Безлюдні острови 17-21: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У найширшому розумінні СИНДРОМ АДАМСА означає набір симптомів хвороби, які викликають у людини бажання втекти від системи, в якій вона застрягла, куди завгодно, на зелену травку по той бік огорожі. Це найпоширеніший випадок, такий собі колективний психоз виду.

Усі чоловіки більшою чи меншою мірою страждають від тієї чи іншої форми СИНДРОМУ АДАМСА; рівень інтелектуального розвитку тут ні при чому. Решта ж чоловіками лише прикидається.

У 1973 році міністр культури і мистецтва Франції Дрюон заявив в інтерв'ю "Le Monde", що тільки культура і освіта роблять людину вільною і дозволяють їй "смакувати високу людську гідність". Неправда. По-перше: чим вищий рівень освіти та культурної обізнаності, тим чіткіше людина бачить, що вона маріонетка, яка стрибає на ринку суєтності, валяється в бруді людської комедії, створює разом з собою канібальську ферму і, нарешті, він лише вірить у думку Воттса, що "світом править космічний кретин". Потім він починає думати про те, щоб збігти з цього бруду. А по-друге, є дещо, що відкрив Шопенгауер, Фрейд назвав "лібідо", а Юнг зарахував до архетипів людства: сексуальний потяг, якому плювати на вашу освіченість і культуру, і чим більше його стискає корсет цивілізації, тим лютіше він виривається в рай. Від цього можна навіть зійти з розуму, що також є формою втечі.

Стартова лінія була намальована кілька століть тому на берегах Європи, звідки нові аргонавти вирушали назустріч південному сонцю, шукаючи Золотого Руна та земного Едему. Дзеркалом цієї туги були численні "Утопії", майже завжди розташовані на міфічних островах щастя.

Витоки всієї забави лежать у глибокій старовині і характеризуються дивовижною, послідовною схожістю форм. Усі райські та щасливі острови того часу — від острова Змія (у "Байці про потерпілого на морі" на давньоєгипетському папірусі з петербурзького Ермітажу, прочитаному сто років тому професором В. С. Голенищевим), через острови, описані Діодором Сицилійським, які мали відкрити мореплавці Еухемер (острів Панчай) і Ямбулос (острів Сонця), або інші стародавні "літературні" острови, названі "Щасливими", "Золотими" або "Благословенними" (наприклад, Сокотра, що означає: Щасливий острів або Земля, яка дарує щастя), а також острови з "Пригод Сіндбада-мореплавця" ("він нагадує райський сад") і з розповіді "Тисяча і однієї нічі" (острів, знайдений Булукією, шукачем чарівного персня царя Сулеймана) — всі вони отримали ідеалістичні атрибути землі обітованої, і всі вони були розміщені авторами в південних морях.

Відродження мотиву відбулося в Європі XVII століття. Коли з'явилися перші повідомлення про подорожі - в "Бурі" Шекспіра (1611) з'явився екзотичний острів, на якому стародавні богині благословляли любов і радісні танці чоловіків з німфами-наядами. Через чверть століття після "Бурі" калабрійський монах Тома Кампанелла створив комуністичну утопію на острові в Індійському океані ("Місто Сонця") і просунувся у власних мріях дуже далеко для свого часу: "Спільність жінок у них (у жителів Міста Сонця – прим. В.Л.) увійшла у звичку". У своєму видінні брат Тома оспівував принади позбавлення від сексуальної сором'язливості, спільних вправ оголеними, і, нарешті, тверду красу жінок Міста Сонця ("жінки мають здоровий колір шкіри, вони високі та спритні"), протиставляючи це "ледачій знженості" і поганому станові європейських жінок, яким "доводиться вдаватися до рум'ян та босоніжок на високих підборах". У "Civitas Solis" є також пророча промова про значно більшу гігієну солярієк порівняно з Європою, про яку ми ще згадаємо пізніше. Для аргументації, яку я веду, важливо, що в протицензурних притчах Кампанелли легендарне Золоте Руно росло на лонах екзотичних дів іншого кольору шкіри.

