Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ще А. Бєлий говорив, що Гоголь був «поборником родового патріотизму». Ю. Барабаш з цього приводу пише: «Родовий патріотизм відіграв свою роль у пробудженні не тільки генеалогічної пам’яті, а й пам’яті історичної, національної, він став складником ширшого комплексу тих символів і міфів, котрі визначають один із найважливіших параметрів національної свідомості (ідентичності)»[8].

Письменник-християнин, який дивився на мистецтво слова як на своє вище покликання, вбачаючи в оновленому християнстві порятунок для змертвілих в суєті життя людських душ, — саме так можна визначити зміст творчого подвигу і трагедії Миколи Гоголя. Їх марне збагнути без врахування чинників впливу християнської культури на змістовне наповнення творів, на поведінковий код Гоголя. Такий підхід відкриває глибше розуміння як особистості письменника і мисленика, так і природи його художніх задумів та втілений зміст творів. Нарешті, подібний підхід допомагає повніше уявити цілісність творчої індивідуальності Гоголя та драматизм його еволюції, що викликало потік дискусій і суперечок, які точаться й до сьогодні. Життєтворчість Гоголя має надзвичайне значення і як ключ до власне творчості, і сама по собі — як характерне явище естетики романтизму.

Актуалізація християнської свідомості в добу романтизму породила устремління поетів і письменників претендувати па «віще» слово. Тема поета-пророка складає одну з показових і системотворчих формул в естетиці романтизму. Гоголь не був винятком, радше одним з активних учасників грандіозного експерименту, що мав на меті повернути літературу на засади проповідного слова і сакралізації постаті творця текстів після втрати релігією монопольного права на це в добу Просвітництва.

У гоголезнавстві, особливо останнім часом, загальним місцем стало вживання слів «пророк», «проповідник», «апостол» і навіть «російський Христос». Але найчастіше ці слова вживаються в абстраговано-метафоричному смислі, й автори, як правило, уникають конкретизації змісту, не кажучи вже про прямі аналогії. Між тим апостольство Гоголя не є лише метафорою. Природно, що таке твердження потребує іншої системи координат аналізу, в якій мас розглядатися письменницький і життєвий шлях Гоголя. Апостол — обранець Христа, що вже передбачає необхідність особливого відліку при осмисленні всіх подій життя і творчості митця.

Преподобний о. Сергій Булгаков зазначав, що «кожен християнин, словами і ділами покликаний сповідувати Господа і тим самим Його проповідувати, закликається до апостольства, хоч і різні бувають дороги й образи цього проповідування, так само як різні і дари». В іншому місці він наголошує: «Всі християни причетні до покликання і служіння апостольству, а отже, і його дару, всі, помазані Духом, становлять народ Божий, царственне священство, всі мають поклик апостольства. Про це свідчить насамперед наявність чину рівноапостольства, який, безперечно, означає служіння, подібне до апостольства»[9].

Підстави для розмови на цю тему дав сам Гоголь у своїй «прощальній повісті» — «Авторській сповіді»: «Якби не заповіт, який я помістив доволі необережно і в якому я патякав на повчання, яке зобов’язаний дати кожний автор поетичними творами своїми, ніхто б і не подумав приписувати цього апостольства, не дивлячись на рішучу манеру і деяку ліричну урочистість мови» (VIII, 463). Це зізнання Гоголя містить цінну інформацію, оскільки формулює не тільки ідею апостольства, а й її художні похідні, властиві стилю «Вибраних місць із листування з друзями», що стали своєрідним Євангелієм від Гоголя.

«Апостольський поклик» і бажання проповідувати не виникають у Гоголя раптово і неочікувано у другій половині 1840-х років, як це явище часто представляють дослідники. Тим більше воно не є наслідком якихось хворобливих відчуттів письменника. Можна з певністю говорити, що ідея обраності побутувала у Гоголевій свідомості з моменту самоусвідомлення, і протягом життя він лише зміцнювався у своїй вірі у власне виняткове призначення. Апостольський профіль тільки увиразнювався з плином життя, щоб у 1840-ві роки набути реальних обрисів.

