Баришник дур-зіллям: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Перекладено за виданням:

Barth, John. The Sot-Weed Factor.

New York: A Bantam Book / published

by arrangement with

Doubleday & Company, 1969.

Переклад з англійської: Максим Нестелєєв, Віталій Осика

Редагування: Ніка Чулаєвська

Коректура: Ірина Ніколайчук

Дизайн і верстка: Ірина Мамаєва

Барт Джон

Баришник дур-зіллям / Джон Барт; пер. з англ. Максима Нестелєєва і Віталія Осики. — К.: Темпора, 2022. — 1024 с.

ISBN 978-617-569-575-3

ISBN 978-617-569-575-3

Copyright © 1960, John Barth

All rights reserved

© Максим Нестелєєв, Віталій Осика, переклад, 2022

© Темпора, 2022

Частина І:

Доленосне парі

Поета представлено та вирізнено з-поміж друзів

В останні роки сімнадцятого століття серед вертигузів і блазнів — сталих гостей лондонських кав'ярень — можна було помітити цибатого, схожого на обапіл незграбу на ім'я Ебенезер Кук, чолов'ягу більш амбітного, аніж талановитого, а втім, більш талановитого, аніж розважливого, який подібно до своїх друзяк-шалапутів, кожен з яких, як то вважалося, мав би навчатися в Оксфорді або Кембриджі, знайшов у звуках Рідної Англійської радше розвагу для себе, аніж предмет для наполегливої праці, тож замість засісти за науку він, опанувавши навички віршомаза, видобув на-гора стоси писаних на тогочасний штиб поезійок, що аж кишіли Юнонами та Юпітерами, бряжчали деренчливими римами та рясніли такими натягнутими, мов струни, порівняннями, що вони ледь не лускали.

Поетом Ебенезер був ані кращим, ані згіршим від своїх товаришів, жоден з яких по собі нічого шляхетнішого за власних нащадків не залишив; проте були чотири речі, які відрізняли його від решти. По-перше, його вид: світловолосий і світлоокий, кістлявий, з худим і видовженим обличчям, він стояв — ба ні, звисав — під кутом з висоти десь 11 п'ядей[1]. Вбрання на ньому було з гарного сукна та ладно зшите, проте тріпалося на кістяку, немов на довгих реях вітрилля, що втрачає вітер. Така собі людина-журавель — худі кінцівки та гострий дзьоб, — він рухався й сидів із розбовтаною рівновагою; кожна його поза була на диво незграбна, а кожен рух руками був ніби оберт млина, тож, жестикулюючи, він, здавалося, ледь не бився. До того між рисами його обличчя, яке завжди мало вираз певної занепокоєності, неначе був якийсь розлад: журавлиний ніс, чоло вовкодава, гостре підборіддя, запалі щоки, світло-блакитні очі, біляві випуклі брови — усе це, здавалося, постійно мало на думці щось своє, чинило, як йому заманеться і набувало дивних положень, які доволі часто не мали нічого спільного з тим, що можна було б узяти за настрій їхнього власника. Але й ці утворення тривали недовго, бо ж риси його обличчя, мов ті невгамовні дикі качки, ледве встигали всістися, як — ха! — вже сполохані — ф'ють! — стріпонули крилами, й ніхто не в змозі був сказати, що ж насправді за ними криється.

По-друге, його вік: тоді як більшості його спільників ледве минуло двадцять років, Ебенезерові на початку цієї розповіді було вже близько тридцяти, однак не можна сказати, щоб він був бодай на крихту розумніший од решти, і не мав про запас зайвих шести-семи років як виправдання.