Бачення чоловічого раю поволі набувало властивих форм, але його ще треба було знайти на земній кулі, в ситуації, коли християнство обіцяло небесний безстатевий рай. Інші релігії вже давно демонстрували краще розуміння "лібідо", навіть на похмурій півночі: рай вікінгів, Валгалла, гарантував воїнам посмертний відпочинок у теплих обіймах валькірій. Двоє головних конкурентів християнства були однаково добрими: солодкі наложниці чекають в одному з буддистських раїв, а рай Аллаха сповнений чорнооких гурій, які охоче пестять вірних мусульман. Тим часом християнський рай давав деяку певність, що в потойбічному світі зустрінеш таких самих мерзотників, як на Землі (якщо тільки перед смертю вони отримають відпущення гріхів) і тих самих жінок, які отруювали земне життя людини, літаючи в білих обладунках з ангельськими крилами і тримаючи руки, складеними до молитви.

"Баунті" у берегів Піткерну (ідеальна копія "Баунті", виконана кіностудією "Метро-Голдвін-Майєр" для потреб фільму "Заколот на "Баунті" 1962 року)

Чим більш емансипованими (нахабними, вередливими та зарозумілими) ставали жінки Європи, тим більше нервовими робилися чоловіки. З кожним століттям ставало все гірше, крива фрустрації зростала прямо пропорційно зростанню туги за символом жінки покірної, східної рабині (в епоху романтизму вона заполонила свідомість усіх, на чолі з митцями). Ніщо, крім методів Генріха VIII, не захистило від цього катаклізму, навіть найвища мудрість. В принципі, Френсіс Бекон мав рацію, коли казав, що "knowledge is power" (знання — це сила), але ця істина незмінно хибна у випадку любовного сп’яніння: найбільший геній, закоханий за командою своїх непереборних молекул ДНК, втрачає всю свою силу і стає безвольним манекеном біологічного програмування. Думка тоді не встигає за почуттям, викликаним хитрою природою, — вона сміється над сонетами Петрарки й приписування всієї афери м’язу, що перекачує кров у грудях, а має на увазі лише продовження роду. Її найбільшу забаву приносить їй запізнілий жах елітарної групи чоловіків, цих аристократів розуму та духу (згідно з визначенням Абрахама Х. Маслоу: типів з найкращим сприйняттям реальності, більшою об’єктивністю, незалежністю та відкритістю до досвіду, сильнішою ідентичністю та унікальність, з пробудженою креативністю, здатністю поєднувати конкретне з абстрактним, тонкістю почуттів і демократичною структурою характеру), які закохуються в нікчемних ідіотках, аморальних ляльках, у демонів жіночої статі з уявою торговок із графськими претензіями, і які, у своїй зоологічній сліпоті ідеалізують все, що оточує цих жінок, навіть якщо ті розумні, як осел Санчо Панси, і смачні, як оцет семи злодіїв. Аж до того часу, коли рожеві окулярчики не впадуть з повік і не заплутання в черговій пастці. Роль адвоката диявола тут відіграла Велика Повитуха, що вважає синонімами любов та гінекологію, Церква, яка, незважаючи на природні атавізми, зробила моногамний шлюб каноном і піддала зносини своїх овець лавині проклять і заборон. Сексуальна етика, яку вона нав’язала, була в цілковитому протиріччі з біологічними законами, і, як наслідок, неминучі гріхи важким тягарем лягли на совість, викликаючи ескалацію стресу. Тільки атеїсти були вільні від цього, але атеїсти, навіть якщо вони мали рацію, були злочинцями: поставивши людину перед обличчям смерті без надії на продовження, вони зробили смерть набагато страшнішою, ніж вона є, бо якщо смерть означає абсолютну темряву, то... Але ми не про злочинців говоримо, залишимо їх у спокої.