Гоголь вважав, що його поява на світ була пов’язана з вищими силами — сімейні легенди про це були в усіх на вустах. З дитинства їх знав і Гоголь. Біографам добре відомий епізод явлення Богородиці Василю Опанасовичу — батькові Гоголя уві сні після відвідин церкви в Ахтирці. Про це розповіла мати письменника Марія Іванівна у листі до С.Т. Аксакова. Нагадаємо: «Він стояв у храмі по лівій стороні; раптово царські ворота відкрились, і вийшла Цариця у порфирі й короні і почала говорити до нього словами, яких він не пам’ятав: “Ти зазнаєш багато хвороб, …але все минеться, — Цариця Небесна сказала до нього, — ти видужаєш, одружишся, і ось твоя дружина”. Мовивши ці слова, підняла вгору руку, і він побачив біля ніг її маленьке дитя, що сиділо на підлозі, і риси його закарбувались у пам’яті». Василь Опанасович забув цей сон, але через багато років у містечку Яреськах, куди сім’я їздила па молебень до церкви, він побачив у домі тітки майбутньої дружини на руках годувальниці семимісячне маля. Він ясно розгледів обличчя дитини, па яке уві сні вказувала Богородиця. Він нікому не розказав про це, але почав часто бувати у домі й залюбки грався з дитиною, дивуючи дорослих своїм завзяттям. Коли майбутній дружині мало виповнитись чотирнадцять років, Василь Опанасович побачив «той самий сон і у тому самому храмі, але не царські ворота відкрились, а бічні олтаря, і вийшла дівиця у білому платті з блискучою короною на голові, краси неописаної, і, вказавши у лівий бік, сказала: “Ось твоя наречена”. Він озирнувся у ту сторону і побачив дівчинку в білому платті, яка сиділа за роботою перед маленьким столиком і мала ті самі риси обличчя». Після цього Василь Опанасович попросив руки Марії Іванівни. Як свідчить вона у листі до іншого адресата: «Любов чоловіка була незрівнянна; я була цілком щаслива. Він був старіший за мене па тринадцять років».

На цьому події, що підводять Гоголя до ідеї обраності й особливого призначення, не завершились. Двоє перших дітей народилися мертвими. Тоді Марія Іванівна дала обітницю: якщо народиться син, назвати його Миколою — па честь чудотворного образу Миколи Диканьського. Ось чому письменник, за словами сестри Ольги, «любив згадувати про те, чому назвали його Миколою». У віці дев’яти років помер брат Іван. І у глибоко релігійній свідомості Гоголя, який вийшов із середньовічного українського села, не могла не з’явитись сакральна думка: Господь чомусь благоволить до тебе, не випадково Він оберігає тебе.

Дослідники досить давно помітили, що мотив обраності з юності вкорінюється у свідомості Гоголя, і вже перші писемні джерела — листи з Ніжина, де Микола Васильович осягав науки в Гімназії вищих наук кн. Безбородька (1821‒1828), свідчать про це. Трюїзмом стала думка про потайливість Гоголя, якого співучні після знайомства з відомим романом Вальтера Скотта прозивали «таємничим карлою». Гоголь і сам зізнавався: «Недовірливий до всіх, потайливий, я нікому не довірив своїх помислів, не робив нічого, що могло виявити глибину моєї душі. Нікому, навіть своїм товаришам, я не відкривався, хоча між ними було багато достойних» (X, 112).

Влітку 1825 р. Гоголь, здається, вперше формулює думку про своє особливе призначення: «Щодо мене, то я здійсню свій путь у цьому світі і якщо не так, як призначено всякій людині, то у крайньому разі буду старатися наскільки можливо до цього» (X, 59‒60). Ще раніше у листах з’являється тема його особливих стосунків із Богом: «Бог утримав мене» (X, 53). До цього він закликає й інших: «Зверніться так, як я звернувся до Всесильного» (X, 54). В одному з листів, щоправда, у гумористичному контексті, зазначає: «Волію бути ясновидцем» (X, 82).

Часто цитується фраза з листа Гоголя до його дядька П. Косяровського: «Чи справдяться високі мої передвіщення? Чи безвість зариє їх у хмурій безодні своїй» (X, 112). У цьому ж листі Гоголь говорить про юстицію як можливий предмет майбутніх занять, але звучить це радше як евфемізм. С.В. Скалон згадує Гоголя напередодні його від’їзду з рідного дому: «Від’їжджаючи до Петербурга і прощаючись зі мною, він здивував мене словами: “Прощавайте, Софіє Василівно! Ви, певно, або нічого про мене не почуєте, або почуєте щось досить гарне”. Ця самовпевненість нас здивувала тоді, оскільки ми нічого особливого у ньому не бачили». Гоголь їхав до Петербурга не тільки зі зрозумілим для молоді марнославним бажанням підкорити столицю, а й із впевненістю людини, якій попри все судилось стати відомою своїми діяннями, оскільки до неї прихильний Всевишній. В іншому листі до дядька у передчутті самостійного життя Гоголь писав: «…а що ще більше, за що я завжди дякую Бога, це за свою настирливість і терпіння, яких я раніше мало мав, тепер нічого з розпочатого мною я не полишаю, доки цілковито не завершу» (X, 133).