По-третє, його походження: Ебенезер народився в Америці, однак не бачив місця свого народження, відколи в ранньому дитинстві його залишив. Його батько, Ендрю Кук II з парафії Сент-Джайлза у Філдсі, графство Міддлсекс — старий гріховода, червонопикий, сивострижений, огрядно-задиханий, із проникливим поглядом і всохлою рукою — провів свою молодість, як і перед тим його батько, у Меріленді, агентом англійського промисловця, і, бувши метким на око щодо товарів і ще меткішим щодо людей, він до тридцяти років приточив до маєтку Куків десь тисячу акрів угідь — доброго лісу й орної землі, що на березі річки Чоптанк. Місцина, де лежала ця земля, мала назву Мис Кука, а невеличка, збудована там садиба, — Молден. Одружився він досить пізно, зачав близнюків — Ебенезера та його сестру Анну, чия мати (немов модло, за яким їх відливали, не витримало непомірної ваги й луснуло) померла під час пологів. Коли близнюкам було лише чотири роки, Ендрю повернувся до Англії, доручивши порядкувати в Молдені управителю, а сам зайнявся торгівлею, посилаючи на плантації вже власних агентів-баришників. Справи його процвітали, тож діти були добре забезпечені.

Четвертою річчю, яка відрізняла Ебенезера від решти його кумпанів по кав'ярні, була його поведінка: хоч жоден з них і не був наділений талантом більшим, аніж його потребував, проте всі приятелі Ебенезера, збираючись купно, дерли носа один перед одним, з непомірним пафосом декламували власні вірші, зневажливо відгукувались про всіх відомих тогочасних поетів (або ж про кого-небудь зі свого кола, коли того не було поруч), вихвалялись амурними перемогами, запевняли всіх присутніх у власному неминучому успіху або ж у якийсь інший спосіб поводилися так, що коли б за іншими столиками у кав'ярні не сиділи такі ж самі чваньки та мартопляси, то вони завдавали б чимало клопоту іншим. Але сам Ебенезер, якого завдяки його зовнішності важко було не помітити, був радше мовчазним. Ба навіть холодним. За деякими винятками нападів балакучості, він вельми рідко долучався до розмови і, схоже, був цілком вдоволений тим, що лише спостерігав, як інші пташки причепурюють своє пір'ячко. Декотрі сприймали цю його стриманість як зневагу, що лякало або викликало в них прихований гнів, залежно від рівня самовпевненості. Декому він здавався скромним, іншим — сором'язливим, а дехто вважав це за митецьку або філософську відчуженість. І якби це дійсно було ознакою чогось вищезгаданого, то цієї історії й не було б узагалі; одначе насправді ця манера поведінки нашого поета була спричинена чимось глибшим, складнішим, і це дає підстави для того, щоб докладно оповісти про його дитинство, пригоди та врешті-решт про кінець його днів.

Дивний і вартий уваги спосіб, у який Ебенезер здобуває освіту, та не менш дивні наслідки цієї освіти

Ебенезер та Анна зростали разом. Так трапилося, що в маєтку в Сент-Джайлзі не було інших дітей, тож, не маючи друзів для ігор і розваг, вони стали надзвичайно близькими. Вони бавились у ті самі ігри, вчилися однакових наук, оскільки Ендрю був доволі заможний, щоб найняти їм домашнього вчителя, проте не настільки, щоб забезпечити роздільне навчання. До десяти років вони навіть спали в одній кімнаті, але це було не тому, що в лондонському будинку Ендрю на Пламтрі-стріт або згодом у маєтку в Сент-Джайлзі бракувало місця, а тому, що стара ключниця місіс Твіґґ, яка декілька років виховувала дітей, до нестями захопившись тим, що вони близнюки, взяла за правило тримати їх разом, і навіть пізніше, коли їхній тілесний розвиток і те, що вони вже мали б дещо усвідомлювати, почало її бентежити, вона ще якийсь час не могла встояти перед їхніми спільними протестами, які виникали щоразу, коли мова заходила про роздільні кімнати, так уже вони звикли до товариства одне одного. Коли ж нарешті, за наказом Ендрю, це трапилося, то їх лише розвели по суміжних кімнатах, двері між якими зазвичай залишалися прочиненими, що давало змогу перемовлятися.

