Баришник дур-зіллям: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Е, ні, — запротестував Берлінґейм. — Ти добре знаєш, як я тебе люблю, Ебене, і твої негаразди я сприймаю як свої. Але поради, запевняю, кепські ліки від твоєї хвороби, і на те є дві причини: по-перше, логіка твого скрутного становища така, що тобі все одно рано чи пізно доведеться обирати, і запропонуй я тобі поїхати зі мною разом до Лондона, ти все одно мусиш вирішувати, приймати мою пораду чи ні; і якщо я пораджу тобі скористатися з першої моєї поради, тобі доведеться знову вирішувати, чи приймати другу — і так до безконечності, це ні до чого не призведе. По-друге, навіть якщо ти приймеш рішення дотримуватися моїх порад, то це аж ніяк не вилікує тебе, бо це лише милиці, щоб обіпертися. Мета ж полягає у тому, щоб ти твердо стояв на власних ногах, а не на чужих. Це серйозна річ, Ебене, і мене це вкрай турбує. А якої ж бо думки ти сам щодо своєї невдачі?

— Мушу визнати, що не маю жодної, — сказав Ебенезер. — Хоч і уявляю, що цих думок може бути чимало.

— А ця нерішучість: сам-то ти що відчуваєш?

— Їй же бо, не знаю! Я так міркую, що мене просто цікавить геть усе.

Берлінґейм насупив чоло та наказав шинкареві, який цієї миті порався поблизу, принести люльку.

— Ти й справді був суцільним втіленням апатії, коли я тебе знайшов. А хіба тебе не дратує, хіба не засмучує те, що ти так і не здобув ступінь бакалавра, коли був лише за крок від цього?

— У певному сенсі, гадаю, що так, — всміхнувся Ебенезер, — проте чоловік, якого я шаную над усіх, якось обходиться й без цього, чи не так?

Берлінґейм засміявся.

— Мій любий друже, гадаю, настав час тобі дещо розповісти. Чи потішить тебе, якщо я скажу, що й сам страждаю на твою неміч, та ще й змалку?

— Hi, не може того бути, — сказав Ебенезер, — жодного разу я не бачив, щоб ти вагався, Генрі: таж ти цілковита протилежність нерішучості! Бо ж саме на тебе я позираю із заздрістю та розпачем, чи ж вдасться мені коли-небудь досягти такої впевненості у собі.

— Тож хай замість розпачу я викликатиму в тебе надію, бо ж як той, хто перехворів на легку форму віспи, хоч і має пошрамоване обличчя, проте вже ніколи не помре від цієї хвороби, так само й непослідовність, мінливість характеру, зміни настрою, що вряди-годи трапляються, хоча і є гріхом, проте можуть врятувати людину від нерішучості, що паралізує.

— Мінливість, Генрі? — здивовано запитав Ебенезер. — То це мінливістю пояснюється те, що ти так раптово нас покинув?

— Але не в тому сенсі, що ти думаєш, — сказав Берлінґейм. Він видобув з кишені шилінга та замовив ще два кухлі пива. — Скажімо, ти знав, що я з дитинства повний сирота?

— Ну, так, — досі дивуючись, сказав Ебенезер. — Тепер, коли ти про це згадав, думаю, що знав, проте ніяк не можу пригадати, щоб ти нам коли-небудь про це казав. Напевно, ми просто вважали, що це само собою зрозуміло. Клянусь, Генрі, ми стільки років знайомі, але воістину, ми геть нічого про тебе не знаємо. Я й гадки не маю, коли ти народився, де виріс та хто тебе виховував.

— Або чому я так нечемно повівся, залишивши вас, або ж звідки я довідався про твою невдачу, або чого я так тікав від великого містера Ньютона, — додав Берлінґейм. — Ну, що ж, давай-но перехилимо наші кухлі, і я розкрию тобі цю таємницю. Ну ж бо, от молодчина!

Вони зробили по добрячому ковтку, і Берлінґейм почав свою розповідь.

— Я і гадки не маю, де народився і навіть коли, хоча це мало трапитися близько 1654 року. Ще менш мені відомо про жінку, яка привела мене на світ або ж про чоловіка, який нагородив її мною. Виріс я у Бристолі, в родині моряка та його дружини, які своїх дітей не мали, проте маю підозру, що народився я в Америці або Вест-Індії, бо ж найперші мої дитячі спогади стосуються морської подорожі, коли мені ще не минуло й трьох років. Прізвище ж їхнє було Салмон — Аверій і Мелісса Салмон.