Останні місяці перебування Гоголя у Ніжині сповнені напружених розмислів про себе, про своє покликання, про майбутнє. Головний мотив — це саморефлексія. Навіть у листах, адресованих матері, він схильний дивитись на себе зі сторони і бачити при цьому образ людини, яка багато пережила, спізнала життя, людини, сповненої християнського смирення й покори і готової до великих діянь. Цю думку із вражаючим умінням і риторичним блиском він нав’язує й матері: «Я більше пізнав горя і скрут, аніж ви думаєте, я навмисне старався завжди, коли був у вас дома, показуватись неуважливим, норовливим і т. ін., щоб ви думали, що я мало запізнав, що мало потерпав від зла. Але навряд чи хто витерпів стільки невдячності, несправедливості, безглуздих смішних домагань, холодного презирства і т. ін. Все витерпів я без докорів, без ремства, ніхто не чув моїх скарг, я навіть хвалив винуватців мого горя». І, роблячи своєрідний відступ, продовжує: «Правда, я вважаюсь загадкою для всіх, ніхто не розгадав мене достеменно. У вас вважають мене норовливим, якимось нестерпним педантом, який думає, що він розумніший за всіх, що він створений на інший лад від інших людей (курсив наш. — П.М.) — Чи вірите, що я внутрішньо сам сміявся над собою разом з вами? Тут мене називають смиренником, ідеалом лагідності й терпіння. В одному місці я найтихіший, скромний, чемний, в іншому — похмурий, задумливий, неотесаний і т. ін., в третьому — говірливий і надокучливий до надмірності, для одних — розумний, для інших — дурник. Лише зі справжнього мого поприща всі дізнаєтесь мій справжній характер» (X, 123).

Те, що Гоголь не був серед гімназистів «ідеалом покірності й смирення», свідчать його співучій. Багато насмішок він натерпівся, про що згадував, наприклад, В.І. Любич-Романович: «Він постійно залишався на самоті… життя у школі було справжнім пеклом для нього». Але створюється враження, що часто згадувана недбалість і неохайність Гоголя, помічена не тільки аристократом В.І. Любичем-Романовичем, була майстерно зіграною роллю жалюгідного ізгоя, заледве не юродивого, терпимість якого спиралась на переконаність у високому захисті, а все, що відбувалось, було лише випробуванням Господнім: «Я надто добре знаю людей, щоби бути мрійником. Уроки, які я від них одержав, залишаться навіки незгладимими, й вони вірна запорука мого щастя. Ви побачите, що з часом за всі їхні лихі діла я буду в змозі заплатити благодіяннями, тому що зло їхнє мені обернулося на добро. Це неодмінна істина, що коли хто багатенько запізнав, коли кому щоразу давали відчути кріпкий гніт нещастя, той буде найщасливішим» (X, 123).

Підсумовуючи й узагальнюючи ці роздуми, Гоголь неначе привідкриває таємне: «Людина химерна щодо внутрішнього свого бажання. Вона угледить щось в далечі, і мрія про це ні на хвилину не полишає її. Вона бентежить спокій її й примушує вжити всі сили для досягнення сутнього» (X, 93).

Мрія не полишала Гоголя. Він тільки зміцнювався у своїй вірі, не зважаючи на випробування, які ставило перед ним життя. Столиця (грудень 1828 р.) непривітно зустріла Гоголя, як, певно, зустрічала тисячі юнаків із усієї Росії, спокушуваних пошуком місця під сонцем. Від самого початку Гоголь шукає себе на літературному терені, але провал поеми «Ганц Кюхельгартен» (1829) змусив замислитись. Він пробує сили в театрі, літературі, наукових студіях, викладанні й державній службі. Ці метання — свідчення того, що література не була для нього головним заняттям, що письменником він став ніби мимоволі. Просто тому, що па цьому терені до нього прийшло визнання. А талант — від Бога. Тож вірність талантові — вірність покликанню. Та й вибір літератури не в останню чергу мав характер служіння. Усвідомлення свого покликання прибирало опертя в містичному потенціалі слова. «Обходитись зі словом потрібно чесно. Воно є вищий дарунок Бога людині», — потім напише Гоголь у «Вибраних місцях» (VIII, 231).

