Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Гоголь: дух і слово

Душа страждала — слово з великими душевними зусиллями лягало на папір. Гоголь вимучував себе зобов’язанням дати світові нову книгу «Мертвих душ», але невимовна туга, яка накрила чорним крилом його душу, та ослаблене хворобами тіло змушували шукати якісь виправдання такого затяжного, майже на три роки, творення чогось надзвичайного — грандіозного одкровення духу, яке він публічно обіцяв читачам. «Я мучив себе, силував писати, страждав тяжким стражданням, бачачи безсилля, і кілька разів уже спричинював собі хворобу таким присилуванням і нічого не міг зробити, і все виходило силувано й недобре. І багато, багато разів туга і заледве навіть не відчай заволодівали мною від цієї причини… Не можна проголошувати святині, не освятивши перше скільки-небудь свою власну душу…»[1] — признається він Олександрі Смирновій.

Та письменник не міг не писати — іншого сенсу життя, як творення, він не уявляв. Оскільки обіцяна, виношена душевна книга не виливалася в рядки, Микола Гоголь находив розраду в листах. За ці шість — із 1842 по 1848 — років перебування за кордоном чи не найщасливішими були дні в Римі, куди він знову, як і 1837 року, запросив давнього вірного друга Олександру Смирнову. Оглядаючи Вічне місто, Микола Васильович з особливою емоційною чутливістю сприймав картину Страшного суду в Сікстинській капелі. «Тут історія таємниць душі… Кожен із нас сто разів на день то негідник, то ангел»[2], — зауважив якось він, стривожений власним духовним конфліктом. Захоплення Римом, зачудування Італією, яка так нагадувала йому сонячну Україну. Але письменник в думках не відривався від свого внутрішнього обов’язку — багато читав, осмислював розвиток подій, які він зображував, правда, змушуючи себе писати, переборюючи тугу, душевну розпуку і фізичну неміч. У листах жалівся, що йому повсякчасно холодію, відчуває згасання сил, бо схуд, мов тріска, — єдина надія на паломництво до Єрусалима. Але виїзд до землі обітованої відкладається, завершення поеми ще навіть не зоріє, а душевний неспокій несе його містами і містечками Європи.

Письменник повинен завершити цю свою духовну сповідь, але все частіше його охоплює розпач. А раптом йому не вистачить творчих сил здійснити це високе покликання долі. Страх смерті гасить творчі поривання.

Від енергії духу залежало сподівання Гоголя відкрити в цій поемі велич перетворення мізерної, ницьої душі в благородну, наповнену моральною чистотою натуру. Та дух Гоголя був ослаблений, скорботні думки і трагічні настрої знесилювали слово, бо був знесилений сам дух, неспроможний виношувати творчо продуктивне слово.

Гоголь перечитував сторінки першої частини «Мертвих душ», які з’явилися ще в Росії, дописувалися згодом у Швейцарії та Франції, і щоразу впевнювався, що спрямовувати сатиричні інвективи на російську дійсність він не хоче. І не може. Сучасна Росія з її аморальною, звироднілою від зловживань бездуховною армією чиновників, які розкошують від безкарності та втішаються покірністю зачумленого люду, письменника не цікавила.

Гоголь усвідомлено полишив ще першого разу в травні 1836 року Петербург, де він «Ревізором» замірився «ревізувати» дійсність — поглянути на неї крізь сміхову систему дзеркал, окарикатурити реальність цим дзеркальним гіперзображенням, розсмішити і в фіналі досягти трагічного потрясіння. Слово вичерпало свої можливості, воно заніміло на устах учасників дійства і цим посилило символічне звучання останнього звуку подиву і жаху, який виривався із грудей жінок.

Життя провінційної Росії абсурдне, і Слово згасає в безпорадності перед цим абсурдом реальності, непідвладним воскресінню і відродженню попри всі можливості мистецтва. Подалі від цієї холодної, морально знесиленої просторової безмежності, туди, де сонце, прозоре повітря, краса і велич визрілого на античних традиціях мистецтва, де підла сучасність не закриває горизонт віри та надії па духовне оздоровлення.

