своєї роботи. Невдовзі він геть виснажився і був змушений робити перепочинок після кожного руху лопатою. Нарешті він дорив до шматка фанери, вкритого руберойдом. Розчистив біля країв. Ляда десь метр на два. На одному кінці скоба із замком, замотана целофановим пакетом. Він відпочив, зіпершись на держак лопати й схиливши чоло на зігнуту руку. Коли знову підвів очі, хлопець стояв уже за кілька метрів від нього. Дуже наляканий. Тату, не відкривай її, прошепотів він.