Тож з огляду на це й не дивно, що навіть після досягнення статевої зрілості, окрім зовнішніх проявів статі, між дітьми було мало відмінностей. Обоє були жвавими, кмітливими й чемними, але Анна була менш сором'язливою, і навіть коли Ебенезер, що цілком природно, виріс значно вищим і став фізично дужчим, Анна залишалася рухливішою та зграбнішою, тож вона зазвичай виходила переможницею у дитячих забавах. Вони грали у волан, п'ятірку[2] або paille-maille[3]; а ще в сквейлз[4], Меґ Меррілайз, соломинки[5] або шов га'пенні[6]. Обоє любили читати, і їм подобались однакові книжки. Із класики вони любили «Одіссею», «Метаморфози», «Книгу мучеників» і «Четьї-Мінеї»; лицарські романи про Валентина й Орсона, Бевіса з Гемптона, та Гая з Ворвіка; казки про Робіна Гуда, Терпеливу Грізель і Лісових Знайд; серед новіших видань це були «На згадку дітям» Дженвея, «Взірець для дівиць» Батчілера, «Розважлива діва» Фішера, а також «Кокесова важка спадщина, або Його школа поганих манер», «Попередження для молодиків», «Книга веселих загадок» та, невдовзі по виходу у світ, «Похід паломника» Буньяна і «Війна з дияволом» Бенджаміна Кіча. Можливо, якби Ендрю був менш заклопотаний своїми торговими справами, а місіс Твіґґ своєю побожністю, подагрою і владою над іншими слугами, то Анна мусила би бавитись у ляльки й вишивати, а Ебенезер опановував би мистецтво полювання та фехтування. Проте їхні заняття рідко коли спрямовувались старшими, тож вони не вбачали великої різниці в тому, що пристало робити дівчаткам, а що хлопчикам.

Їхньою улюбленою забавкою були рольові ігри. На вулиці чи вдома вони годинами бавились у піратів, солдатів, священників, індіян, осіб королівської знаті, велетнів, великомучеників, шляхетних панів і паній та, власне, будь-кого, хто спадав їм на думку, вигадуючи сюжети й розмови під час гри. Інколи вони грали в ті самі ігри кілька днів поспіль, а інколи лише декілька хвилин. Особливо вигадливим Ебенезер ставав, коли йому доводилося приховувати свою роль у присутності дорослих, і лише якимсь на позір невинним жестом або висловом він, на превелику втіху Анні, давав їй зрозуміти, що й досі в образі. Так вони могли провести осінній ранок у садку, вдаючи з себе Адама і Єву. Та коли під час обіду батько забороняв їм повертатися туди через багнюку, Ебенезер, значуще киваючи, відповідав: «Ет, багнюка — то що… Я от бачив там змію…» А мала Анна, відітхнувши й подаючи брату скибку хліба, вимовляла: «Я не злякалася, а от чоло Ебенезера й досі спітніле». Увечері, перед тим як розійтися по кімнатах, та й потім, вони й далі грали свої уявні ролі, що тепер, зрозуміло, зводилися лише до розмови, яку їм було легко вести в темряві, або ж грали «в слова» — гру, різновидів якої вони знали чимало, починаючи з найпростішої «А скільки слів ти знаєш на літеру С?» або «Скільки рим ти можеш дібрати до слова „швидко“?» і закінчуючи вигадуванням складних словесних кодів, читанням слів навспак і створенням уже в підлітковому віці загадкових мов, зрозумілих тільки їм двом.

[1] 195 см. (Тут і далі прим. перекладачів, якщо не вказано інше.)

[2] П'ятірка — гра з м'ячем, коли ним б'ють об стіну на спеціальному корті, використовуючи рукавицю або ж голу долоню як ракетку. Гра була відома також як ручний теніс, й історично спочатку в неї грали між контрфорсами церковної будівлі.

[3] Paille-maille (або pall-mall) — доволі поширена у XVI–XVII ст. колективна гра, у яку грали на галявині. Попередниця крокету.

[4] Сквейлз — старовинна англійська гра, у якій диски, що лежать на краю столу або дошки, б'ють долонею, щоб потрапити у ціль у центрі столу або дошки.

[5] Соломинки — гра, яка потребує фізичної вправності та розумових здібностей. Докупи звалені у довільному порядку тоненькі палички (соломинки) довжиною 7—15 см потрібно по черзі розбирати, не зачіпаючи при цьому решту.

[6] Shove ha'penny (або shove halfpenny — англ. «штовхати півпенні») — гра на спеціально розкресленій дошці, на якій гравці почергово рухають (підштовхують) металеві диски або дрібні монети, щоб набрати певну кількість балів.