Це був другий вихід художника за межі російського світу. Глуха, просякнута мрякою безвиході та мертвотної застиглості російська дійсність знесилювала його творчий дух. У листі до В. Жуковського Гоголь писав наприкінці 1839 року: «… яке дивне моє існування в Росії! який важкий сон! о, коли б скоріше прокинутися! Ніщо, ні люди, зустріч з котрими принесла б радість, ніщо не в силах розпалити мене…» (XI, 268).

Проте творча енергія молодого письменника, яка так ефективно спрямувала передусім українськими повістями читацьку увагу на історичні та духовні основи національної екзистенції, була активізована ідеєю створити досі не бачений роман «про всю Русь». Заміри Гоголя поемою «Мертві душі» були спрямовані на те, щоб провістити світ про власне місіонерське покликання відкрити моральні та духовні рани па тілі усієї Русі — України та Росії і показати цим заблудним, упослідженим, гріховним вівцям Господа дорогу до храму очищення та набуття віри.

Ідея духовного виведення двох народів — українського і російського, усієї Русі па шлях загальнослов’янського месіанства задля відкриття світові нових горизонтів удосконалення за християнсько-етичними вимірами спонукала Гоголя до створення нової редакції повісті «Тарас Бульба».

Розширений варіант цієї повісті з’явився того ж 1842 року, коли були надруковані «Мертві душі». В цій поемі письменник відкрив передусім для себе тотальну недосконалість російської дійсності та упевнився в необхідності особистісного проповідування християнських моральних цінностей. Коли в першій редакції повісті «Тарас Бульба» місія збереження і захисту православної віри від римо-католицької експансії, мусульманського світу, від поширення уніатства, від свавілля поляків та зазіхань на «віру предків і святого звичаю» покладається на українське козацтво, то в редакції 1842 року «думка про особливу історичну та релігійну місію українського козацтва дедалі помітніше витісняться ідеєю російського месіанства, топос України — топосом “Руси”, “російської („русской“) землі”, козаків тепер іменовано “російськими („русскими“) витязями”, “православ’я оголошено російською („русской“) вірою”»[3].

Гоголь відмовляється від утвердження особливої історично-релігійної місії українського козацтва, над обґрунтуванням якої замислювався, коли працював над історичними джерелами, готував грандіозний проект з історії України, записував українські народні пісні та друкував статті «Погляд на складання Малоросії» та «Про середні віки». Його погляд тепер звернений углиб себе задля духовного і морального самовдосконалення. Молитва, як смиренне прохання до Господа зміцнити дух, утвердити в фізичній і духовній силі, заполонила його єство, стала своєрідним моральним інструментом очищення душі, підготовки її до величної місії — християнської самопосвяти служінню Божому промислу.

Це велична місія передбачала самопожертву, вимагала усієї людини, її духа і слова. Гоголь «зберігав» слово у сфері духовного, бо був переконаний, що слово постає з самого духу безпосереднього Я. Для того, щоб оживити визріваюче в душі слово, необхідно мобілізувати на цю інкарнацію дух. Гоголь із величезною надією і християнським смиренням чекав явлення Слова як кульмінації поєднання, «порозуміння» духу і слова.

Після «Ревізора», «Одруження», «Гравців» Гоголя заполонила ідея відродження, воскресіння життєдіяльності людини, місія оживити «мертві душі», а для цього їх слід, замислював художник, зібрати разом і провести за собою усіма дантовими колами душевних очищень та моральних самоусвідомлень. Ця апостольська місія усвідомлювалася письменником на рівні саморефлексій, «вирощувалася» в душі ощасливленого Італією, «ідеального» митця і «вимагала» передусім особистісного самовдосконалення, піднесення себе до духовних висот пророків-євангелістів. Євангеліє лягає на його письменницький стіл для того, щоб відривати духовні горизонти вічного для страдницької душі. І тільки така страдницька душа здатна явити світові найдосконаліші поетичні одкровення.

