Баришник дур-зіллям: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ньютон!

— Так, незрівнянний Ісаак! Йому було тоді років двадцять дев'ять чи тридцять, стільки ж, скільки зараз і мені. Це був худорлявий чоловік, з обличчям, схожим на морду породистого скакуна, дужий, вельми енергійний і схильний до змін настрою; був він зарозумілий, що часто трапляється з дуже талановитими людьми, але в побуті — дуже сором'язливий, і владні риси його характеру рідко коли виявлялись. Він міг бути безжальним до теорій інших науковців, проте сам, коли його критикували, був вельми вразливий. Він так сумнівався у власних здібностях, що дуже неохоче дозволяв друкувати деякі зі своїх відкриттів, однак був таким марнославним і ревнивим до чужої слави, що найменший натяк на те, що його хтось випередив, доводив його просто до сказу. Неймовірний чоловік, блискучий талант!

— Їй-бо, мене аж ляк бере! — сказав Ебенезер.

— Тож знай, що тоді Мор і Ньютон дуже вже не любили одне одного, а причиною їхньої ворожнечі був французький філософ Ренатус Декарт.

— Декарт? А як так сталося?

— Не знаю, наскільки уважно ти слухав своїх викладачів, — сказав Берлінґейм, — але, можливо, тобі відомо, що всі ці прихильники Платона з Коледжу Христа та Коледжу Еммануїла схильні були співати осанну Декарту, оскільки той з пишнотою та бучністю підніс свої успіхи в математиці та дав своє пояснення руху небесних тіл, не кажи ти Галілей! Але, на відміну від Тома Гоббса, він наполягає на тому, що Бог і душа насправді існують, чим тішить їх несказанно. Тим паче, що всі вони протестанти: і оце його піднесене мало не до небес заперечення знань свого часу, чим Ренатус так вихваляється у своїх «Міркуваннях про метод», це самокопирсання під час виголошення його аксіом — хіба ж це не є першою засадою протестантизму? Ось чому в Кембриджі й викладають його систему, і тому Мор разом з іншими так цінував його і буквально молився на нього, неначе на якогось новоявленого святого. А скажи-но мені, Ебене, яким чином, на твою думку, планети рухаються своїм шляхом?

— Отже, так, — почав Ебенезер, — Всесвіт заповнено маленькими часточками, які рухаються у вихорі й кожна з яких обертається навколо зірки. І саме вони, ледь відчутні поштовхи та зіткнення цих часточок у нашій сонячній системі, примушують планети рухатись по своїх орбітах, чи не так?

— Принаймні так стверджує Декарт, — усміхнувся Берлінґейм. — Може, ти часом щось пригадуєш і про природу світла?

— Якщо я не помиляюся, — відповів Ебенезер, — це один з проявів руху цих вихорів — результат тиску в них внутрішніх і зовнішніх сил. Як наслідок цього тиску, небесний вогонь передається крізь простір від вихору до вихору, що й призводить до руху маленьких кулеподібних часток світла…

— Які Ренатус люб'язно саме для цього випадку й вигадав, — перервав його Берлінґейм. — Окрім цього, він приписує цим кулеподібним часточкам прямолінійний та обертальний рух. Якщо ці часточки, рухаючись прямолінійно, вдаряються об нашу сітківку, ми бачимо біле світло, а якщо задіяні обидва рухи, ми бачимо якийсь колір. І так, наче це пояснення ще недостатньо чарівне — mirabile dictu![18] — коли обертальний рух переважає прямолінійний, ми бачимо синій колір, якщо навпаки — бачимо червоний, а якщо їхній вплив тотожний — тоді жовтий. Яка фантастична маячня!

— Ти хочеш сказати, що це неправда? Мушу визнати, Генрі, для мене це звучить доволі переконливо. Зрештою, це пояснення містить у собі щось поетичне, і, крім того, воно ще й доволі вишукане.

— Достоту воно має всі чесноти, але при тому таїть у собі одну маленьку ваду, яка полягає в тому, що всесвіт влаштовано не так. Далебі, не бачу великого гріха в тому, що студентам викладають його скептичну філософію й аналітичну геометрію; я так міркую, що вони гідні уваги й заслуговують на похвалу. Але його космологія — це суцільна химерна вигадка, а оптика вкрай чудернацька, і першим, хто це довів, був Ісаак Ньютон.