Визнання таланту лише підсилювало віру в покликання. Дехто з сучасників саме надмірну хвалу вважали головною винуватицею позамежних претензій письменника на особливу роль. Гоголь любив порівнювати своє служіння з подвигом — не менше: «…я, який присвятив себе всього корисному, приготовую себе для благородних подвигів» (X, 188).

Українські повісті (зб. «Вечори на хуторі біля Диканьки», 1831‒1832) стали своєрідною лабораторією, де випробовувалось і вигострювалось перо, де, використовуючи екзистенційний досвід народу і його культури, були зроблені перші дослідження людської природи. Гоголь починав з конкретних проблем людського буття, рухаючись до великих узагальнень і своєрідної універсіалізації віднайденого.

Одним з найбільших Гоголевих відкриттів, що викликало подивування сучасників, стала мова його творів. Знаний автор системного дослідження мови Гоголя І. Мандельштам спостеріг, що письменник іноді просто перекладав з української цілі фрагменти[10]. Генеративна парадигма Гоголевих творів, уформована на українських ментальних уявленнях, втілювалась у когнітивних моделях російської мови, що певною мірою була для нього іноземною (X, 150). Це породило своєрідний семантичний зрух усієї мовної системи. Російське слово прибрало іншу конотацію, вибухнувши оновленим змістом. Іншими словами, або в іншій системі лінгвістичних координат: українська «картина світу» була представлена в системі іншої мови, що й породило подібний ефект, — Гоголь став творцем оригінального ідіолекту російської мови. На цей ефект звертав увагу акад. Л.А. Булаховський, який відзначив привнесення Гоголем у російську мову нового відчуття природи, «афективних елементів», стилістичного багатоголосся, «відбірної емоційної лексики, словника пишно-красивого, розрахованого на те, щоб захоплювати, хвилювати високим устремлінням, потугою величного або страшного, підкорюючою силою прекрасного»[11]. Дещо раніше про це писав А. Бєлий, який вважав Гоголя попередником Маяковського і Хлєбнікова, українцем, «який не оволодів граматикою “москалів” і подумки перекладав на російську з рідного наріччя, що довели біографи, … який пише “послать по художнику” (замість “за”)»[12]. Мова Гоголя, нарівні зі сміхом, передає чи не найвиразніші риси самобутності письменника, відзначеного печаттю свого народу.

На початку 1835 р. виходить збірка «Миргород», що включала чотири повісті. Серед них — «Тарас Бульба», твір, що відіграв визначну роль у розвитку української національної свідомості. Як епопея козацької доби, «Тарас Бульба» втілив високі взірці героїзму, звитяги, великої мужності й самопожертви в ім’я слави козацької та своїх товаришів — оборонців християнської віри. Гоголь видобуває з минулого України той високий моральний капітал, яким щедро обдаровує Російську імперію, навіть не підозрюючи, який потужний фермент у формуванні української національної свідомості народжує його перо. Імперія щезла як анахронізм, а дарунок, попри все, продовжує захоплювати нові покоління українців.

Збірка формує цілісний образ Мир-Города, а кожна повість постає одним із сегментів його, відтворюючи грань буття, сповнену особливого пафосу та емоційної забарвленості. Це дало підстави говорити про «Миргород» як про цикл.

1835 року були надруковані «Арабески», куди ввійшли праці «Погляд на утворення Малоросії» та «Про малоросійські пісні». В них Гоголь з великим пієтетом говорить про українську минувшину, закарбовану і в українській народній пісні. Саме в них генетичні витоки творчого духу Гоголя — «одного з найславніших українців і одного з найдужчих постів всесвітніх» (М. Драгоманов).