У цей час, орієнтовно з 1837 по 1842 рік, коли Гоголь намагався подолати творчу кризу шляхом оновлення, облагороджений свого грандіозного задуму — поеми «Мертві душі», і посилюється духовний «розлам», спричинений бунтом реальності супроти художньої ідеї. Найважче для Гоголя — віднайти відповідну художню форму, здатну якнайповніше передати його ідеї перетворення дійсності і облагородження людини засобами мистецтва.

Тоді, коли йому пощастило натрапити па «золоту жилу» — гармонійно відтворити поетичними можливостями слова світ національних міфів, легенд, переказів і досконало міфологізувати українську дійсність, духовний світ Гоголя-художника перебував у етапі творчого просвітлення та радісного очікування нових естетичних ефектів від міфологічного зрощення реальності та уяви.

З «Вечорів па хуторі біля Диканьки» розпочався його тріумфальний похід російською словесністю, який піднімав високі хвилі подивування, захоплення, заздрості та несподіваних очікувань нових естетичних чудес від цього настирного, терпеливого і честолюбного українця. Читачі «Вечорів на хуторі…», «Тараса Бульби», «Миргорода» були захоплені цим грандіозним творенням міфологізованого світу ідеального і реального, уявного і фактичного, історично достовірного, минулого і сучасного — світу реальної і дотвореної багатою уявою та фантазією письменника України. У творчості Миколи Гоголя відродилася, постала, мов казковий птах фенікс, забута, упосліджена, колоніально пригнічена Україна і відкрилася своєю могутньою духовною енергією, спрямованою на неминучий вихід із хаосу буття на простір набуття національної гідності.

Колосальна стихія українських легенд, переказів, вірувань, звичаїв, міфів, яка завирувала в гоголівських українських повістях, відкривала колективний дух нації, національну душу. У цей період творчої діяльності дух і слово письменника перебували в стані внутрішнього гармонійного переживання культурно-національної єдності з буттям української нації. Та Гоголь не став далі, особливо після невдалої спроби домогтися призначення на кафедру історії Київського університету та досліджень історичного минулого України, творчо культивувати національні почуття, національний спосіб художнього мислення. Його починає хвилювати ідея порятування християнської людини від спокус диявола, від зла, скверни, втрати-закладання душі чортові та облагородження себе, своєї душі й душ зневірених, загублених, упосліджених… Його тривожить майбутнє людського співбуття як такого, людського співжиття, духовної і моральної кризи російського суспільства і, можливо, він полишає Росію з метою піднятися над цією спотвореною реальністю і сфокусувати свій творчий погляд на образному оживленні духовно мертвої душі. Та передусім слід, вважав Гоголь, зняти з себе ту немилосердну розумову і духовну напругу, яку він відчував саме в Росії, якось розв’язати внутрішній духовний конфлікт.

У листі до Олександри Смирнової Гоголь писав 1842 року: «З тих пір, як я залишив Росію, сталася в мені велика зміна. Душа зайняла мене всього, і я побачив занадто явно, що без устремління моєї душі до її більшої досконалості, не в силах я був зрушитися жодною з моїх удатностей, і без цього виховання душевного кожний труд мій буде тільки тимчасовим — блискучий, але суєтний в сутності своїй…» (XII, 434).

Увірувавши в морально-перетворюючу місію молитовного слова-очищення, Гоголь уже до кінця днів своїх не розлучався з ідеєю місіонерського покликання його як пастиря, якому Господнім велінням судилося вивести Русь па вершину найкращої християнської держави. Ця пастирська самопосвята розпочиналася зі спасіння власної душі, яка поривається врятувати також інші душі, і цим самим облагородити саме життя.