— От чудасія! — виголосив Ебенезер. — Я й подумати не міг, що твоє життя так дивовижно почалося. Але ж як так трапилося, що тебе звати Берлінґейм?

Берлінґейм зітхнув.

— Ет, Ебенезере, як і ти аж до сьогодні ніколи не цікавився моїм походженням, так само, аж поки не було вже запізно, ніколи не цікавився ним і я. Берлінґеймом я був, відколи себе пам'ятаю, і, як це буває у дітей, мені ніколи й на думку не спадало цікавитись цим, хоча й дотепер мені ніколи ще не траплялося зустріти іще кого-небудь з цим прізвищем.

— Тож, напевно, ти дістався капітану Салмону від когось з батьків! — сказав Ебенезер. — Або ж то був якийсь твій родич, хто знав твоє ім'я.

— Любий Ебене, та хіба ж ти думаєш, що я не сушив собі голову над цією можливістю? Та я б руку дав собі відтяти, аби мати бодай п'ять хвилин, щоб поговорити з моїм бідолашним капітаном чи ж з моєю доброю Меліссою! Але мушу відкласти свою цікавість аж до Судного дня, бо вони обоє вже в могилі.

— От горопаха!

— Отож ще змалечку, — провадив далі Берлінґейм, — моєю єдиною метою було вирушити в плавання, як капітан Салмон. Кораблі були моїми єдиними іграшками, а моряки — єдиними товаришами в моїх дитячих розвагах. Коли мені виповнилося тринадцять років, капітан узяв мене юнгою на свій корабель, що належав Вест-Індській компанії, і морське життя мене так полонило, що я серцем і душею цілком поринув у навчання. І перш ніж ми встигли досягти Барбадосу, я спритно разом з найкращими моряками видирався на щогли, міг запросто прибрати лісель і просмолити стоячий такелаж, а зі швайкою вправлявся не гірше від решти. Ебене, Ебене, що то за життя для хлопця! — в мене й зараз мурашки по спині, як згадаю! Я засмаг, мов кавове зерно, і був жвавий, як мавпа. І перш ніж мій голос почав ламатись і певні частини тіла повністю вкрились волоссям — у віці, коли у більшості хлопчаків ще не обсохло на вустах материнське молоко і вони ще тільки мріють про подорож до сусіднього графства, — я вже пірнав біля берегів Багамських островів у пошуках морських губок і бився з піратами у затоці Парія. І крім того, захистивши з ножем в руці свою цноту в сутичці на баку зі старим ласощохлистом з острова Мен, який запропонував мені за неї цілих два фунти, я проплив цілу милю у воді, що кишіла акулами, коли ми стояли біля берегів Кюрасао, щоб процвиндрити її однієї серпневої ночі на пляжі з дівчинкою-мулаткою. Їй, певно, й тринадцяти ще не було, Ебене, — напівголландка, напівіндіянка, вона була гнучка, швидка і сором'язлива, як восьмимісячне лоша. Але діставши від мене латунну прозірну трубу, яка їй так припала до смаку під час нашої зустрічі вранці в її селищі, вона, сміючись, миттєво задерла свої спідниці, і я позбавив її цноти в гайку під помаранчевими деревами. Мені не було тоді ще й п'ятнадцяти років.

— Святий Боже!

— Жодна людина не була закохана в своє ремесло так, як я, — продовжував Берлінґейм. — Але й жоден не працював до знемоги так, як я. Капітан у мені душі не чув, і я, гадаю, швидко просунувся б по службі.

— Але стривай-но, Генрі, чом ти стверджуєш, що страждаєш на мою неміч? У твоїй історії я не бачу нічого, окрім цілеспрямованості та заповзятості, і, аби мати бодай половину того, я б дав відтяти собі вухо.

Берлінґейм посміхнувся та допив з кухля рештки пива.

— Непостійність, мій друже, непостійність. Та ж сама цілеспрямованість, яка піднесла мене над іншими хлопами на кораблі, призвела до краху моєї морської кар'єри.

— Як так могло статися?