Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Збережені документи свідчать, що Гоголь високо цінував духовні устремління польських співрозмовників. П. Семененко в листі до Б. Яньського (25 травня 1838 р.) писав, що Гоголь часто повторював фразу: «У вас, у вас що за життя! Після втрати стількох сил! Удар, що мав вас знищити, підніс вас і оживив. Що за люди, що за література, що за надії! Це річ ніде не чувана». Гоголя жваво цікавив процес відродження релігійного життя і його вплив па суспільство. І польські емігранти, сповнені усвідомлення власної високої місії, дали приклад діючого потенціалу християнської віри, актуалізували пошук сучасного релігійного діяння.

Але в центрі уваги перебували проблеми християнської етики й шляхи її впровадження в життя. Любов до Христа — ось той ідеал, що бачився і Гоголю, і П. Семененку, й І. Кайсевичу, і їхнім патронам — Б. Яньському та А. Міцкевичу. Діяльність ресурекціоністів стала для Гоголя живим досвідом утілення в життя високої ідеї, чим і привертала його насамперед. Очевидно, що члени ордену, своєю чергою, були зацікавлені в Гоголі, але той мав на думці інше. Він готувався сам постати перед християнським світом пророком і проповідником нового християнства, через що й виявив неабияку зацікавленість ідеями й практикою діячів ордену.

У релігійних візіях і досвіді «воскресенців» є багато моментів, що перегукуються з ідеями Гоголя: обов’язкове покаяння, відвідування Святих Місць і введення нового Христа. Згадаймо слова Гоголя у «Вибраних місцях»: «Вигнали па вулицю Христа, в лазарети і лікарні, замість того, щоб закликати його до себе в дім, під рідний дах свій, і думають, що вони християни» (VIII, 412). Гоголь бачив себе апостолом нової діяльної віри, що мала привести до Преображення сучасну людину, яка через різні обставини змаліла, лише коптить небеса Господні, живе з мертвою душею.

Але основою всього повинна стати віра: «Релігія й тільки релігія може встановити порядок суспільний і дати свободу, забезпечити всяке право власності й актуальні інтереси, зняти соціальні злидні, досі не вирішені — і в сьогоденні, і в майбутньому, дати суспільству стабільність устремлінь і розвитку всіх сил»[26]. «Немає політики й народу без єдності, немає єдності без релігії» — таке гасло Богдана Яньського.

Гоголь жваво всотував все, що чув і бачив навколо себе, трансформуючи під своїм кутом зору. Православну редакцію «польських» думок він запропонує у «Вибраних місцях із листування з друзями» (1846‒1847). В. Зеньковський справедливо стверджував: «Правда Христова багато разів проповідувалась, але те, що ми знаходимо у Гоголя, є спробою поставити питання про реальне і всезагальне здійснення правди Христової» (Зеньковский В. Гоголь. — М., 1997. — С. 170).

Заключна фаза практичного втілення апостольського проекту припадає на 1840-ві роки і пов’язана з реалізацією замислу «Мертвих душ». Цей твір Гоголя, як відомо, задумувався за аналогією до «Божественної комедії» Дайте. Перша, умовно кажучи, критична частина, з’явилась 1842 р. Дві інші повинні були явити відродження мертвих душ, Преображення героїв поеми (авторське визначення жанру як поеми теж пов’язане з твором Дайте). Доброзичливо налаштований до Гоголя П. Вяземський, вже після знайомства з «Мертвими душами», побачив його у новому вимірі: «Запити його і небозвід стали ширшими. Можна сказати, що він уже в “Мертвих душах” переступив розсудливі і законні межі». Зауважимо, що, ще тільки починаючи роботу над поемою, Гоголь переймався питанням: «Що говорить у мені нечуваними словами? …Що ж я? Чи людина я?» (VI, 643).

Гоголь після «Мертвих душ» шукав «позитивного ґрунту» (О. Хомяков) для своїх героїв. Саме у цей час стає особливо помітною верховність ідеї, а не художності. «Література» поступово перестає «бути для нього головною справою, на перше місце виступають у Гоголі його особисті запити як людини».