Вершинним досягненням ранньої творчості Гоголя стала п’єса «Ревізор» (1836), в якій письменник уперше прибрав образ судді сучасного світу, сказавши про нього гіркі слова і застерігши — не більше й не менше — як Страшним судом. Ця тема, бодай латентно, присутня в п’єсі. У «Розв’язці “Ревізора”» (вперше надрукованій 1856 р.) вустами першого комічного актора Гоголь говорить: «Що не кажи, але страшний той ревізор, який жде нас біля дверей гробу. Ніби не знаєте, хто цей ревізор? Чого прикидатися? Ревізор цей — наша совість, що прокинулася і примусить нас враз і одразу подивитись широко відкритими очима на самих себе. Перед цим ревізором ніщо не укриється, тому що за Іменним Вищим велінням він посланий і сповіститься про нього тоді, коли вже і кроку не можна буде зробити назад. Враз відкриється перед тобою, в тобі ж таке страховище, що від жаху здибиться волосся. Краще зробити ревізовку всьому, що тільки є в нас, на початку життя, а не в кінці його» (IV, 130‒131). Коментуючи ці слова, В. Воропаєв зазначає: «Тут йдеться про Страшний суд. І тепер стає зрозумілою завершальна сцена “Ревізора”. Вона є символічною картиною саме Страшного суду. Поява жандарма, що сповіщає про прибуття з Петербурга “по іменному велінню” ревізора вже справжнього, переводить апокаліптичну дію на героїв п’єси. Згадаємо ремарку Гоголя: “Вимовлені слова вражають як громом усіх. Звук подиву одностайно злітає з дамських вуст; вся група, раптом змінивши положення, залишається закам’янілою”»[13]. У «Ревізорі», власне, зроблена перша спроба художньої реалізації апостольського задуму, коли письменницький талант стає засобом здійснення вищого задуму, коли Гоголь починає декларувати своє право на особливе місце, особливу роль: своєрідного посередника між людьми і Господом. Він перебирає на себе незвичні для письменника апостольські функції.

У «Ревізорі» вперше оприявнився дивний у своїй потужній природі сміх Гоголя. Інституції імперії, що побутують у «зоні серйозного» (М. Бахтін), стали предметом сміху. Гоголь спокусив Росію сміхом. В. Розанов, який геніально відчував матерію російського буття і який все своє свідоме життя воював з Гоголем, пов’язуючи з ним крах імперії, визнав правоту письменника вже після революції. Він, зокрема, писав: «Саме з Гоголя починається у нашому суспільстві втрата почуття дійсності, так само як від нього йде і початок відрази до неї»[14]. Гоголя самого дещо налякало таке, переважно комічне, сприйняття його творів: не тільки через те, що лунали заклики відправити автора до Сибіру, а радше тому, що більшість публіки із задоволенням сміялася, бажала цього і чекала на те від нього. Це жодним чином не відповідало головній меті його покликання. Тож ще ясніше проступив образ мертвих душ, які потребували воскресіння, вони чекали на свого апостола.

Втілення Гоголевої ідеї апостольства має свій, виразно маркований і досить складний сюжет. Означимо головні віхи, перипетії і фінал його, починаючи з від’їзду письменника за кордон. Варто вказати при цьому, що на той час Гоголь уже мав і начерк великого плану спасіння живих душ: ще в Росії почалась робота над «Мертвими душами», що стануть символічним діагнозом сучасного світу. Він бачив за цим причетність вищих сил: «І нині я відчуваю, що не земна воля спрямовує шлях мій» (XI, 46). Він порівнює себе з монахом, який хоч і живе серед світу, але «не належить йому», «його чиста непорочна душа уміє говорити лише з Богом» (XI, 78), «вищі сили» (XI, 92) дарували впевненість у початій справі. «І нинішнє віддалення від вітчизни, воно послане згори, тим же великим провидінням, яким послане з небес все на виховання моє. Це великий перелом, велика епоха мого життя» (XI, 49). Вже тоді окреслився масштаб творчого задуму великого твору — «предовгого роману» (X, 375), в якому має постати «вся православна Русь» (XI, 74).

