Баришник дур-зіллям: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Усього я здійснив п'ять подорожей, — сказав Берлінґейм. — Під час п'ятої, тої самої, коли я втратив свою цноту, ми потрапили в повний штиль у «кінських широтах»[14] неподалік Канарських островів, і суто випадково, шукаючи, чим себе зайняти, серед речей своїх товаришів я натрапив на примірник «Дон Кіхота» у перекладі Мотто; решту дня я провів за книжкою, бо хоч матінка Мелісса і навчила мене читати та писати, це була перша справжня художня книжка, яку я прочитав. Я був у такому захваті від великого Ламанчця та його вірного джури, що геть втратив лік часу, тож мені добряче дісталося на горіхи від капітана Салмона, коли я спізнився до кока.

З того дня я вже був не моряк, а учень. Я прочитав геть усі книжки, які потрапив знайти на кораблі, а в портах, куди ми заходили, аби здобути бодай які-небудь книжки, я міняв свою вдягачку, закладав свою майбутню платню, аби купити книжки, байдуже про що, а коли не міг придбати нові, перечитував знов і знов старі. Усе інше мене вже не цікавило, будь-яку роботу, до якої мене примушували, я виконував поспіхом абияк. Я почав ховатись у відсіку, де зберігався такелаж, або в комірчині під ахтерпіком, де мене не турбували і я міг спокійно читати якусь годину, поки мене не знайдуть. Нарешті капітан Салмон не витримав: він наказав своєму помічникові зібрати докупи геть усі книжки, що були на кораблі, окрім карт, лоцій і суднового журналу, і викинути їх за облавок акулам неподалік Порт-о-Пренса. Потім він велів всипати мені таких різок, що мій бідолашний задок пік ще тижнів зо два, і заборонив мені читати бодай сторінку на борту його корабля. Це настільки обурило та засмутило мене, що в наступному порту (так сталося, що це був Ліверпуль) я втік з корабля і назавжди полишив кар'єру моряка та свого благодійника, так і не попрощавшись і не подякувавши людям, які вдягали та годували мене з пелюшок.

У мене зовсім не було грошей, а з їжі мав лише великий кусень твердого сиру, який я поцупив у кока, тож невдовзі я почав голодувати. Аби здобути собі хоч якийсь харч, я став співати на вуличних перехрестях. Я був симпатичним хлопчиною та знав чимало пісень, тож коли затягував «Що то за річ кохання?» на втіху паніям або ж «Там була така гарнюня», щоб догодити джентльменам, рідко хто з перехожих проходив повз мене без усмішки, не підкинувши двох пенсів. Нарешті цигани з бродячого табору, який прямував зі Шкотії до Лондона, почули, як я співаю, і запросили мене пристати до них, тож наступний рік я жив і працював у товаристві цих вельми цікавих людей. Вони були бродячими ремісниками, торгували кіньми та ворожили, плели кошики, заробляли на хліб танцями і співами та крали. Я вбрався в їхній одяг, їв, жив і спав разом із ними, вони навчили мене своїх пісень і хитрощів. Дорогий Ебене! Якби ж то ти тоді побачив мене серед циган, ти б нізащо не відрізнив мене від решти!

— Що й казати! — виголосив Ебенезер. — Це найдивовижніша пригодницька історія, яку мені коли-небудь доводилося чути!

— Ми просувалися на нашому шляху повільно, відхиляючись від прямої дороги. З Ліверпуля ми вирушили до Манчестера, далі до Шеффілда, Ноттінгема, Лейчестера та Бедфорда. Коли дощило, ми спали у кибитках, а погожими ночами лягали просто неба. У таборі нас було душ тридцять, але я був єдиний, хто вмів читати та писати, отож у багатьох справах я їм ставав у пригоді. Одного разу, на превелику їхню втіху, я прочитав їм декілька оповідок з Боккаччо — вони всі любили слухати та розповідати історії, тож украй здивувалися, коли взнали, що книжки містять стільки дивовижного і приємного, про що вони раніше і не здогадувалися. Тоді вони почали красти для мене будь-які книжки, які їм вдавалося надибати. Того року мені рідко коли бракувало читва! Одного дня вони натрапили на абетку, тож багатьох з них я навчив літер і читати по складах, за що вони були мені безмежно вдячні. І попри те, що я був для них «горджіо» (так вони називали нециган), вони звірили мені всі свої таємні справи та виказали велике бажання, щоб я одружився з котроюсь із циганок з їхнього табору та лишився подорожувати з ними довіку.

