Баришник дур-зіллям: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

1676 року, коли їм виповнилося десять, Ендрю найняв їм нового вихователя Генрі Берлінґейма III — жилавого, смаглявого молодика років двадцяти з карими очима, сповненого енергії та запалу і не позбавленого зовнішньої привабливості. Цьому Берлінґейму з нез'ясованих причин не вдалося завершити курс навчання й здобути ступінь бакалавра, проте за обсягом і глибиною знань він був ледь не Арістотелем. Ендрю знайшов його в Лондоні безробітного та зголоднілого, і, лишаючись, як і завжди, спритним ділком, він спромігся найняти для своїх дітей за мізерну платню вихователя, який однаково гарно міг співати тенором мадригали Джезуальдо[7] і препарувати польову мишу або відмінювати εἰμί[8]. Близнятам він сподобався одразу, а той і собі теж за декілька тижнів так прив'язався до них, що невимовно зрадів, коли Ендрю, не збільшуючи при цьому платню, дозволив йому переобладнати літній флігель маєтку в парафії Сент-Джайлза в щось на кшталт лабораторії й житлової кімнати водночас і відтак цілком присвятити себе своїм обов'язкам.

У близнятах він знайшов кмітливих учнів, які виказували більші здібності до натурфілософії, літератури, композиції й музики та менші до мов, математики й історії. Він навіть навчив їх танцювати, хоча Ебенезер уже у віці дванадцяти років був надто незграбним, щоб бути вправним танцюристом. Спочатку він учив Ебенезера, як грати мелодію на клавесині, потім, під награвання Ебенезера, розучував з Анною танцювальні рухи, доки вона їх цілком не опановувала, затим займав місце Ебенезера за інструментом, щоб уже Анна могла навчити Ебенезера танцю, і насамкінець, коли всі вже вивчили танець, Ебенезер допомагав Анні опанувати мелодію на клавесині. Окрім очевидної дієвості такого підходу, цей спосіб відповідав другому з трьох принципів педагогічної системи Берлінґейма, а саме: найкращий спосіб навчитися самому — це навчати когось. Перший же полягав у тому, що проміж трьох мотивів, що спонукають до навчання, — необхідності, честолюбства та цікавості — проста цікавість найбільше заслуговує на розвиток, оскільки є «найчистішим» стимулом (себто цінність її супроти інших мотивів полягає в тому, що вона сама по собі є метою, а не знаряддям), найліпше заохочує до тривалих та ґрунтовних, а не до швидких і обмежених занять і найвірогідніше здатна зробити наполегливу працю, якою є навчання, приємною. Третій принцип, тісно пов'язаний з попередніми двома, полягав у тому, що розвага, якою має бути навчання, ніколи не мала бути прив'язана до певних годин або ж до певного місця, щоб учитель та учень (які в системі Берлінґейма мало чим відрізнялись один від одного) не набували банальної звички вимикати свою увагу в інший час і щоб таким чином не поставала згубна відмінність навчання від інших проявів природної поведінки.

Тож освіта близнюків тривала з ранку до ночі. Берлінґейм радо приєднувався до них у їхніх рольових іграх, і якби наважився запитати дозволу, то й спав би разом з ними, щоб скеровувати їх у словесних іграх. Нехай його системі й бракувало дисципліни Локка, який змушував своїх учнів тримати ноги в холодній воді, зате вона була значно веселішою: Ебенезер та Анна любили свого вчителя, і всі троє стали добрими друзями. Щоб навчити їх історії, він спрямовував їхні рольові ігри до історичних подій; щоб підтримати цікавість до географії, він видобував томи книг з картинками екзотичних країв та описами пригод; щоб загострити їхній логічний апарат, він пропонував їм парадокси Зенона у якості загадок, і так весело вправлявся з ними у скептицизмі Декарта, немов пошуки істини та сенсу існування всесвіту були лише грою «Вгадай, у кого ґудзик?». Він учив їх дивуватися листочку чабрецю, строфі Палестрини[9], сузір'ю Кассіопеї, лусці сардини, звучанню слова «безустанний» і вишуканості соритів.

