"Пам'ять про нього згине в країні, і його ім'я не згадуватимуть на
вулицях".
(Книга Йова, XVIII, 17)
Кісмет - з арабської: призначення (докладно: призначена людині
доля, від якої не можна втекти).
Мені відомі пустелі північної Африки, я перетинав їх під час кількох поїздок на цей континент. Великий Ерг, Хамада-ель-Хамра, Лівійська і Аравійська, і всі менші, від пісків і випаленої землі Магрибу до своїх сестер на Червоному морі. Для усіх матір'ю є Сахара - з неї всі ростуть. Я знаю оазиси Сахари, я жив у них або мандрував ними. Але далі знову була пустеля. Скрізь — чи пласка й рівна, як пляж, чи наповнена гігантськими дюнами, скелястими, степовими чи потрісканими глиняними пагорбками — все становило пустелю. Вона була безплідною на перший погляд, але мала свою власну фауну та флору, а також приховану воду та чудеса міражів, яких не створює жодна інша земля, а також традиції та історію, такі ж багаті, як історія імперій. Це була пустеля, через яку мчали орди загарбників, шукаючи крові, здобичі та кращого життя, і танули в битвах, як лавина, що котиться з гір, і зникала, як шалена морська хвиля, що спускається з прибережних дюн кволими потоками, знищена, і яка несе у собі спогади про казкові бажання, завдяки яким, зміцнівши, повернулася сюди знову. Вся земна куля була окреслена мережею подібних маршрутів; дороги людей, протоптані однаковою ногою, і завжди на краю дороги лежить пограбована людина.
Стінку одного з піщаних пагорбів Сахари я позначив, як ковбой мітить худобу: витоптав своїми черевиками ініціали розміром з двоповерхову будівлю, бажаючи дати знак богам, що я слідопит, який ходить по слідах і потребує підтримки. Я стежив за людиною, яка потрапила в пастку власної долі, рухаючись у просторі, яка була символом вільного існування, настільки відкритою, що, здавалося, лише смерть може бути межею. Коли в ХІХ столітті польський "емір" Вацлав Жевуський запропонував бедуїнському шейху відвідати Росію, кочівник був здивований:
- Хто б міг компенсувати мені рік втраченої свободи?
Але тут, як і всюди, вільним є лише той, кого ще не схопили. Туареги-кочівники, які нехтують державними кордонами, мають рабів і сьогодні; зрештою, хто може бути настільки гордим, щоб тверезо стверджувати, що він вільний від будь-яких кайданів?
Я повертався з пустелі на береги Méditerranée, щоб відпочити. Море сяє, мов велика лазурова крапля, вбираючи золотий сонячний дощ, тихо згасають замирені з долею кам’яні скелети Риму. У Сабраті, Кірені, Аполонії, Лептіс Магні та Тіпасі я стояв серед коринфських колон, вдихаючи вітер від води. У готелі з минулим борделю у Тіпасі, керівник закладу, якого називали "resposable", навчив мене використовувати воду. Цей гордий нащадок маврів особливо пишався тим, що керував будинком, повним чудес сучасної техніки, а в душі він співчував гяурам, бо він був переконаний, що в далекій Європі, від якої Аллах відвернув Своє обличчя, такі речі були нечувані. Довго і терпляче він демонстрував мені, як працює вимикач світла: треба повернути праворуч, тоді загориться, повернути ліворуч, воно гасне, і знову повернути праворуч. Я виявився тямущим учнем. Після того він відвів пару невірних в туалет і пояснив, що їм не потрібно йти в кущі за потребою, просто сядьте на стілець з діркою, і коли ви смикнете за шнурок, вода витече і змиє фекалії, будь ласка! Ну, а тепер спробуй ти. Я смикнув, і вода потекла! Я був у захваті. Я поздоровив його, намагаючись не мати обличчя чоловіка, який повертається з подорожі, знаходить хлопця своєї дружини в своєму ліжку і каже йому: - Вітаю, пан є ювілейним, сотим користувачем моєї піжами. Він був на сьомому небі.
Традиції елегантного випорожнення тут набагато старші, ніж вважає "responsable". Недалеко від Тіпаси, на лівійському березі Середземного моря, сплять величезні руїни міста імператора Септимія Севера - Лептіс Магна. Ви ходите по них, як по Місяцю, у Лівії туризм — це приблуда. Там, поряд з амфітеатрами, храмами, агорами та термами, я побачив старовинну "latrine", яка викликала ентузіазм. Мармурові туалетні сидіння, перфоровані круглими отворами для багатьох людей, оточують квадратний двір, як сидіння законодавчих зборів, парламентів і східних диванів. Численні каравани прямували до Лептіса шляхами через усю Сахару, щоб пропонувати на світових ринках багатства Чорного континенту: слонову кістку, дорогоцінні камені, страусове пір’я, диких звірів та ебенових рабів. Місто вирувало життям, воно було африканською вітриною імперії, тому повинно було мати висококласну санітарію. Але я прийшов туди лише за тінню, бо знав, що ця людина залишила свій слід у Лебді (арабська назва Лептіс Магні).
З руїн на березі моря я мчав у пустелю, переслідуючи його навіть уночі. Ніч у Сахарі – це те, що можна знайти лише посеред океану. Зоряний дах темряви, з усіма відомими сузір'ями, не плаский: ви чітко бачите велику чашу Всесвіту, як у планетарії зі штучними зірками. Ті самі золоті очі дивилися на його одіссею.