Але наприкінці 1670 року ми прибули з Бедфорда до Кембриджа. Студенти та дехто з донів-викладачів дуже нас вподобали, і хоч вони дозволяли собі деякі вільнощі з нашими жінками, загалом поводилися вельми люб'язно, навіть запрошували до своїх помешкань, щоб ми їм заспівали та заграли. Так моїм очам уперше відкрився світ учіння й ученості, і я вмить зрозумів, що моїй інтерлюдії з циганами настав кінець. Я вирішив уже нікуди далі не їхати і, попрощавшись зі своїми товаришами, залишився в Кембриджі, ладний радше вести нужденне існування, аніж полишити це прекрасне місце, сповнене величі.

— Подумати тільки! — сказав Ебенезер. — Твоя рішучість розчулила мене ледь не до сліз! І що ж ти став робити далі?

— Ну от, щойно у мене почало бурчати в животі, я став собі, де йшов (а так трапилося, що це було поблизу Коледжу Христа), і заспівав «Лийтеся, сльози», позаяк ця пісня була найжалісніша з усіх відомих мені пісень. І коли я вже доспівав останнього куплета:

Отож коли я доспівав, з вікна поблизу виглянула худа постать дона, який із похмурим виразом обличчя запитав мене, що це за Каїнів вилупок, який вважає щасливими тих, хто мусить довічно горіти в пекельному вогні. А інший, гладкий чолов'яга, який також підійшов до вікна і став поруч, запитав, чи відомо мені, де я перебуваю. На що я відповів: «Усе, що я знаю, добрі паничі, так це лиш те, що я перебуваю в місті Кембриджі та помираю з голоду!» Потім перший дон, вирішивши, хоч мені це було і невтямки, утнути жарт моїм коштом, сказав мені, що я перебуваю в Коледжі Христа, і що він і його товариші є впливовими богословами, і що вони й за менше блюзнірство відправляли людей на колесування. Мені тоді виповнилося лише шістнадцять, тож я немало стривожився, і хоч я прочитав на той час доволі книжок, щоб не дуже-то й довіряти їхнім словам, однак я не знав, якої шкоди вони можуть мені завдати, хоч і навряд чи це буде колесування. Тому я смиренно в них перепросив і почав запевняти, що це була всього лише безневинна пісня, змісту якої я не приділяв особливої уваги, отож якщо в ній і можна знайти щось схоже на блюзнірство, то годиться карати не співака, а її автора Доуленда, який, бувши давно мертвим, уже спокутував свій гріх у катівнях Сатани, тож покладемо цьому край, та й квит! Зачувши мої міркування, веселі дони, здавалося, були ладні зареготати, проте їхні обличчя набули ще більш суворого виразу, і вони наказали мені піднятися до них нагору в їхнє помешкання. Там вони продовжили присікуватися до мене та чинити свої напади, стверджуючи, що хоч моя початкова провина, яка полягала в зневазі та приниженні пекельних мук, і так була доволі серйозною, однак за останнє моє зауваження можна потрапити на багаття. «Як це так?» — запитав я їх. «А як же! — вигукнув худий дон. — Якщо притримуватися тої думки, що той, хто повторює гріх іншого, а хоч би й несвідомо, сам є безневинним, то це означає заперечувати саму доктрину Первісного Гріха. Бо ж ким іншим є Адам і Єва, як не Джоном Доулендом для нас усіх, чию гріховну пісню хоч-не-хоч мусить співати все людство, за що карою і є смерть?» «Поза тим, — додав гладкий, — заперечуючи таїну Первісного Гріха, ти зневажаєш таїнство Спокутної Жертви — бо чи ж є сенс шукати Спасіння тому, хто не согрішив?»

— Ні, ні, — почав схлипувати я. — Їй-бо, паничі, це ж було всього лише нікчемне зауваження. Тож просю, не приділяйте йому стільки уваги!

— «Нікчемне зауваження»! — вигукнув перший і схопив мене за руки. — Присяй-Богу, хлопче! Ти глузуєш з двох головних таїнств церкви, що стоять, мов два стовпи-близнюки, на яких покоїться вся велична споруда Християнства. Та це ж все одно, якби ти назвав Розп'яття грубим ярмарковим балаганом. І на додачу до всього ти називаєш це нечуване блюзнірство «нікчемним зауваженням». Таж це ще жахливіший гріх! І звідки ти тут узявся, зрештою?

— З Бедфорда, — відповів я, переляканий до смерті, — прибув з циганським табором.

