Дорога: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Але ти мені не віриш.

Не знаю.

Він уважно поглянув на хлопця. Той стояв, тримаючи руки в кишенях завеликого піджака в смужечку.

Гадаєш, я брешу?

Ні.

Але ти думаєш, я міг тобі збрехати про смерть.

Так.

Гаразд. Міг. Але ми не помремо.

Гаразд.

Він вдивлявся в небо. Траплялися дні, коли попеляста захмареність тоншала, і тоді дерева вздовж дороги відкидали на сніг ледь помітні тіні. Вони просувалися далі. Хлопець ледве йшов. Він зупинявся, перевіряв ступні, перев'язував поліетилен. Коли сніг почав танути, ноги постійно були мокрими. Вони часто спинялися перепочити. Сил нести сина він не мав. Сідали на наплічник і їли по кілька жмень брудного снігу. Опівдні той якраз починав танути. Вони проминули згорілий дім, від якого лишився лиш димар посеред подвір'я. Ішли весь день, поки було світло. Якихось кілька годин. Подолали, може, кілометрів зо п'ять.

Він думав, що ніхто не ризикне піти цією дорогою, але помилився. Вони отаборилися майже на дорозі й, повитягавши гілля зі снігу, розклали чимале багаття. Кидали гілки в полум'я, ті шипіли й парували. Але це не допомогло. Кілька ковдр, що лишилися, не зігрівали. Він намагався не засинати. Різко смикався, прокидався й мацав рукою біля себе в пошуках револьвера. Хлопець так схуд. Чоловік спостерігав за ним, поки той спав. Туго напнута шкіра обличчя, запалі очі. Дивна краса. Чоловік підводився й підкидав дров у вогонь.

Підійшли до дороги та зупинилися. На снігу — колії. Віз. Якийсь засіб пересування на колесах. Щось із гумовими вузькими шинами. Сліди підошов між коліями. Вночі хтось прямував цією дорогою на південь. Найпізніше — на передсвітанку. Пересуваються вночі. Чоловік стояв замислившись. Обережно обійшов сліди. Вони пройшли за п'ятнадцять метрів від багаття й навіть не сповільнилися, щоб поглянути. Чоловік озирнувся на дорогу, що лишилася позаду. Хлопець уважно спостерігав за ним.

Треба забиратися з дороги.

Навіщо, тату?

Хтось наближається.

Поганці?

Так. Боюся, вони.

А може, то хороші. Так же може бути?

Чоловік не відповів. За старою звичкою глянув на небо, але там не було на що дивитися.

Тату, що ми робитимемо?

Підемо.

Може, повернемося до багаття?

Ні. Ходімо. У нас, мабуть, небагато часу.

Я дуже голодний.

Знаю.

Що ж ми їстимемо?

Треба десь сховатися. Зійти з дороги.

Вони помітять наші сліди?

Так.

Що ж ми робитимемо?