Від самого початку Гоголь розумів, що комплекс ідей, який повинен стати засадничим у перетвореному світі його твору, буде пов’язаний із християнським вченням. У «Авторській сповіді» він зазначає: «Мені здавалось завжди, перш ніж уводити щось нове, слід не як-небудь, але докорінно вивчити старе, інакше використання найдобродійнішого у науці відкриття не буде успішним. З цією метою я й заговорив переважно про старе» (VIII, 436). Гоголь напружено роздумує над новими-старими ідеями, шукаючи своєї платформи. Він багато читає із релігійної святоотецької літератури (від праць українських діячів церкви, наприклад Дмитра Ростовського (Туптала), до Фоми Кемпійського). Тож має здоровий глузд іронічне й певною мірою несправедливе зауваження Абрама Терца: «Гоголь багато не читав, але, щоб не блукати намарне, першим із російських мислителів XIX століття перечитав Євангеліє. У цьому його велика історична заслуга»[27]. У свідомості Гоголя поступово формується соціально-християнська доктрина, що й була викладена у «Вибраних місцях із листування з друзями». Цей твір — своєрідна стилізація в епістолярному жанрі, а крім того, збірка оригінальних статей та есеїв.

Книга мала виконати кілька завдань. По-перше, Гоголь репрезентував комплекс тих ідей, які, на його думку, могли відродити Росію. По-друге, він хотів перевірити їх на читачах і тому в кількох листах говорить про книгу як про своєрідний випробувальний камінь. Він просить своїх адресатів повідомити про те, як сприймають читачі його творіння.

Гоголь формулює комплекс ідей, що мають стати засадничими в утопічному плані воскресіння Росії і скласти зміст наступних томів «Мертвих душ». Але книга поступово прибирала самостійного звучання і самостійного значення. Досвід письменника, абсолютний естетичний смак Гоголя вимагали надати їй художньої завершеності. Можна сказати, що сам матеріал Гоголевої книги продиктував її художню природу. Християнський зміст актуалізував учительну проповідь, яка утримує домінанту пафосу «Вибраних місць». При цьому Гоголь ясно усвідомлював, що проповідь оголюється, «пряме» слово приречене, ось чому він другою темою книги робить історію власного життя.

Сповідь, в очах Гоголя, має силу своєрідної охоронної грамоти. Вона застрахована від скепсису й недовіри. Тому тема власного життя і набуває форми сповіді. Саме у цьому вимірі тексту знаходить вияв «лірична схвильованість»! Гоголь надавав сповіді величезної ваги. Один із проникливих знавців творчості Гоголя В. Гіппіус зауважив, говорячи про «Вибрані місця»: «Тепер центр уваги перемістився для нього з об’єктивної діяльності на особистість письменника, причому сенс творчості виявляється у впливі на читача не самого матеріалу як такого, а письменницької особистості крізь матеріал». Визначаючи ж природу жанру «Вибраних місць», В. Гіппіус писав, що «книга ця — задум у подвійному плані — сповіді й проповіді». Сам Гоголь ще 1844 р., інтенсивно обдумуючи майбутній твір, стверджував у листі до М. Язикова: «Якщо тобі скільки-небудь вдасться вилити на папір стан душі твоєї, як вона з лона скорботи перейшла до втішання, то це буде дорогоцінний дарунок світу і людству. Стан душі страдницької є вже святиня, і все, що не виходить звідти, дорогоцінне, і поезія, що вийшла з такого лона, вища за всі поезії» (XII, 263). А у «Вибраних місцях» зазначає: «Надходить час, коли жадання сповіді душевної стає сильнішим». Відповідаючи тим, хто його звинувачував у хибній спрямованості книги, Гоголь писав до К. Аксакова: «Як може він, недосвідчений серцезнавець, назвати брехнею геть усе, від початку і до кінця, яку б то не було душевну сповідь» (XVI, 69).

Гоголь розумів, що сповідь є невід’ємним елементом християнського обряду і зберігає свою сакральність у будь-якому контексті. У листах Гоголь настійливо підкреслює сакральний характер «Вибраних місць», поява яких «здійснилась… не без волі Божої» (ХНІ, 186), а навесні 1844 р. наставницьки зазначає у листі до О. Іванова: «Ви не відчули близького до нас задіяння Бога і всю висоту спорідненого союзу, в який Він увійшов з нами» (XII, 274). Сакралізація повістування у книзі стає одним зі складників апостольського проекту.