Гоголь публікує «Вибрані місця із листування з друзями» — оприлюднює особисті, інтимні листи, «Заповіт», розкриваючи свою душу, радить, повчає, вимагає, судить, пояснює і закликає… Він сподівається відкрити шлях до нової свідомості, затаєної в глибинах його душі, намагається зазирнути за межу життя, передати відчуття смерті, що вже стояла напоготові за порогом його буття, викликати почуття співчуття, співпереживання і любові: «Співвітчизники! страшно!.. завмирає від жаху душа при одному тільки передчуванні загробної величі і тих духовних вищих творінь Бога, перед котрими порох уся велич його творінь, які ми бачимо і які нас дивують».

Гоголь повністю передає себе, свою людську сутність, свою душу і саму творчість у власність визначальної для його життя і творчості найвищої істини — «працювати не для себе, а для Бога» (Гоголь).

Саме до Бога як ідеальної істини поривався дух митця в прагненні досягти гармонії між духом і словом. Символічними є його передсмертні слова: «Лестницу, поскорее, давай лестницу!», в яких затаєне інтуїтивне прагнення письменника злитися нарешті з вічним, божественним, ідеальним і віднайти спрагло вишукуваний душевний спокій.

Микола Гоголь — апостол живих душ

Своїм походженням, природою художнього генія, долею, всім людським єством Микола Гоголь кревно пов’язаний з Україною. Він відкрив Україну світові й до цих пір успішно це робить. Можна сказати, що існує особливий світ — Гоголева Україна. Вона приваблива й надихаюча, сповнена святковості й екзотики, козацької звитяги й фантастичних пригод, торжества тілесної втіхи й самовідданої жертовності в ім’я віри. Ця виразна окремішність краю, що був колискою Художника і Мислителя, краю, який постав зі сторінок його літературних творів, навертав українську людність до усвідомлення своєї індивідуальності, «до усвідомлення своєї національності» (П. Куліш). Гоголева візія України надовго визначила її художнє бачення саме його очима. Для Гоголя Україна — це насамперед велике й славне минуле народу, що викликає сповнений гордощів і захоплення спогад, втілений у ліричному пафосі й гумористично-комічному зображенні українського життя та побуту. М. Грушевський вважав Гоголя «одним з найгеніальніших людей, яких дала Україна», він став «ентузіастичним співцем українського життя» і «обсипав розкішними квітами творчості сю Україну, що представлялась йому дорогою, прекрасною покійницею; овіяв її гробовець ароматами поезії, не підозріваючи її близького воскресення, не підозріваючи вічного життя під шкаралупою півзотлілих форм»[4]. Гоголева Україна — земля багатої природи, могутніх і великих рік, моря, гір, дивовижних степів. Вони — джерело духовної сили, що живе у народі. Все це не позбавлене «життєвого буття», земного, але в ньому ще владарює і могутня містична енергія, розчинена у космосі буття народу.

Сам того, мабуть, уповні не розуміючи, Гоголь відіграв видатну роль у формуванні української національної свідомості. Як справедливо зазначив свого часу С. Шелухін: «Гоголь допоміг кристалізації стихійних українських начал і перетворенню їх у свідоме устремління до розвитку українського життя й культури»[5]. Однак масштаб таланту Гоголя, вкоріненого у глибинах українського світу, виходив за межі національного — у сфери універсального й загальнолюдського. Мудрий Євген Сверстюк якось зауважив: «Гоголь був українцем, якому нагадували, що він оре чужу ниву… А він завжди знав, що оре ниву Господню». В усвідомленій великого апостольського покликання, у замежових для звичайної людини цілях, які ставив перед собою Гоголь, у вірі в свою обраність — відповідь на більшість питань трагічної творчої долі письменника.

Микола Гоголь народився 20 березня / 4 квітня 1809 р. у м. Великі Сорочинці Миргородського повіту, Полтавської губернії, в «найукраїннішому» (Леся Українка) куточку України.

