Баришник дур-зіллям: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— То я схудла і змарніла? — м'яко перепитала Анна. — Напевно, це всього лише вік. Коли тобі двадцять один, ти вже більше не безтурботне дитя. Але прошу, не примушуй мене залишити Сент-Джайлз, це все одно що шукати батькової смерті.

— А може, у неї там уже є залицяльник, — сказав Ебенезер Берлінґейму. — Хіба ні, Анно? — кепкуючи з неї, мовив він. — Либонь якийсь сільський увихайло вже полонив твоє серденько? Двадцять і один рік — це вже не дитина, з тебе вийшла б добра дружина, га? Поглянь-но, Генрі, дівчина зашарілася! Я так міркую, що потрапив прямо в ціль!

— Далебі, от пощастило б якомусь мугиряці, — зауважив Берлінґейм.

— Ні, — мовила Анна. — Не кепкуй більше з цього приводу, брате.

Вона вочевидь здавалась настільки знервованою, що Ебенезер негайно попросив у неї вибачення.

Анна поцілувала його в щоку.

— Ну як же я можу вийти заміж, коли чоловік, якого я найбільше люблю, примудрився народитись моїм братом? Що там написано з цього приводу в тих книжках у Кембриджі? Чи ж була коли-небудь дівчина нещасніша, ніж я?

— Достоту ні! — засміявся Ебенезер. — Ти проживеш усе життя та так і помреш старою дівою, поки знайдеш когось, хто був би схожий на мене! Але прошу тебе звернути люб'язно свою увагу на мого присутнього тут друга, і хоч він трохи й у літах, проте вміє співати гарним тенором, та зрештою йому й сам чорт не брат!

Як тільки він це сказав, Ебенезер одразу збагнув безтактність цього зауваження в світлі того, що йому декілька тижнів тому сказав Берлінґейм стосовно підозр Ендрю; обидва чоловіки вмить зашарілися, але Анна врятувала ситуацію, поцілувавши ніжно в щоку Берлінґейма так, як вона допіру поцілувала свого брата, та весело сказала:

— То була б непогана здобич, якщо твоя правда. А чи ж вміє він хоч читати й писати?

— Ото й усього діла? — запитав Берлінґейм, долучаючись до гри. — Якщо мені чогось і бракує, то присутній тут оцей добродій навчить мене, принаймні так він вихваляється.

— Дідько, це нагадало мені, — сказав Ебенезер, різко підхопившись, — що я мушу негайно бігти на Тавер-Гілл, аби дати молодому Фармслі перший урок гри на блок-флейті! — Він схопив флейту, яка лежала на полиці коминка. — Хутко, Генрі, як тут дути в цю штуку?

— Ні, не хутко, а повільно, — сказав Берлінґейм. — Було б великою помилкою вчитися мистецтву занадто швидко. Твій Фармслі в жодному разі не повинен видобувати ноту, перш ніж спочатку він не витратить принаймні годину часу на те, щоб обмацати інструмент, навчитися тримати його належним чином, розбирати його та складати докупи. І ніколи, ніколи сам майстер не повинен хизуватися своїми здібностями, щоб не відбити бажання в учня тим, який довгий шлях тому доведеться пройти. Я навчу тебе грати ноти для лівої руки сьогодні ввечері, і завтра ти зможеш заграти йому «Les Bouffons»[20].

— Ти мусиш іти? — запитала Анна.

— Атож, бо інакше до самої неділі сидітимемо на черствому хлібі, адже в Генрі на цьому тижні немає учнів. Отже, доручаю йому опікуватися тобою, доки не повернуся.

Анна пробула в Лондоні цілий тиждень, і за найменшої нагоди вона тихо і непомітно залишала своє місце біля ліжка хворої тітки й утікала, щоб провідати Ебенезера та Берлінґейма. Коли ж цей час добіг кінця і тітка одужала й могла подбати про себе сама, вона сповістила про свій намір повернутися до Сент-Джайлза, й Ебенезер, неабияк здивувавши та засмутивши Берлінґейма, виголосив, що їде разом із нею і ніякі вмовляння не примусять його змінити своє рішення.

— Нічого з цього путнього не вийде, — сказав він, хитаючи головою. — З мене кепський учитель.

— Чорт забирай! — вигукнув Берлінґейм. — Таж ти просто тікаєш від відповідальності!

— А от і ні. Якщо я й тікаю, то не від неї, а до неї. Це просто боягузтво — ховатися від батьківського гніву. Я попрошу в нього пробачення та зроблю все, що він вимагатиме від мене.

— Та біс із ним, із тим гнівом! Я тобі товкмачу про відповідальність не перед ним, а перед самим собою. То й справді був би шляхетний вчинок — благати його пробачити тебе та гідно, як і личить справжньому чоловіку, стерпіти, коли він дасть тобі хлосту, але це ж усього лише привід випустити зі своїх рук віжки власного життя. Їй-бо, чоловікові більше личить ставити собі мету та йти до неї, дарма, які б там були наслідки!

Ебенезер похитав головою.

— Можеш казати, що тобі заманеться, Генрі, але я все 'дно маю їхати. Хіба ж може син стояти осторонь і споглядати, як батько вганяє себе дочасу в могилу?

— Не тримай зла, Генрі, — благально мовила Анна.

— Але ти? Ти ж, звісно, не вважаєш це розумним кроком? — з недовірою в голосі запитав Берлінґейм.

— Я не можу судити щодо його мудрості, — відповіла Анна, — але певна, що й хибним кроком це б не було.

— Отакої! А, та що з вами обома балакати! — вигукнув Берлінґейм. — Хвала Небесам, що я не знаю, хто мій батько, якщо мати його — такий клопіт!

— Молю Бога, щоб ти одного дня його знайшов, — спокійно мовила Анна, — або ж почув про нього хоча б слово. Для людини батько — це її зв'язок з минулим: узи між нею і світом, у якому вона народилася.

— Тож знову: хвала Небесам, що я його позбавлений, — сказав Берлінґейм. — Я вільний і нічим не обтяжений.

— Воістину, Генрі, — спересердя мовила Анна, — і хтозна, чи ж добре це, чи погано.

Коли ж настав час вирушати, Ебенезер запитав:

[20] «Блазні» (фр.) — танець епохи Ренесансу з мечами на мелодію гальярди (старовинного французького й італійського танцю). Кожен танцівник повинен мати легкий меч або рапіру та невеличкий щит.