Наслідком такої освіти стало те, що близнюки просто закохалися в увесь довколишній світ, і передусім це стосувалося Ебенезера, тоді як Анна років з тринадцяти стала стриманішою і менше виказувала свої почуття. Та Ебенезера аж до мурашок міг зворушити карколомний політ ластівки; напади сміху в нього могли викликати мереживо павутиння або розкотистий звук органу, видобутий з педальної клавіатури, а дотепність «Вольпоне»[10], натяг у корпусі скрипки чи істинність теореми Піфагора були здатні раптово розчулити його до сліз. У вісімнадцять років він досяг крайньої межі свого зросту і незграбності; вразливий і неоковирний молодик, який уже тоді хоча й переважав свою сестру буйністю уяви, проте значно поступався їй природною красою, і хоча близнюки мали майже однакові риси, Природа вважила за належне шляхом деяких ледве помітних змін обернути Анну на привабливу молоду жінку, а Ебенезера на опудало горохове, так само, як дотепний автор, внісши деякі обережні поправки, може створити пародію на високий стиль.

Прикро, що Берлінґейм не міг супроводжувати Ебенезера, коли того у віці вісімнадцяти років мали прийняти до Кембриджу, бо хоч добрий учитель і навчить, хай би на яку систему він хибував, а Берлінґеймова система, варто зазначити, видавалася надзвичайно привабливою, проте досконалої методи не існує. Тож треба визнати, що, почасти завдячуючи його манері викладати, Ебенезер знаходив однакове задоволення зарівно в історії та в грецькій міфології чи в епічній поезії й убачав мало відмінностей поміж, скажімо, географією атласів та географією казкових подорожей. Словом, через те, що навчання було для нього такою приємною забавою, він не міг сприймати по-справжньому серйозно, наприклад, відомості з зоології чи обставини завоювання Британії норманами, як і не міг він присилувати себе до наполегливої праці над нудними завданнями, що вимагають багато часу. Навіть його багата уява та захоплення тим, як влаштовано світ, не були чеснотами в чистому вигляді, коли до них додати його легковажну невпевненість, і хоча ці чесноти й привели його до розуміння випадковості певного реального світу, вони не наділили його відповідним усвідомленням його кінцевої сталості. Так, йому добре було відомо, що «Франція за формою схожа на чайник», проте він ледве був спроможний сприйняти ту річ, що тієї самої миті й справді існує таке собі місце, що зветься Франція, де люди розмовляють французькою та їдять равликів, незалежно від того, думає він про них чи ні, і попри фактичну безмежність уявних форм, ця Франція приречена назавжди залишатися схожою на чайник. Або ж, знову-таки, взяти цю історію з Давньою Грецією та Римом, яка хоч і викликала в нього беззаперечне захоплення, проте йому видавалася безглуздою і майже неймовірною сама думка, що там все трапилося саме так, а інакше бути не могло: тож коли він думав про це, якщо взагалі думав, то воно виводило його з рівноваги й дратувало.

Можливо, під постійним наглядом учителя йому і вдалося б згодом подолати ці вади, але одного липневого ранку року 1684-го Ендрю знічев'я оголосив за сніданком:

— Нема чого сьогодні ходити до флігеля, Ебенезере. Твоїм урокам настав кінець.

Обоє дітей здивовано звели погляд на батька.

— Ви хочете сказати, сер, що Генрі нас залишає? — запитав Ебенезер.

Авжеж, — відповів Ендрю. — Насправді, якщо не помиляюся, він уже виїхав.

— Але як так? Не попрощавшись? Він і словом не прохопився, що нас залишає!

— Ну ж бо, годі, — сказав Ендрю. — Ти що, будеш журитися за якимось там учителем? Яка різниця — цього тижня чи наступного? Тож з ним покінчено.

— Ти що-небудь про це знала? — запитав Ебенезер у Анни. Вона похитала головою і вибігла з кімнати. — Ви що, наказали йому залишити нас, батьку? — запитав він, не вірячи своїм вухам. — Але чому так раптово?

— От дідько! — вигукнув Ендрю. — Та я у твоєму віці скоріше підняв би келих за те, що спекався його, аніж став здіймати такий лемент! Хлопець зробив свою справу, і я звільнив його, та й квит! Якщо він вважив за належне одразу ж і виїхати, то це його справа. Маю сказати, що це більш гідне чоловіка, аніж увесь цей галас і плач!

Ебенезер негайно вирушив до флігеля. Майже все там було точнісінько так само, як і раніше: на робочому столі лежала напівпрепарована жаба, припнута до букової дошки, на письмовому столі — розгорнуті книги та папери, а на припічку навіть стояв напівповний чайник. Але Берлінґейма і справді ніде не було. Поки Ебенезер недовірливо роздивлявся навкруги, до нього, утираючи очі, підійшла Анна.