Гоголь досягає цієї мети створенням ситуації передсмертного слова. Перше речення книги звучить так: «Я був важко хворий; смерть уже була близькою». А далі письменник пов’язує свій порятунок із Провидінням: «Небесна милість Божа відвела від мене руки смерті» (VIII, 215). Гоголь розташовує на початку книги «Заповіт» і дає розпорядження стосовно погребіння: «…Я сповіщаю це тут, на самому початку мого заповіту, в надії, що, можливо, посмертний голос мій нагадає взагалі про оглядність» (VIII, 219). Він висловлює впевненість, що після смерті його слово прозвучить повноцінно: «Пригадає усяк з них після моєї смерті, усвідомивши всі слова, мною йому сказані, і перечитавши всі листи, до нього написані за рік перед цим» (VIII, 220).

Сповідь Гоголя постулює право на повчання: «Та пригадають також мої співвітчизники, що і не будучи письменником, всякий брат наш, який відходить від світу, має право залишити нам що-небудь у вигляді братського повчання…» В іншому місці Гоголь говорить, «що людина, яка лежить на смертному одрі, може інше бачити краще за тих, які кружляють серед світу» (VIII, 221).

У такий спосіб Гоголь ставить власне життя на кін «віри-зневіри» у своє слово. Такою є ціна переконливості. Він подає російській літературі наступних поколінь приклад тієї високої моральної відповідальності, яка, певно, була не менш важливою, ніж його творчість. Це спостерегли вже сучасники. С. Аксаков стверджував, що «біографія внутрішнього життя» Гоголя гідна особливої уваги. Право проповіді потребувало легендаризації власної людської долі для надання авторитетності слову. «Авторська сповідь», задумана як коментар до «Вибраних місць», перетворилася під пером письменника на ще одну сповідь, покликану посилити ідею обраності Гоголевої долі.

Вагомим складником апостольського проекту стала поява Гоголя на картині О. Іванова «Явлення Месії» в образі «найближчого до Христа». Відомо, що цей персонаж і його рольова функція були продумані й підказані Іванову самим Гоголем, який позував для нього. Хоч в останньому варіанті картини профіль Гоголя заледве вгадуваний, втім впізнаваний.

До «Вибраних місць» Гоголь включив розділ «Історичний живописець Іванов», подавши в ньому, як сказали б сьогодні, рекламу цієї картини. Він називає її «явищем небувалим» (VIII, 328), «колосальним витвором, якого не створював дотепер ніхто» (VIII, 329). На це теж була воля Божа, про що говорить Гоголь: «Я це знаю і почасти пережив сам. Мої твори теж зв’язались дивним чином з моєю душею і моїм внутрішнім вихованням» (VIII, 333). Художник, на думку Гоголя, знаходиться у волі Всевишнього, «полиште його у спокої, підштовхне його Бог для вас…» (VIII, 337).

Була ще одна обставина, що актуалізувала картину Іванова в сценарії гоголівського апостольського проекту. Наприкінці 1845 р. Микола І приїхав до Рима. Ця подія, сприйнята крізь призму есхатології двох Римів, надавала візитові особливого смислу. Микола 1 бачив картину Іванова. Її майбутня поява на батьківщині передчувалась Гоголем не тільки як велика культурно-художня, а й суспільна подія в історії Росії. Гоголь декілька разів проговорює необхідність суміщення у часі її презентації з виданням власних творів. В одному з листів у Рим до О. Іванова Гоголь писав: «…пора нарешті з’явитися на світ плодам спокою, обдуманих у глибині душі думок і високих споглядань, що звершились у тиші. Добре б було, якби і ваша картина і моя поема з’явилися разом» (XIV, 217). Гоголь настійливо підкреслює власну задіяність і роль у цій події.