Почувши це, вони з удаваним обуренням виголосили, що кожного року о цій порі цигани, які всі до одного є поганами, проїздять повз Кембридж з єдиною метою зашкодити богословам. Тільки торік, сказали вони, один з моїх одноплемінників нишком проник до броварні Святої Трійці й отруїв ціле барило пива, від чого три старших члени ради університету, чотири студенти та два стипендіати сконали ще до заходу сонця. Потім вони запитали мене, якими ж були мої наміри. І коли я відказав їм, що сподівався пристати до котрогось з них в ролі слуги, щоб набратися розуму, вони вирішили, що я прийшов отруїти їх усіх. Так кажучи, вони миттю стягли з мене весь одяг і, не зважаючи на мої запевнення в невинності, під виглядом пошуків склянятка з отрутою розгледіли й промацали кожен дюйм мого тіла, щипаючи та смикаючи мене в дуже неприємних місцях. Ні, маю визнати, що вони таки дали волю своїм хтивим рукам і діло б зрештою дійшло до гріха, якби їхню забаву не перервала поява іншого дона — літнього джентльмена, зовні схожого на святого, який, і це було зрозуміло одразу, був старший над ними. Він наказав їм відступитися від мене та вибештав їх за те, що вони напосіли на мене. Я впав перед ним навколішки, але він підняв мене і, огледівши з ніг до голови, запитав, з якого дива я стою тут роздягнений. Я відповів, що лишень співав пісню, щоб догодити цим джентльменам, але вони назвали це блюзнірством, а за сим так ретельно та прискіпливо оглянули мене в пошуках склянятка з трутизною, що у мене, напевно, буде закреп принаймні цілий тиждень.

Старий дон наказав мені одразу заспівати пісню, аби він мав змогу сам зробити висновок щодо її блюзнірства, тож я дістав свою гітару, на якій мене навчили грати цигани і, як міг (адже в мене текли сльози, і я зо страху весь тремтів), ще раз заспівав «Лийтеся, сльози». Під час виконання мій рятівник, здавалося, мов ангел, лагідно усміхався мені, а коли я скінчив, він, не сказавши ні слова про блюзнірство, поцілував мене в чоло, велів мені вдягтися, ще раз вишпетив моїх мучителів, які немало були присоромлені тим, що їх так зненацька захопили під час цієї злої витівки, та наказав мені йти з ним до його помешкання. Випитавши в мене докладно про моє походження та довідавшись про моє скрутне становище, він висловив подив і задоволення стосовно обсягу того, що я прочитав, й одразу ж зарахував мене до своєї челяді, щоб я прислуговував йому особисто, та дозволив мені вільно користуватися своєю розкішною книгозбірнею.

— Я мушу взнати, хто був цей святий чоловік, — перервав оповідь Ебенезер. — Мене просто розпирає від цікавості.

Берлінґейм усміхнувся, заніс догори пальця і похитав ним.

— Я розкажу тобі, Ебене, але ти жодним словом не повинен про це обмовитися, бо на те є причини, про які я тобі розповім згодом. Хай би які були його вади, зустріч з ним знаменувала поворот на краще в моєму житті, і я не бажаю, щоб хтось бруднив його ім'я.

— Про це не бійся, — запевнив його Ебенезер. — Це буде так, ніби ти сам прошепотів його собі.

— Ну що ж, гаразд. Скажу тобі лише, що він був платоніст до кінчиків нігтів, ненавидів Тома Гоббса не менше, ніж Диявола, і що його настільки поглинув світ духових речей на кшталт сутнісної протяжності, неподільності, обсягу поняття метафізики і тому подібних, які для нього були такими ж реальними, як і каміння або коров'ячі пляцки, що навряд чи можна сказати, що він взагалі жив у цьому світі. І якщо цих натяків тобі замало, то знай, що тоді він був цілком поглинутий написанням великого трактату, спрямованого проти матеріалізму, який надрукували наступного року під назвою «Enchiridion Metaphysicum»[15].

— О Господи, — прошепотів Ебенезер. — Мій любий друже, невже ти співав свою пісню самому Генрі Мору? Таж я б радше сказав, що це підстава пишатися, а не соромитися!

— Зачекай-но кінця моєї розповіді. Отже, це був сам великий Генрі Мор, і мені випало жити разом з ним! Ніхто краще за мене не знає його шляхетної вдачі, і немає нікого, хто, скориставшись з його щедрот, був би перед ним у більшому боргу, ніж я. Тоді мені вже, напевно, виповнилося сімнадцять, і я будь-що намагався бути втіленням кмітливості, гарних манер і заповзятості, тож невдовзі старий настільки прихилився до мене, що вже не терпів коло себе інших слуг. Він знаходив велике задоволення у розмові зі мною, спочатку розпитуючи про мої морські пригоди і про моє життя у циган. Згодом розмова перейшла на філософські та богословські теми, і я докладав особливих зусиль, аби добре ознайомитися з цими предметами. Було видно як божий день, що він почав відчувати до мене велику симпатію.

— От щасливчик, клянуся! — зітхнув Ебенезер.

— Ба ні, вислухай же до кінця. Згодом він перестав звертатися до мене, як бувало раніш, «дорогий Генрі» або «мій хлопче», а натомість почав казати «мій синку» або «мій дорогий», і далі вже «мій дорогенький», і нарешті поперемінно «дорогенький хлопчику» та «моє циганча». Одне слово, як я невдовзі здогадався, його прихильність до мене була за своєю суттю, так би мовити, афінською, як і його філософія — чи ж варто казати тобі, що він, бувало, не раз пестив мене, називаючи «мій маленький Алківіад».

