Дорога: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Добре.

Сніг падав довкола них білим застилом. Щось побачити обабіч дороги просто неможливо. Він знову кашляв, хлопець тремтів, і вдвох вони пліч-о-пліч під шматком поліетилену штовхали магазинний візок крізь сніг. Нарешті чоловік зупинився. Хлопця несамовито трусило.

Треба зупинитися, сказав батько.

Дуже холодно.

Знаю.

Де ми?

Де ми?

Так.

Не знаю.

Якби ми вмирали, ти б сказав?

Не знаю. Ми не вмираємо.

Вони перевернули візок та залишили його в заростях осоки. Перед тим як рушити далі, він узяв звідти загорнуті в брезент піджаки й ковдри. Тримайся за мою куртку, сказав він. Не відпускай. Крізь зарості осоки дійшли до загорожі й перелізли через неї, притримавши один одному дріт. Той був холодний і скрипів у скобах. Стрімко темнішало. Пішли далі. І так дійшли до лісу, який виявився кедровим, дерева мертві й чорні, але ще доволі густі, щоб затримувати сніг. І під кожним стовбуром — неоціненне коло чорної землі та кедрова порохня.

Вони облаштувалися під одним деревом, накидавши на землю купою піджаки та ковдри, загорнувши в одну з них хлопця, чоловік взявся згрібати сухі голки. Ногою розчистив від снігу клаптик землі там, де від багаття не займеться дерево, і взявся ламати гілля та струшувати сніг. Щойно він підніс запальничку до купи сушняку, вогонь миттю затріскотів, тож стало зрозуміло, що галузок надовго не стане. Він поглянув на хлопця. Мені треба ще назбирати дров, сказав він. Буду тут, по сусідству. Добре?

А де це — «по сусідству»?

Це просто означає, що я буду неподалік.

Добре.

Снігу натоді вже насипало сантиметрів п'ятнадцять. Він плентався між деревами, висмикуючи гілки, що застрягли у снігу, аж поки не назбирав оберемок, тоді повернувся до багаття, та знайшов там лише прогоріле гніздо тремких жаринок. Підкинув галузок у вогонь, і полум'я знову запалахкотіло. Важко за ним встигати. У лісі стемніло, і вогнище було видно хіба зблизька. Однак якщо квапитися, він лише заслабне. Озирнувся на хлопця, той брів у снігу по литки, тримаючи гілля в зігнутих руках.

Сніг навіть не думав спинятися. Час від часу чоловік прокидався і знову розпалював багаття. Розгорнув брезент, і один кінець прикріпив внизу до стовбура, щоб спробувати затримати тепло від вогню. Він задивився на осяяне помаранчевим обличчя хлопця, що спав. Запалі щоки посмуговані чорним. Вгамовував лють. Марно. Подумав, що хлопець не витримає довгої дороги. Навіть якщо сніг ущухне, дорога однаково лишиться непрохідною. Згори шепотів незворушний сніг, іскри зринали, тьмяніли й гинули у вічній темряві.

Крізь дрімоту він почув у лісі тріскіт. Потім знову. Чоловік сів. Багаття змаліло до розсипу вогників серед вуглин. Прислухався. Довгий сухий тріск, ніби ламають гілки. І ще раз. Поторсав хлопця. Прокидайся, сказав він. Треба йти.

Хлопець потер очі тильним боком долоні, проганяючи залишки сну. Що це? запитав він. Що це, тату?

Ходімо. Час рушати.

Що це?

Дерева. Дерева падають.

Хлопець сів і різко роззирнувся.

Все гаразд, сказав чоловік. Давай. Треба поспішати.

Він згріб їхню постелю, склав і загорнув у брезент. Глянув угору. В очі потрапив сніг. Від багаття лишилося хіба кілька вуглин, які не давали світла, дрова майже закінчилися, а в темряві зусібіч падали дерева. Хлопець учепився за батька. Відійшли вбік, він спробував у темряві відшукати чисту місцину, але врешті вони поклали брезент просто на землю, сіли на нього, натягнули на себе ковдри, і він пригорнув хлопця. Довкруги бухали дерева, тонни снігу з їхніх крон гупали об землю, і від цього здригався весь ліс. Він обіймав хлопця, повторюючи, що все буде гаразд, що невдовзі це мине, і за деякий час так і сталося. Глухий звук цього божевілля пролунав уже вдалині. Потім повторився, самотній і далекий. І далі — тиша. Ось, сказав він. Гадаю, це все. Він вирив руками в снігу під поваленим деревом заглиблення і сховав замерзлі долоні в рукави. Вони затягнули туди постіль та брезент і невдовзі, попри лютий холод, заснули.

Зранку він вибрався з барлогу під брезентом, обважнілим від снігу. Випростався й роззирнувся. Уже не сніжило, на кучугурах лежали кедри, кілька оголених, ніби обгорілих, стовбурів зі зламаними гілками стриміло на тлі посірілого краєвиду. Він проплентався крізь замети, залишивши хлопця спати під деревом, ніби тваринку у сплячці. Снігу навалило мало не по коліна. У полі суха осока майже цілком сховалася під заметами, сніг лежав на колючому дроті між шпичаків, стояла безвітряна тиша. Притулився до стовпа і зайшовся кашлем. Він поняття не мав, де шукати візок, і відчував, що тупіє, а голова відмовляється працювати. Зосередься, сказав він сам собі. Подумай. Коли вирушив назад, почув, що хлопець його кличе.

Треба йти, сказав він. Тут не можна лишатися.

Хлопець похмуро поглянув на сірі замети.

Ходімо.