Повернутись до Росії у сакральному ореолі «найближчого до Христа» па картині, пафос якої пророче явлення, — ось геніальний хід у містифікації власної особи. Але це був не єдиний іконічний образ у ретельно обдуманій Гоголем режисурі власного Явлення у новій якості апостола. В усьому сценарії поки що був відсутній головний сюжетний мотив цього дійства — мотив Преображення, і Гоголь перебуває у його цілеспрямованому пошуку. Він уводить до «Заповіту» ще один мотив із власним портретом. Позірно досить незначний, цей мотив сповнений глибокого смислу. Проте сучасники сприйняли його як невартий уваги, реакція деяких з них була навіть негативною. Ця історія досить добре відома гоголезнавцям, тому нагадаю лише ключові події.

1843 року в журналі «Москвитянин» була надрукована літографія з портрета Гоголя роботи О. Іванова. Ініціював публікацію М. Погодін, редактор журналу. Ця дія викликала обурення Гоголя, причому настільки сильне, що він згадав про неї через кілька років у «Заповіті». Врівноважений С. Аксаков написав Гоголеві різкого листа: «Я не вірив своїм очам, що ви навіть у заповіті (я вірю вам, що ви писали заповіт, а не твір, хоч цьому повірити досить важко), прощаючись із цим світом і усіма його огидними пристрастями, — ганите, безчестите чоловіка, якого називали своїм другом і який справді був вам другом, по-своєму». С. Аксаков мав рацію. Так, наприкінці 1838 р. Гоголь писав із Рима до Погодіна: «Прощавай, мій добрий, мій милий! Мій великодушний! Чому я не можу виказати мою вдячність!» (XI, 188). Завжди делікатний, С. Шевирьов розцінив учинок Гоголя як «неохайність душевну, що бере в нас витоки від необмеженого самолюбства», і зажадав прибрати цей фрагмент із другого видання книги. Реакція Гоголя, всупереч усім умовлянням, залишилася незмінною: «Я не відречуся від моїх нападів, але поряд з ними виставлю тільки, що слід узяти на терези, коли вершиш повний суд над людиною» (XIII, 291). Він пропонує натомість включити до книги додаткову статтю — розділ «Про значущість літературних праць (!) Погодіна», але відмовляється зняти антипогодінський пасаж.

Дивувався, виправдовуючись, М. Погодін: «Я думав навіть зробити тобі маленьку приємність, а твоїм поціновувачам велику. Ніякої іншої думки не було і не могло бути. Питатись у Росії ніколи не було у звичаї». Погодін був абсолютно переконаний: «Твоя власність шкоди не зазнала, у цьому я тебе запевняю». Лише пізніше він висловив слушне припущення: «…Хіба що не мав ти якоїсь особливої думки чи якогось особливого наміру, як в тебе ведеться, — придумувати, котячи кульки, різні вигадливі речі, припустимо, для благих, по-твоєму, цілей. Друже мій, у простому серці Бог спочиває, каже російське прислів’я». Гоголь у відповідь запропонував Погодіну викинути все з голови, переконуючи, що мав на увазі «тільки неохайність твою й поспіх» (ХНІ, 317). Погодін прийняв це як вибачення: «У мене на другий день після прочитання книги не залишилось гіркоти у серці», «я спокійний і не серджуся».

Це справді віртуозне «котіння кульок», але саме тут Гоголь і вводить тему Преображення. Спочатку він повідомляє про наявність іншого свого портрета, створеного художником, ім’я якого поки що не поспішає називати. Спершу Гоголь говорить про іншого знаменитого художника і його не менш знамените полотно. При цьому він усіляко нахвалює гравіювальника, який наважився дати нове життя відомій картині. Все це мас відкластись у свідомості читача: «Художник цей уже кілька років трудиться в Римі над гравіюванням картини Рафаеля “Преображення Господнє”. Він усім пожертвував для труда свого, — труда вбивчого, що пожирає роки й здоров’я, і з такою досконалістю зробив свою справу, що наближається нині до кінця, як це ще не робив жоден з гравіювальників» (VIII, 223). Саме у його виконанні, якби «побажали мої співвітчизники побачити і портрет мій», Гоголь готовий з’явитись на картині, підписаній: «Гравіював Іорданов». Але тут же продовжує: «А ще буде справедливіше, коли ті, хто мають достаток, стануть замість портрета мого купувати естамп “Преображення Господнє”, котрий, за визнанням навіть чужоземців (курсив наш. — П.М.), є вінцем гравіювальної справи і становить славу російську» (VIII, 223).

