Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Що ж робити, куме, вигнали, то й вигнали, як ото собаку хазяїн виганяє з хати. Може, йому забагнулося вчинити яке-небудь добре діло, ну й показали йому поріг. От чортові бідному так стало сумно, так сумно за пеклом, що хоч на гілляку. Що робити? Почав з горя пити. Отаборився в отому сараї, що, як ти бачив, розвалився під горою[46] і що повз нього ні один добрий чоловік не пройде тепер, не захистивши спершу себе хрестом святим, і став той чорт такий гультяй, якого не знайдеш і між парубками. Од ранку й до вечора тільки й діла, що сидить у шинку!..

Тут знову суворий Черевик перебив нашого оповідача:

— Бог знає, що говориш ти, куме! Як це можна, щоб чорта впустив хто-небудь у шинок: адже в нього ж є, хвалити Бога, і кігті на лапах, і ріжки на голові.

— Ото ж бо й штука, що на ньому була шапка й рукавиці. Хто його впізнає? Гуляв-гуляв — нарешті дійшло до того, що пропив усе, що мав при собі. Шинкар довго давав набір, потім і перестав. Довелося чортові заставити червону свитку свою, мало не за третину ціни, жидові, що шинкарював тоді на Сорочинському ярмарку; заставив та й каже йому: «Гляди ж, жиде, я прийду до тебе по свитку якраз через рік, бережи її!» — і зник, як у воду. Жид роздивився гарненько свитку: сукно таке, що й у Миргороді не дістанеш! а червоний колір горить, як вогонь, аж не надивишся! От жидові надокучило дожидатися строку. Почухав собі пейсики, та й злупив з якогось приїжджого пана мало не п’ять червінців. Про строк жид і забув зовсім. Коли це одного разу, надвечір, приходить якийсь чоловік: «Ну, жиде, віддавай мою свитку!» Жид спочатку був і не впізнав, а потім, як роздивився, то прикинувся, ніби й у вічі не бачив: «Яку свитку? в мене нема ніякої свитки! я знати не знаю твоєї свитки!» Той зирк, — і пішов; та тільки ввечері, коли жид, замкнувши свою халупу й перелічивши в скринях гроші, накинув на себе простирадло і став по-жидівському молитись Богу — чує шарудіння… гляне — з усіх вікон повиставлялись свинячі рила…

Тут справді почувся якийсь неясний звук, що дуже скидався на свиняче рохкання: всі зблідли… Піт виступив на обличчі оповідача.

— Що? — промовив злякано Черевик.

— Нічого!.. — відповів кум, трясучись усім тілом.

— Га! — обізвався один із гостей.

— Ти сказав…

— Ні!

— Що ж воно рохнуло?

— Бог знає, чого ми переполохались! нікого нема!

Всі злякано стали озиратись навколо й почали нишпорити по кутках. Хівря була ні жива ні мертва.

— Ех ви, баби! баби! — промовила вона голосно, — чи вам козакувати й бути чоловіками! вам би веретено в руки, та й посадити за гребінь; один хто-небудь, може, прости Господи… Під ким-небудь ослін заскрипів, а всі й кинулись, як навіжені!

Це засоромило наших сміливців і примусило їх підбадьоритись; кум хильнув із кухля і почав оповідати далі:

— Жид обмер; одначе ж свині на ногах, довгих, як ходулі, повлазили у вікна і вмить оживили його плетеними трійчатками, примусивши танцювати вище цього сволока. Жид — у ноги, признався у всьому… Та свитки вже не можна було повернути скоро. Пана обікрав на дорозі якийсь циган і продав свитку перекупці; та привезла її знову на Сорочинський ярмарок, але з того часу ніхто вже нічого не купував у неї. Перекупка дивувалась, дивувалась, та, нарешті, збагнула: мабуть, це винна червона свитка. Недарма, надягаючи її, завжди відчувала, що її душить щось. Не думаючи, не гадаючи довго, кинула в огонь — не горить чортова одежа! «Еге, та це чортів дарунок!» Перекупка примудрилась і підсунула у віз одному чоловікові, що вивіз продавати масло. Дурень і зрадів; та тільки масла ніхто й питати не хоче. «Е, недобрі руки підкинули свитку!» Схопив сокиру й порубав її на шматки; зирк — аж лізе один шматок до другого, та й знову ціла свитка! Перехрестившись, поцюкав сокирою вдруге, шматки розкидав по всьому ярмарку і поїхав. Тільки з того часу кожного року, і саме під час ярмарку, чорт із свинячою личиною ходить по всьому майдану, рохкає й збирає шматки своєї свитки. Тепер, кажуть, тільки одного лівого рукава бракує йому. Люди з того часу одхрещуються від того місця, і ось уже буде тому років з десять, як не було там ярмарку. Та нечиста сила надала оце засідателеві о…

Друга половина слова завмерла на устах в оповідача.

Вікно брязнуло з гуркотом; шибки із дзвоном повилітали геть, і страшна свиняча морда висунулась, поводячи очима, ніби питалася: «А що ви тут робите, добрі люди?»

VIII

Жах скував усіх, хто був у хаті. Кум з роззявленим ротом скам’янів. Очі його витріщились, начебто хотіли вистрілити; розчепірені пальці нерухомо застигли в повітрі. Високий сміливець від непереборного страху підскочив аж під стелю і вдарився головою об перекладину; дошки посунулись, і попович з громом і тріском полетів на землю. «Ай! ай! ай!» — закричав один, повалившись з жахом на лаву і дриґаючи на ній руками й ногами. «Рятуйте!» — горлав другий у розпачі, закрившись кожухом.

Кум, виведений із скам’яніння другим переляком, поліз, корчачись, під пелену своєї дружини. Високий сміливець поліз у піч, хоч які були вузькі там челюсті, і сам закрився затулкою. А Черевик, начебто облитий окропом, схопивши на голову горщик, замість шапки, кинувся до дверей, і, мов несамовитий, біг вулицями, не чуючи землі під собою; сама втома тільки примусила його трохи зменшити свій біг. Серце його калатало, як ступа в млині, піт котився з нього. Знемігши, ладен уже був він упасти на землю, коли раптом почулося йому, що ззаду хтось женеться за ним… Дух йому перехопило…

— Чорт! чорт! — кричав він у нестямі, потроюючи сили, і через хвилину без пам’яті повалився на землю.

— Чорт! чорт! — кричало слідом за ним, і він чув тільки, як щось із шумом кинулось на нього. Тут свідомість відлетіла від нього, і він, як страшний жилець тісної домовини, лежав німий і нерухомий посеред дороги.

IX

— Чуєш, Власе! — говорив, підвівшись, один з натовпу народу, що спав на вулиці, — біля нас хтось згадав чорта!

— А мені яке діло! — пробурчав, потягуючись, циган, який лежав біля нього, — хоч би й усіх своїх родичів пом’янув.

— Але ж так закричав, нібито душать його!

— Мало чого людина не збреше спросоння!

— Як собі знаєш, хоч глянути треба; а викреши-но вогню!

Другий циган, бурмочучи про себе, звівся на ноги; два рази обсипав себе іскрами, ніби блискавками, роздмухав губами трут і з каганцем у руках, звичайним малоросійським світильником, що складався з розбитого черепка, налитого баранячим лоєм, подався, освітлюючи дорогу.

[46] * …в отому сараї, що, як ти бачив, розвалився під горою… — В Україні існувало повір’я, що у розвалених або покинутих будівлях мешкає нечиста сила. Цей мотив визначив один зі стрижневих топосів «Вечорів».