— Отже, звідси й їхня ворожнеча? — запитав Ебенезер.

Берлінґейм кивнув.

— На той час, коли Ньютон обійняв посаду лукасівського професора, він уже розвінчав картезіанську оптику за допомогою своїх експериментів з призмами — я добре пам'ятаю, як він розповідав про них на своїх лекціях, — і математичним шляхом спростував теорію вихорів, хоча ще не опублікував власну космологічну теорію. Але причини його відрази до Декарта ховаються значно глибше: своїм початком вона завдячує різниці поміж їхніми темпераментами. Декарт, як тобі відомо, напрочуд кмітливий письменник, його здібність знаходити приклади, які можуть підтвердити найдивовижніші гіпотези, просто-таки геніальна. Він надзвичайно вправно підганяє побудову Всесвіту під свою теорію. Ньютон же, на відміну від нього, терплячий і блискучий експериментатор, для якого явища природи — це святе. І знову ж таки, щойно надрукували його лекції «De Motu Corporum» і статті про природу світла, саме Декарт був тією людиною, за чиєю спиною ховалися всі його критики.

Отже, ніякої приязні між Ньютоном і Мором і бути не могло; насправді вони вже декілька років тихо ворогували. І коли я опинився в центрі їхньої уваги, їхній антагонізм буквально вибухнув.

— Ти? Та ти ж усього-на-всього був звичайним студентом, хіба ні? Певно ж, що два таких гіганти ніколи б не принизилися до того, щоб перенести свою боротьбу на студентів.

— Дозволь змалювати тобі, Ебене, таку картину, — сказав Берлінґейм. — Я мав намір взнати, як побудовано всесвіт, обравши собі за навчителя Ньютона, але він, знаючи, що я протеже Мора, доволі прохолодно поставився до мене і був зі мною небалакучий. Тож мені довелося вдатися до всіх хитрощів, які я тільки знав, щоб подолати цей бар'єр, але, на жаль, я здобув дещо більше, ніж те, на що сподівався. Просто кажучи, Ебене, Ньютон так само, як і Мор, закохався в мене — з тією лише різницею, що в його пристрасті не було нічого платонічного.

— Не знаю, що й сказати! — вигукнув Ебенезер.

— Так само не знав і я, — сказав Берлінґейм, — але одне я знав напевне: попри глибоку шану, яку я відчував до них обох, вони обидва були мені однаковісінько осоружні. І це, Ебене, доволі мудро — не плутати одне почуття з іншим. Отож, добродію, минали місяці, і кожен з моїх палких закоханих з часом довідався про пристрасть іншого, що зрештою зробило їх ревнивими, як Celoso Extremeño[19] у Сервантеса. Їхня поведінка була ганебною, кожен з них погрожував мені занапастити мою кар'єру в університеті, якщо я віддам перевагу іншому. Щодо мене, то я приділяв кожному з них уваги не більше, ніж треба, а сам увесь цей час проводив у книгозбірнях коледжів, розкошуючи, як дельфін у хвилях прибою. Я мало не забував поїсти та поспати, не кажучи вже про те, щоб виконувати безліч усіляких дрібних послуг, котрі, як вони вважали, я їм заборгував. Їй-бо, ото вже була собі гарна парочка!

— І чим же це все скінчилося?

Берлінґейм зітхнув.

— Я грав у цю гру, підбурюючи їх один проти одного, два роки, допоки Ньютон урешті не витримав. Королівське товариство натоді вже надрукувало результати його дослідів з призмами та телескопами-рефлекторами, тож на нього був спрямований вогонь критики з боку Роберта Гука, який мав власну теорію світла, з боку голландця Крістіана Гюйґенса, який був прихильником лінзового телескопа, з боку французького ченця Парді та з боку бельгійця Лінуса. Ця критика та ревнощі так збурили його і вивели зі стану душевної рівноваги, що в один і той самий день він заприсягся ніколи більше не друкувати своїх відкриттів і вирішив зустрітися з Мором, до якого прийшов додому, маючи намір назавжди покласти край цьому їхньому суперництву за допомогою смертельної дуелі!

— О, яка б то була втрата для цілого світу, хоч хто б там переміг у тому двобої, — зауважив Ебенезер.