Поява міфічних «чужоземців» сигналізує про перебільшену оцінку Гоголя. О. Іванов, з властивим йому тонким гумором, інакше оцінював завершену Іордановим роботу: «Не думаю, — писав він Гоголю, — щоб відбулись животворчі зміни у гравіювальному світі навіть із найщасливішим вітанням його важливої праці. Його мистецтво не корінне, а підпорядкована пристрасть; його характер не опрацьовано під манеру доби нашого часу, і, зрештою, його серце — не російське». Думаю, що і Гоголь знав справжню ціну творінню Іорданова.

Він мав на меті зовсім інше. Для нього було важливим сформувати (радше у підсвідомості, ніж на свідомому рівні) на візуальній основі своєрідний асоціативний ряд за допомогою ефекту стереоскопії: портрет Гоголя і Преображення Господнє. Тут і виникає спроба очевидної сакралізації Преображення самого автора. Витворюється своєрідна сакралізована тріада: Господь, формула Преображення і Гоголь. Якщо до цього додати семантичні обертони образу «найближчого до Христа» з картини О. Іванова «Явлення Месії», то Гоголь з’являється утому контексті, який і передбачав сценарій його особистого Явлення.

Нарешті, ще один важливий елемент апостольського проекту — це визначення дати і місця початку головного дійства. Ідея місця, звідки може розпочатись його апостольський шлях, визначилась ще у 1842 р., коли Гоголь отримав благословення відвідати Єрусалим і побувати біля Гробу Господнього. З того часу поїздка до Єрусалима стає однією з постійних тем його листування. Гоголь висловлює сподівання, що звідти «поніс би я повсюди образ Христа». Він залучає до цього багатьох людей. Одних запрошує з собою, іншим розповідає про плани майбутньої подорожі, яку потім відкладає на невизначений термін. Створюється враження, що він начебто закріплює у свідомості друзів і знайомих цю думку. До неї він повертається і у «Заповіті». Адже слово, мовлене у «Вибраних місцях», не тільки передсмертне, промовляється воно також і напередодні «подорожі до Святих Місць».

Майбутню подорож до Гробу Господнього Гоголь у листах постійно датував Пасхою, Великоднем: «…до Єрусалима, до часу Пасхи» (XIII, 47), «…до Великого посту й Пасхи — до Єрусалима» (XIII, 101), «Якщо Бог поможе облаштувати мої справи, закінчити мій твір, без якого мені не можна їхати до Єрусалима» (XIII, 195). Нагадаю, що і книга «Вибрані місця» завершується розділом «Святе Воскресіння». Це головне християнське свято православ’я органічно пов’язане з містичним явленням чудесного. Воно є носієм ідеї вищої гармонії, як свято є реальним втіленням божественного життя. Яким бачиться призначення цього свята Гоголеві? Навіщо воно? «Для того, — пише Гоголь, — щоб хоча декому, хто ще чує весняне дихання цього свята, зробилося б раптом так сумно, так сумно, як ангелу па небі. І, залементувавши таким криком, що роздирає серце, впали б вони до ніг своїх братів, благаючи хоч би один цей день вирвати з ряду інших днів, один би день тільки провести не в звичаях XIX віку, але в звичаях Вічного Віку, в один би день тільки обійняти і охопити людину, як винуватий друг обіймає великодушного, який все йому пробачив, хоч би тільки для того, щоб завтра ж відштовхнути його від себе і сказати йому, що він нам чужий і незнайомий. Хоч би забажати так, хоч би тільки силоміць змусити себе це зробити, вхопитися б за цей день, як потопаючий хапається за дошку! Бог зна, може бути, за одне це бажання вже готова скинутись з небес нам драбина і простягнутися рука, що допомагає злетіти по ній» (VIII, 416). Святе Воскресіння для Гоголя — початок нового життя, нової перетвореної Росії, де «празник Великодня воспразнується перше, ніж у інших» (VIII, 418). Показово те, як Гоголь завершує цю тезу: «Такі думки не вигадуються, навіюванням Божим породжуються вони разом у серцях багатьох людей» (Там само).