Ким він був? Він був людиною, яка дивилася більше всередину, ніж назовні. Він був одним із тих людей, які культивували свою людяність за допомогою таких суворих словників засад, що кожен їхній крок був заздалегідь визначений, а шлях, яким вони йшли, не мав розгалужень. І, нарешті, він був одним із тих, до кого пасувала австрійська авіаційна приказка, яку використовували в першій половині ХХ століття: "Polnisches Wetter" (мова йшла про винятково погану погоду, під час якої літали лише польські пілоти).
Як його звали? Ми будемо називати його ВІН, що ви можете перекласти як: Громадянин Невідомий, або Незнайомий Тип, або ж: Офіцер Немо, "Nemo" в перекладі з латині означає: ніхто, в переносному значенні означає безіменну людину. Його ім’я найкраще відповідає словам, які, за Геродотом, промовив Солон перед Крезом: "Nemo ante mortem beatus..." (Ніхто не є щасливим перед обличчям смерті), але брехнею є слова, які записав Цицерон: "Nemo umquam sine magna spe immortalitatis. se pro patria offeret ad mortem" (Ніхто не вмирає за свою країну без великої надії на безсмертя).
Спочатку він був представником того племені, що населяло кордон Європи та Азії, і яке мігрувало з Чорного моря (з країни, підпорядкованої персам) на захід і осіло в області між Віслою та Одером, давши початок слов'янам. Тож його можна вважати праслов’янином, але ВІН про це не знав і вважав себе лише воїном перського царя Камбіза II. Він взяв участь у поході на Єгипет і битві при Пелузії (дельта Нілу), в якій Камбіз II розгромив єгипетську армію Псаметика III. Завдяки цьому Єгипет став здобиччю персів, і закінчилося багатовікове панування бога Амона на єгипетському небі. Бажаючи покінчити з Амоном, Камбіз послав сильні війська в глибини західної пустелі, де серед вічних пісків розташовувався священний оазис Амона під назвою Сіва зі священним оракулом у великому храмі та священними джерелами з гарячою солоною водою. ВІН був одним із військових, якому наказано знищити Сіву. Йшов 525 рік до нашої ери.
Загадкові древні споруди в пісках Сахари
Вони йшли довго, і небо не мало до них милосердя. Гарячий липкий пил покривав їх товстим шаром, боліли очні яблука, а в зубах хрускіт леткий базальтовий пил. Похід затримували обози, наповнені військовим спорядженням, продовольством, водою, здобиччю та коханками, якими командири користалися лише серед ночі, коли холод повертав хос трохи бадьорості м'язам; солдатам доводилося мастурбувати.
У командира підрозділу, в якому ВІН служив, була колишня жриця богині Ізіди, молода й красива, з очима, нерухомими, як два сплячих скарабея. Це був дуже гарний чоловік, спритний, гордий і злий, але його любили всі з причини, яку ніхто не міг пояснити; є люди, які викликають добрі думки без причини. Від мідійців він навчився мистецтву нешкідливого падіння з конем, яке передав перській кінноті: коли кінь падає — поранений, втомлений або на слизькому місці — розм’якшіть своє тіло, не напружуйтеся, віддайтеся руху, іншими словами, впадіть смиренно, і наслідки будуть менш тяжкими. Цією порадою він врятував багато життів. Він понад усе любив коней, зневажав людей і бездоганно виконував свої обов’язки.
ВІН і його супутники спостерігали за драмою дівчини, яка була наложницею ієрарха. Командир поводився з нею, як з сукою: коли був п'яним, то принижував її, коли був тверезим, не звертав на неї уваги, за винятком моментів швидкої хтивості. Так не робили з полонянками, які підсолоджували тяготи війни, під час якої найсильніші розбишаки бажали пестощів, бо вони могли стати останньою насолодою — так що ц е привертало увагу. Тим більше, що дівчина із зруйнованого храму Ізіди, послушниця, яка, власне, не встигла до кінця стати жрицею, яку полководець позбавив незайманості, закохалася в нього, дивилася на нього, як на бога, плазувала по його ногами, незграбно (недостатньо витончено, бо не знала хитрощів куртизанок, а кожна спроба пом'якшити його серце закінчувалася невдачею, поглиблюючи її безпорадність), і вона страждала.
Богиня Ізіда з єгипетським ключем "анкх", "ключем життя" (давньоєгипетська фреска)
На третій вечір у пустелі, коли були ставили намети ієрархів, дівчина отруїлася. Поспішно викликаний командир, без особливого зворушення, наказав прибрати тіло, а потім пішов відпочивати. ВІН з'явився у його наметі після півночі. Там було темно, зіниці повинні були звикнути. Командир лежав, згорнувшись калачиком, але не спав; коли ВІН підійшов з ножем, з вуст лежачого витекли слова:
- Пробач мене!
- Я вже пробачив тобі, - відповів ВІН. - Але мій ніж тобі не пробачить.
Лише тоді, коли він підняв руку, щоб вдарити, він помітив, що очі командира вкрилися мертвотним блиском, і що прохання про вибачення адресоване комусь іншому. ВІН стояв у калюжі крові, від якої намокли підошви його сандалій. Нахилившись, ВІН побачив, що руки чоловіка стиснули рукоять його меча, а лезо застрягло у нього в животі.
- О, боги! – здивовано прошепотів ВІН.
Командир подивився на нього й процідив:
- Єдиний бог, дурню, — це бажання людини бути богом... Це воно є богом... Інших немає...