Полтавський рід Гоголів-Яновських походив з духівництва і виник наприкінці XVII ст. внаслідок поріднення полтавських (лубенських) Яновських з волинськими Гоголями, зокрема, ймовірно, полковником Остапом Гоголем, який брав участь у визвольній війні під орудою Богдана Хмельницького, а згодом став соратником Данила Виговського і Петра Дорошенка. З відданими йому козаками на боці Яна Собеського ходив на турків під Відень, пізніше отримав титул гетьмана. Прадід письменника Семен Семенович Лизогуб належав до аристократичного роду Гетьманщини — як правнук гетьмана Петра Дорошенка і онук гетьмана Івана Скоропадського. Він був одружений з Анною Василівною Танською, дочкою ймовірного автора інтермедій середини XVIII ст. Василя Танського, який і був, мабуть, тим «славним Танським, природним поетом в смаку площадному, в смаку Плавтовім». Їхня донька, бабуся Гоголя, Тетяна Семенівна захоплювалась малярством. Її натюрморти збереглися до початку XX ст. Художній талант від неї успадкував син — Василь Опанасович (1777‒1825). Він «володів даром розповідати уважно, про що б йому не надумалося, і приправляв свої розповіді», маючи «оригінальний розум і рідкісний дар слова» (П. Куліш). Він був автором оригінальних п’єс і увійшов до історії української літератури як один з попередників І. Котляревського — зачинателя нового етапу її розвитку[6]. Збереглася його п’єса «Простак, або Хитрість жінки, перехитрена солдатом», написана на початку 20-х років XIX ст. Сучасники бачили його в головних ролях і регентом театру Д. Трощинського. Рукописи батька Гоголь привозив до Ніжина, а потім просив матір вислати їх до Петербурга (X, 142)[7]. Доля їх невідома, але епіграфи до «Майської ночі» та «Сорочинського ярмарку» свідчать, що вони були у письменника і в Петербурзі. В ролі актриси в Кибинцях Трощинського виступала і мати, Марія Іванівна, яка мала художню фантазію й добрий смак. Марія Іванівна (1791‒1868) походила з козацько-старшинського роду Косяровських, спорідненого з Трощинськими та Лукашевичами. Серед предків письменника — Іван Косяровський, поет, автор цілої низки поем, видрукованих у російських журналах і альманахах другої половини 20 — початку 30-х років XIX ст. Він був двоюрідним братом Марії Іванівни.

Микола Гоголь своєрідно увінчав дві лінії роду, в якому переважали священнослужителі й люди художньо обдаровані. Дем’ян, прадід Миколи Гоголя, вчився в Київській духовній академії і був рукопокладений в парафію села Кононівка, що переходила по батьківській лінії аж до початку XX ст. (останнім з відомих був о. Владимир — троюрідний брат Миколи Васильовича). І хоча вже дід письменника, говорячи про минуле роду, не проти був умовчати про цю спорідненість й «зумисне приховав священницький чин свого діда Івана» (А. Лазаревський), прихильність роду до служіння церкві, безумовно, була однією з головних сімейних традицій.

[1] Гоголь Н.В. Полное собрание сочинений: В 14 т. — М.; Л., 1937‒1952. — Т. 12. — С. 471. Далі посилання на це видання в тексті.

[2] Смирнова А. Воспоминания. Письма. — М., 1990. — С. 427.

[3] Барабаш Юрій. Вибрані студії. Сковорода. Гоголь. Шевченко. — К., 2006. — С. 516.

[4] Грушевський М. Юбилей Миколи Гоголя // Літературно-науковий вісник. — 1909. — № 3. — С. 606, 608.

[5] Шелухин С.П. Н.В. Гоголь и малорусское общество. — Одесса, 1909. — С. 42.

[6] Див.: Петров Н.И. Очерки из истории украинской литературы XVII—XVIII веков. Киевская искусственная литература XVII—XVIII веков, преимущественно драматическая. — Киев, 1911. — С. 530‒532.

[7] Тут і далі у тексті посилання подаються за виданням: Гоголь Н.В. Полное собрание сочинений: В 14 т. — [М.; Л.]: Изд-во АН СССР, 1937‒1952]. Римська цифра — том, арабська — сторінка.