Вже в 1174 р. в Шампані відбувся так званий Суд Любові і після ретельного слухання постановив, що, поза всяким сумнівом, шлюб є ​​могилою кохання, але Церква цим не переймалася. Через вісімсот три роки відомий французький письменник Сіменон у публічній розмові з не менш відомим режисером Фелліні хвалився, що в нього було десять тисяч жінок, у тому числі вісім тисяч повій, і закінчив це ще більш похмурим висновком: "На жаль, завдяки моїм шлюбам, я міг не пережити справжніх пригод" ("L'Express").

Протягом останніх століть мільярди людей подібним чином сумували свої долі, а тим часом вони все ще шукали рай на Землі, втрачений у загробному світі завдяки релігії, яка ігнорувала людську сексуальність. У 1606 році португальський мореплавець Кейрош побачив у Тихому океані острів, оточений кораловими рифами, який він назвав Сагіттарією (Стрільцем), але на якому він не висадився і донині обертається в могилі, привиди його моряків мучать його дух непарламентськими виразами. Протягом наступних півтора століття європейці відкривали все більше тропічних островів, але з різних причин вони не відповідали умовам Едему. Лише коли британський фрегат "Дофін" у червні 1767 року підплив до відкритого Кейрошом острова, сталося диво...

Берег острову Піткерн

Човен, який відправили на берег за прісною водою, зустрів небачений прийом: найвродливіші молоді тубільні дівчата вишикувались, немов на параді, а старші запропонували матросам вибрати собі дівчину, яку голодний білий чоловіки робили з ентузіазмом. За словами учасника експедиції Джорджа Робертсона: "більш чарівних створінь вони не бачили в своєму житті". Тож коли вони повернулися на корабель і розповіли друзям про те, що з ними сталося, вся команда ошаліла, навіть хворі раптово видужали й кинулися до берега. Розпочалося свято кохання, про який мріє чоловіче населення Європи з часів хрещення старого континенту.

Жінки Поля Гогена ожили в картинах Юкі Кіхари

Вони просиділи б там хтозна скільки, якби через п’ять тижнів переляканий корабельний тесляр не прибіг до капітана Уолліса зі звітом, що ще день-два цього божевілля і "Дофін" розвалиться на шматки. Своїм "вахіні" (дівчатам) моряки відплачували тим, що найбільше цінували тубільці: цвяхами. Коли ті закінчилися на складі, вони виривали їх від стінок корабля, який відтоді стрімко прямував до катастрофи.

У середині 1768 року "Дофін" благополучно повернувся до Англії, принісши новини про "чудовий острів, який неможливо собі уявити" (Робертсон) і про його казкових мешканців. Двісті років по тому професор Роберт Ленгдон (Університет Канберри) заявив, що після того, що жінки з того острова зробили з екіпажем Уолліса, "Європа ніколи не змогла оговтатися".

Наступну британську експедицію до Тихого океану очолив знаменитий Джеймс Кук. Вчені, офіцери і матроси його кораблів уже знали, що їх чекає, але не знали, що, коли вони тільки вирушають, а медок на райському острові вже під'їдає зграя жабоїдів де Бугенвіля, чиї кораблі прибули туди в квітні 1768 року, Французи також були вражені підготовленим для них привітанням: піроги з тубільцями припливли до флагманського фрегата "La Boudeuse", на його палубу вбігла прекрасна "вахіне", скинула "паре" (кольорова пов'язка навколо стегон) і залишилася лише в "тіарі" (намисті з квітів) зі свободою, з тим, як європейські дівчата "оголюють" щоки для поцілунків. Екіпаж скам'янів, всі боялися поворухнутися або голосно дихати, боячись, що дивовижне явище виявиться ілюзією і зникне. Секс-карнавал почався наступного дня, коли всі себе вщипнули. Я цитую Бугенвіля: "Я почувався так, ніби мене перенесли до райських садів (…) Венера тут богиня гостинності (…) Тож я запитую: як тут можна утримати в покорі чотириста молодих людей?".