Від’їжджаючи до Європи (червень 1836 р.), Гоголь кинув репліку: «Пророку немає слави у вітчизні» (XI, 41). Прийнято думати й писати, що Гоголь перебував у Римі швидше «тілом», а всі його помисли і думки були про Росію. Він і сам багато писав про це, змальовуючи головне коло спілкування — середовище російських художників і пілігримів. Отже, є підстави вважати, що Захід дійсно був швидше декором, а закордонні зустрічі письменника з людьми церкви, поетами, літераторами і художниками носили майже випадковий характер і мало що значили в його творчому розвитку. Прагнення ж зробити з Гоголя зразкового національного мислителя й ортодоксального православного, виявлене в роботах останніх двох десятиліть, принесло як позитивний, так і негативний результат. Останній помітний у намаганні затиснути Гоголя в рамки суто російського контексту, що, вочевидь, не сприяє вивченню зв’язків письменника з європейською думкою і зменшує насамперед масштаби його творчої особистості. Саме такий стан речей стимулює «західний вектор» вивчення творчої спадщини Гоголя, який, як видається, здатен принести цікаві результати.

Гоголь володів могутнім інтелектом і, крім того, до всього доходив власним розумом, тому й потребував інформації про сучасний світ. Тож його дивовижна допитливість, виявлена у ранні роки й не загасла до кінця життя, вражала сучасників. І у вируючому ідеями й рухами Парижі, й у сконцентрованому на вічності Римі він шукав відповіді на свої «прокляті» питання. І знаходив власне їх вирішення.

Після мандрів різними країнами Європи Гоголь вибирає місцем притулку саме Рим, куди приїздить напередодні Великодня (березень 1837 р.). Рим був не тільки місцем географічного перебування, хай і дуже приємним, а й об’єктом глибокого переживання, локусом Гоголевої сокровенної таємниці, нерозгаданої й понині. Рим був ще і знаковим творчим топосом гоголівського світу. В якій би площині ми не подивилися на Гоголя крізь призму Рима, неминуче відчувається важливість того простору думки, що при цьому відкривається.

Загалом Гоголь прожив у Римі близько чотирьох років. Він часто залишав місто на тривалий час, але кожне повернення супроводжувалося творчим сплеском, збуренням нових надій на здійснення грандіозної ідеї власного апостольства — дороговказної зірки Гоголя. Спілкування з містом тривало з весни 1837 р. до осені 1847 р., тобто понад десять років. Мабуть, саме про це десятиліття писав Гоголь у листі до царя Миколи І: «…десять літ тяжкої недуги відірвали мене від тих трудів, до яких я прагнув; десять літ тяжких внутрішніх страждань душевних позбавили мене можливості працювати на корисних теренах перед Вами. Але не пропали ці роки: великою милістю Бога влаштовано було так, щоб відбувалося в цей час моє внутрішнє виховання, без якого не принесла б користі вітчизні моя найревніша служба; великою милістю Бога вкладені в мене деякі непересічні здібності, які не виховуються і якими після повернення мого зі Святої Землі я стану у пригоді Вам так само вірно і чесно, як уміли служити істинні духом і серцем росіяни» (XII, 423‒424).

У цьому фрагменті виразно прочитуються асоціативні зв’язки з біографією італійського літератора Сільвіо Пелліко (1789‒1854). Його десять років ув’язнення завершились релігійним преображенням, про що він розповів у книзі «Мої темниці» (1832), яку обговорювали по всій Європі. Цю книгу знав і Микола І, про неї писали В. Бєлінський і Олександр Пушкін, її перекладав С. Шевирьов. Перегуки з нею знаходимо у Гоголевих «Вибраних місцях»[15].

[8] Барабаш Ю.Я. Вибрані студії: Сковорода. Гоголь. Шевченко. — К., 2006. — С. 379.

[9] Булгаков С. Зов апостольства: Слово на день памяти святых первоверховных апостолов Петра и Павла 29 июня // Слова. Поучения. Беседы. — Paris: Ymka-Press, 1987. — С. 339, 340.

[10] Мандельштам И. О характере гоголевского стиля. Глава из истории русского литературного языка. — Гельсинфорс, 1902. — С. 215.

[11] Булаховский Л.А. Русский литературный язык первой половины XIX века. — Киев 1957. — С. 131.

[12] Белый А. Мастерство Гоголя: Исследование. — М., 1996. — С. 19.

[13] Воропаев В. Гоголь над страницами духовных книг: Научно-популярные очерки. — М., 2002. — С. 165.

[14] Розанов В.В. Несовместимые контрасты жития. — М., 1990. — С. 233.

[15] Михед П. «Из лона скорби к утешению…»: (Сильвио Пеллико в творческой судьбе Н.В. Гоголя) // Гоголезнавчі студії. — Вип. 1. — Ніжин, 1996. — С. 53‒61.