— Я просто дивуюся! — сказав Ебенезер. — Цей негідник врятував тебе від інших мерзотників лише для того, щоб задовольнити свою протиприродну хіть!

— Отакої! Але це було далеко не те саме, Ебене. Тим іншим чоловікам було тридцять з гаком, і вони були ладні вибухнути (за словами мого пана) розпустою та брудним матеріальним настоєм[16]. Мору ж натомість було близько шістдесяти, він мав найніжнішу душу, і хтозна, чи й він сам усвідомлював характер своєї пристрасті: я його не боявся зовсім. І тут я мушу зізнатися, Ебене, в одній ганебній речі: мені так кортіло вступити до університету, що замість того, щоб тактовно полишити службу в Мора, щойно з'явиться слушна нагода, я не втрачав жодної можливості заохочувати цю стидку прив'язаність старого. Я всідався на бильцях його крісла, мов якесь нерозважливе дівчисько, щоб почитати, перехилившись через його рамено, або закривав руками йому очі, щоб подражнити, або ж гасав по кімнаті, як мавпа, знаючи, що він милується моїми грацією та завзяттям. Але здебільшого я співав і грав йому на гітарі: траплялось, вечорами — паленію від сорому при згадці! — я, неначе випадково, дозволяв йому впритул наблизитися до мене; потім я схоплювався, сміявся, червонів і, обертаючи все на жарт, брав гітару та співав «Лийтеся, сльози».

Чи ж варто казати, що бідний філософ просто шаленів? Ця пристрасть набула над ним такої влади, що ні про що інше він і думати не міг, і він так мною захопився, що, коли я зробив йому ласку і дозволив деякі дрібнички, яких він, як мені уже було відомо, віддавна прагнув, але на які ледве міг сподіватися, то він витратив майже всі свої скромні заощадження на те, щоб одягнути мене, мов графського синка, і зарахував мене до Коледжу святої Трійці.

Тут Берлінґейм запалив ще одну люльку і, зітхнувши, поринув у спогади.

— Я був, гадаю, на свій вік напрочуд начитаним хлопцем. За два роки життя у Мора я опанував латину, греку й іврит. Прочитав усього Платона, Цицерона, Плотіна, безліч інших древніх авторів і принаймні переглянув, якщо не прочитав, більшість класичних робіт з натурфілософії. Мій благодійник не приховував, що хотів би, щоб згодом з мене вийшов такий же видатний філософ, як Герберт з Чербері, Джон Сміт, або ж як і він сам — і хтозна, що могло б вийти з мене, якби обставини склалися щасливіше? Але, на жаль, Ебене, та ж безвстидність, завдяки якій я досяг своєї мети, виявилась і моєю згубою. Це було доволі поетично.

— І що ж трапилося? Розказуй!

— Я не дуже добре знався на математиці, — сказав Берлінґейм, — тож з цієї причини я докладав багато зусиль, щоб опанувати цей предмет і намагався якомога більше часу проводити в товаристві математиків, особливо блискучого молодого чоловіка, який лише двома роками раніше, у 1669-му, замість Барроу посів місце лукасівського професора математики[17], що його він посідає і донині…

[14] Райони Світового океану в північній та південній півкулях між 30–35° північної та південної широти відповідно, для яких характерні субтропічні океанічні антициклони зі слабкими вітрами і частими штилями. У XVI–XIX століттях, за часів вітрильного мореплавства, штилі викликали тривалі затримки суден, і через нестачу питної води доводилося викидати за борт коней, яких везли з Європи до Нового світу, звідси й назва цих широт.

[15] «Посібник з метафізики» (лат.). У цій своїй головній філософській праці Генрі Мор піддав критиці декартівське ототожнення матерії з протяжністю, вважаючи головною характеристикою тілесної субстанції непроникність, просторову (сутнісну) протяжність зараховував до будь-якої, в тому числі до безкінечно духовної субстанції — Бога (ідея, що мала вплив на формулювання Ісааком Ньютоном його концепції абсолютного простору). В розділі 28 свого твору Мор вперше говорить про четвертий вимір простору, таким чином упереджуючи появу новітньої неевклідової геометрії.

[16] Фраза належить уже згадуваному вище Джону Сміту. В оригіналі — «the filth and unclean tinctures of corporeity».

[17] Іменна професура в Кембриджському університеті. Одна з найпрестижніших академічних посад у світі. Заснована у 1663 році преподобним Генрі Лукасом (1610–1663), англійським священником і політиком, випускником Кембриджського університету, членом парламенту в 1640–1648 роках. Офіційно затверджена указом короля Карла II 18 січня 1664 року.