— Так сталося, що жодна краплина крові не пролилася, — вів далі Берлінґейм. — Ця історія закінчилася щасливо для них обох, чого не скажеш про її оповідача. У результаті цієї дискусії Ньютон з'ясував, що становище його суперника так само непевне, як і його власне, і, як видається, я однаковісінько байдужий до них обох — висновок, як такий, що стосується справи, яку вони обоє мали на увазі, був настільки ж правильний, як і будь-який інший висновок у його «Principia». На додачу Мор показав Ньютону свій «Enchiridion Metaphysicum», де він безпосередньо висловлює своє дедалі більше незадоволення Декартом, а потім Ньютон запевнив Мора, що, хоча саме всесвітнє тяжіння, а не якісь там ангели та вихори, призводить до руху планет по своїх орбітах, проте в його теорії залишається доволі місця для Всевишнього як першопричини, що зрушила коліщата Всесвіту, як це й проголосив старий Ренатус. Отож замість того, щоб битися до смерті на дуелі, вони дійшли згоди й після тих кількох годин, що тривала їхня вчена бесіда, — яку я геть пропустив, бо тоді був цілком поглинутий своїми заняттями в бібліотеці, — вони зі сльозами на очах кинулись один одному в обійми й вирішили позбавити мене будь-яких засобів для існування, посприяти моєму виключенню з університету та винайняти спільне помешкання, де вони могли б поєднати пишноти світу фізичного з величчю світу ідеального, захоплено слухаючи музику небесних сфер! Цієї останньої обіцянки вони таки, слід сказати, ніколи не сповнили, але їхній зв'язок, наскільки мені відомо, триває й досі. Мор геть відгородився від старого Декарта, у той час як Ньютон з якогось дива пристрасно захопився теологією та, вдаючись до свого методу флюксій і безконечних рядів, намагається витлумачити Апокаліпсис. Що ж стосується перших двох намірів, то вони здійснили їх сповна — вигнали мене без гроша та так намовили всіх проти мене, що я не міг у борг ані поїсти, ані взяти бодай шилінг. Тож я мусив вирушити до Лондона, коли мені залишився лише рік до бакалавра. Це трапилось 1676 року, саме тоді твій батько мене і знайшов, і, віддавши належне мінливій музі вченості, я, з усім своїм завзяттям, яке раніше мав лиш до наук, заходився коло тебе та твоєї сестри. Твоя освіта стала моїм Першим Добром, моєю Головною Справою, яка надавала всьому іншому належної форми і ладу. Я цілком і повністю схильний до мінливості: жодної хвилини я не сумував за Кембриджем і не жалкував, що моє життя склалось так, а не інакше.

— Дорогий, дорогий Генрі! — вигукнув Ебенезер. — Твоя розповідь зворушила мене і присоромила, адже я так безглуздо зневажив тим, що ти з такими труднощами марно намагався досягти! Якби ж то, заради Бога, я мав ще один шанс!

— Ні, Ебене, боюся, що вченого з тебе не вийде. Можливо, ти й маєш потяг до знань, властивий науковцям, але тобі бракує терпіння, наполегливості, спритності, та, боюся, ти не маєш відчуття доречності, тієї беручкості, яка, власне, і відрізняє мислителя від дивака. У тобі є дещо, чи то пак склад твоєї натури такий, що залишить тебе наївним і нелукавим, а хоч би у твоєму мозку розчинилася мудрість усіх книжок з усіх книгозбірень Європи. Що ж, не здобув ти ступінь бакалавра, то ж хай буде так! Я приїхав сюди не за тим, щоб примусити тебе спробувати ще раз або шпетити тебе за невдачу, а для того, щоб взяти тебе із собою до Лондона на якийсь час, поки у твоїй голові щось не проясниться. Це була ідея Анни, яка любить тебе понад міру, більше, ніж себе, і я гадаю, що це слушна думка.

— Люба моя Анна! Як же вона довідалася, де ти мешкаєш?

— Ну, годі, — засміявся Берлінґейм, — це вже геть інша історія, яка зачекає до наступного разу. Їдьмо ж зі мною до Лондона, і я розкажу тобі її дорогою в екіпажі.

Ебенезер завагався.

[18] Гідно подиву (лат).

[19] Ревнивий естремадурець (ісп.). Персонаж однойменного твору, одного з дванадцяти оповідань Міґеля Сервантеса, виданих у 1613 році під загальною назвою «Повчальні оповідки» («Novelas Ejemplares»).