Сексуальна свобода тубільців шокувала і захоплювала французьких гостей, які, однак, не подолали бар'єрів своєї культури. Один із них, Феше, писав: "Ми ховалися, щоб зробити щось настільки ж природне, як те, що вони робили публічно". Але найбільше шокуючим було усвідомлення різниці між неапетитними, чванливими чи розпусними європейками і цими наядами, які не користувалися фарбами, пробкою, корсетами, криками, примхами та брехнею, а ставилися до сексу з радістю та природним шармом, як до отриманої іграшки. від богів. І хто — це теж була сенсація — дотримувалися оптимальної гігієни, вмивалися до і після сну, перед і після кожного прийому їжі, тоді як європейські жінки заміняли воду парфумами, які прикривали неприємний запах, а за столом жінки навіть з найвищих родів били шкідників, що падали з їхнього волосся золотими молоточками на золотих ковадлах. Люди нижчого походження жили в жахливому бруді. Навіть моряки та вчені експедиції Бугенвіля, які звикли до неохайності, відчули, якою чудовою є прекрасна і чиста жінка, яка перетворила фізичне кохання на чисту красу. Французька експедиція пробула на острові дуже довго, затягуючи усі плани.

Подібні сходження до неба були здійснені наступними екіпажами: Кук (1769 і 1774), Бонечеа (1772) та інші, які висадилися на острові. Англійці, з властивою їм жорсткістю, назвали його островом короля Георга III, а французи, з властивою їм легкістю, Новою Цітерою, згадуючи про грецький острів, який був центром культу Афродіти-Венери (корабельний хірург Бугенвіля, Вівес: "Краса та легкість сексу, які тут відчуваються, змусили нас назвати острів Новою Цітерою"). Тому цей "кошик квітів на березі океану" довгий час ототожнювали з богинею кохання Венерою, але назва Таїті була прийнята "Отахеіте" мовою тубільців. Зрештою, однак, було важливо не це, а той факт, що на Землі було знайдено рай для чоловіків.

Чому саме Таїті? Бо цей острів відповідав усім критеріям раю. Інші екзотичні куточки світу доводилося підкорювати Біблією та мечем, усі вони чинили певний опір, фізичний чи психічний – лише цей острів скорився, як закохана жінка. Не потрібно було втомлюватися роботою: протягом дванадцяти місяців літа природа давала все необхідне (фрукти, тварин, рибу та матеріал для будівництва будинків), тут не було хижаків і гадюк. Жили тут прості люди, які вірили в божественну силу "манаа" і не знали великої філософії, яку можна було б узагальнити кількома геніальними реченнями, які не допомагають людям жити краще. Вони звали один одного на "ти" і поважали один одного, і їхніми єдиними злочинами були вбивства тварин і (що було злочином в європейських категоріях) традиційне регулювання народжуваності шляхом убивства надлишку новонароджених, щоб підтримувати рівень популяції без загрози голодування. Проте всі діти перебували під материнською опікою цілого племені і насолоджувалися в цій мегасім’ї любов’ю, яку важко знайти десь ще під сонцем. Тут не знали спустошливих війн і кривавої помсти: коли люди Бугенвіля вбили тубільця, а капітан засудив винних до розстрілу, остров'яни зі сльозами на очах благали пощадити вбивць. Кука, Лаперуза та інших з'їли тубільці на інших островах. На Таїті дикість не була варварством, нагота не була безсоромною, а гріх не був гріхом. Тут не було душевних хвороб і самогубств, життя здавалося вічною весною, а кохання жінки й чоловіка було не платним товаром, а чимось таким же природним, як вгамування голоду й спраги.

Цей язичницький пагорб особливостей увінчувала краса таїтянок (підлеглий Кука, Девід Семвелл, свідчить, що він бачив на Таїті "велику кількість дівчат, чиї форми виграли б змагання з усіма жінками світу"). У їхній сексуальній свободі не було нічого від проституції, а все від святої любові - вони віддавали себе абсолютно безгрішним способом. Розповідь про те, як донька Карла Великого вранці на спині винесла свого коханого з дому, щоб той не залишив слідів на снігу, їх розсмішила. Люди Уолліса, Бугенвіля та Кука посміялися б над твердженням ненависника природи Бодлера про те, що "природна жінка означає огидну".