Містичний дар Гоголя отримав величезний стимул. У 1840-ві роки і шлях Преображення не виглядав надуманим і нереальним, яким він іноді видається сьогодні. Містичне начало становить один із важливих складників духовного життя православного християнина. Ось як описує Гоголь момент Преображення у фіналі «Божественної літургії»: «Але якщо Божественна літургія діє сильно на присутніх при звершенні її, тим ще сильніше діє па самого вершителя, або ієрея… Сам Спаситель у ньому уявиться, і в усіх діях його діятиме Христос; і слова його говоритиме Христос… Слова його приберуть силу лікувального єлею і будуть па всякому місці словами миру й любові»[28]. Відомий дослідник російського духовного життя В. Лоський принагідно писав: «Східне вірування ніколи не проводило різкого розмежування між містикою і богослів’ям, між особистим досвідом пізнання Божественних тайн і догматами, схваленими Церквою». Він наводить слова, мовлені сучасником Гоголя, великим православним богословом, митрополитом Філаретом Московським: «Необхідно, щоб жодну, навіть у тайні сокровенну премудрість (ми) не вважали для нас чужою і до нас не належною, але зі смиренням налаштували ум до божественного споглядання і серце до небесних відчуттів». Коментуючи це висловлювання, історик філософії підкреслює: «ми… повинні примушувати себе до глибокої зміни свого ума. До внутрішнього його перетворення, і, таким чином, ставати здатними набути містичного досвіду». Загострюючи думку, В. Лоський констатує: «Немає християнської містики без богослів’я, і, що ще важливіше, немає богослів’я без містики»[29].

Кінцева мета християнського пізнання, як стверджують святі отці, це єднання з Богом, або обожнення. В. Лоський у кінцевому підсумку приходить до парадоксальної, на перший погляд, думки, говорячи, що «християнська теорія має значення вищою мірою практичне і чим містичніша ця теорія, тим безпосередніше вона прямує до вищої своєї мети — до єднання з Богом, тим вона і “практичніша”».

Якщо тепер спробувати сфокусувати в одній площині всі описані складники задуманого Гоголем сценарію його Явлення у ролі нового апостола, то картина буде приблизно такою. Я свідомо її конкретизую, розуміючи, що неминуче огрублюю задум, але тільки у цьому випадку вона стане унаочненою.

Отже, О. Іванов завершує свою картину, і вона буде представлена на очі імператора Миколи І. На цю подію, за планом Гоголя, збирається вся столична еліта. Напередодні з’являється тираж книг Гоголя, серед яких «Вибрані місця» з його портретом і вставним естампом «Преображення Господнє» Рафаеля. Все це є предметом розмов і обговорень. Відбувається це проти Великодня, а сама презентація картини планується на Пасху. Ім’я Гоголя в усіх па вустах ще й через те, що уважно обговорюються всі персонажі картини. Заходить розмова про Гоголя і, природно, постає питання: де ж він сам? В оточенні є люди, які знають — Гоголь біля Гробу Господнього. Таким чином, він і тут виявиться «найближчим до Христа», і його повернення до Росії стане поверненням апостола, який несе нову віру і воскресіння. У передмові до «Вибраних місць» Гоголь писав: «Я ж біля Гробу Господнього молитимуся за всіх моїх співвітчизників, без жодного винятку; моя молитва буде також безсила і черства, якщо свята небесна милість не перетворить її на те, чим повинна бути наша молитва» (V, 219).

[26] Jański В. Pod sztandarem zmertwychwstalego zbawiciela. — Rzym, [1978]. — S. 10.

[27] Абрам Терц. Зазн. праця. — С. 169.

[28] Размышления о Божественной литургии Н.В. Гоголя. — Репр. изд. — М., 1990. — С. 123‒124.

[29] Лосский Вл. Очерк мистического богословия Восточной Церкви // Мистическое богословие. — Киев, 1991. — С. 98.