Для тих бандитів і простаків, які купували кохання у продажних портових дівок або залишали своїх буркотливих, немитих жінок у злиднях і натовпі передмість, а також для людей вищої культури, які знають з досвіду (а не з літератури, бо їхній сучасник). Вальтер Скотт обманював, зображуючи жінок, і лише Бальзак викрив їхнє лицемірство), що кожна європейська жінка вчена, повія, божевільна, віддана, гермафродит або все разом – ці золотошкірі, стрункі, завжди усміхнені сирени Тихого океану. були одкровенням і манною, а їхній спів вабив з силою електромагніту: дедалі більше європейців тікали від власних жінок і власної цивілізації, таких же нестравних, як і вони. Розпочалася епідемія СИНДРОМУ АДАМСА у вузькому розумінні, останнім відлунням якої кілька років тому стала перерва кар'єри і від'їзд на один з островів Тихого океану короля співаної поезії Жака Бреля[6].

Поль Гоген "Груди в червоних квітках" (Таїті 1899)

Найвідомішим випадком є ​​випадок французького генія постімпресіонізму Гогена, який ще в дитинстві на запитання, ким він хоче стати, відповів: "моряком", що не означало плавання, а втечу, і було пророцтвом. Він одружився з кохання, а як же, невдало, як і більшість митців, з приземленою матусею-куркою, яка абсолютно не розуміла і не хотіла розуміти ні його мистецтво, ні його самого. Таких жінок влучно охарактеризувала поетеса Марина Цвєтаєва, пишучи про дружину Пушкіна: "Немає в Наталії нічого поганого, нічого порочного, нічого такого, чого не було б у тисячах таких, як вона. Погана дружина? Не гірша за інших, такий же. Просто красива жінка без краплі розуму, душі, серця чи таланту...". Такі жінки ведуть чоловіків або до передчасної смерті (дивись трагедію Пушкіна), або до втечі (дивись Гоген). Пам’ятайте це речення з "Призначення Місяця" (епіграф до острова № 2): "Наступного дня Поль Ґоґен покинув дружину й вирушив на Таїті". На Таїті правила богиня Місяця Хіна. Він відсік себе від своєї дружини та від Європи, яка є класичною дружиною, щоб дослідити мету існування Місяця.

Спочатку він хотів втекти на Мадагаскар, але швидко роздумав: "Мадагаскар все ще занадто близький до цивілізованого світу", і, звичайно ж, він вибрав Таїті (з листа до друга: "Моя подорож на Таїті має стати чудовим сном. Нарешті я проведу останню частину свого життя щасливо"). Він потрапив туди в 1891 році і, як ніхто до нього, малював (і любив, як багато хто до нього) таїтянок, заявляючи, що вони мали великі серця, не були вирахованими, як європейські жінки, і любили без фальшивого театру почуттів. У 1893 році він зобразив пензлем оголену таїтянку, що відкинулася на спинку крісла, мов королева на троні — показав царицю жінок! Нарешті він голосно вигукнув у своєму щоденнику під назвою "Ноа Ноа" (Надто запашна): "Це і є той Острів Щастя! Це Країна Насолоди! Це справжнє життя!". Про це він кричав наприкінці ХІХ ст., коли Таїті, забруднений європейською цивілізацією (венеричні хвороби, проституція, алкоголізм та все інше), був уже тінню острова перших мореплавців. Справді, це мав бути справжній рай, якщо навіть тінь його викликала такі емоції.

У 20 столітті цей феномен все ще захищався, прикладом чого був англійський поет Руперт Чоунер Брук, який у 1913 році втік на Таїті, щоб оговтатися від нещасливого кохання. Острів його вразив, і небесним лікарем виявився "вахіне" Таатемата, яку він назвав Мамуа в поемі "Тіаре-Таїті":

[6] Коли я пишу це, преса ("The Sunday Times") повідомляє про нещодавнє рішення американського мільйонера А. М. Ретліффа-молодшого назавжди покинути Америку та оселитися на острові Хендерсон (поблизу Таїті та Піткерна). – Примітка В.Л.