— Любий Генрі! — заголосив Ебенезер, і в очах його забриніли сльози. — Це як грім серед ясного неба! І що ми тепер робитимемо без нього?

Анна нічого не відповіла, підбігла до брата й обійняла його.

З цієї чи іншої причини, коли по якімсь недовгім часі, попрощавшись з батьком та Анною, Ебенезер облаштувався в Коледжі святої Маґдалени в Кембриджі, він виявився поганим студентом. Він ішов до книгозбірні, щоб узяти Ньютонові лекції «De Motu Corpurum»[11], а натомість проводив чотири години за читанням «Історії піратів» Есквемеліна або якогось латинського бестіарію. Він брав мало участі у студентських витівках, не цікавився спортом, мало з ким товаришував і, по суті, залишився майже непомітним для викладачів.

Саме на другому році навчання, хоч він тоді цього і не усвідомлював, його вкусив ґедзь поетичної музи. Звісно, що тоді він себе поетом не мислив, але, слухаючи на лекціях, як викладачі вправно й детально критикують, скажімо, філософський матеріалізм, він, траплялося, залишав лекційну залу, маючи у своєму зошиті лише один-єдиний запис, на кшталт:

або

Як і можна було очікувати, що більше ця пристрасть ним оволодівала, то більше страждало навчання. Зрештою історія в його голові звелася лише до предмета, звідкіля можна було запозичувати метафори. Від філософів своєї доби — Бекона, Гоббса, Декарта, Спінози, Ляйбніца, Лока — він почерпнув небагацько; від науковців — Кеплера, Ґалілея, Ньютона — ще менше; від теологів — лорда Герберта, Кедворта, Мора, Сміта, Ґленвілла — геть нічого. Проте «Утрачений рай» він знав від краю до краю, а «Гудібраса»[13] — від початку до кінця. Наприкінці третього року навчання він, на свою біду, провалив декілька іспитів, тож мусив розуміти, що найближчим часом повинен буде залишити Кембридж. Але що ж його робити далі? Сама думка про те, що йому доведеться повернутися до Сент-Джайлза та розповісти все своєму грізному батечку, була для нього нестерпною, від'їзд його мав би бути непомітним, він має просто зникнути з очей і шукати щастя на білому світі. Але як це зробити?

Й отут, коли він зіткнувся з цим питанням, глибинні наслідки такої привабливої педагогіки Берлінґейма вийшли на яв: фантазія Ебенезера розпалялася щоразу, щойно йому доводилося стикатися, на сторінках книжок або в житті, з особистостями, які майстерно та зі знанням справи могли робити що завгодно: досвідчені сокольничі й науковці, муляри та сажотруси, проститутки, адмірали, кишенькові злодії, парусники, аптекарі та гармаші — усі в нього викликали однакове щире захоплення.

О, Господи, писав він у листі до Анни десь у той час, і яка б то була легка справа обрати своє покликання, якби тобі належав увесь час на світі! Я залюбки був би років з п'ятдесят адвокатом, п'ятдесят лікарем, п'ятдесят священником, а п'ятдесят військовим! А ще п'ятдесят злодієм і п'ятдесят суддею! Усі шляхи однаково прекрасні, люба сестро, і жоден з них не гірший за решту, отож, маючи лише одне життя, я схожий на такого собі безштанька, що, прийшовши до кравця, має кошти тільки на одну пару ногавиць, або ж на школяра біля полиці в книгарні, у якого грошей стане лише на одну книжку; обрати б десять, то не склало б труднощів, але обрати одну — річ неможлива! Усі заняття, всі ремесла, всі професії прекрасні, жодна з них не краща за іншу, тож я не можу обрати, люба Анно: і, всівшись поміж двох стільців, моя гузиця гепає додолу!

Тож, іншими словами, завдяки власному темпераменту він був неспроможний прихилитися серцем до будь-якого заняття, але гірше того (нібито цього ускладнення замало), як особистість він був, як то кажуть, ні риба ні м'ясо: те розмаїття темпераментів і характерів, яке він мав змогу спостерігати в Кембриджі або почерпнути з книжок, настільки ж запаморочило йому голову, як і те розмаїття життєвих шляхів, з-поміж яких він мав зробити свій вибір. Він з однаковим захопленням дивився на сангвініка, флегматика, холерика, меланхоліка, іпохондрика та на чоловіка врівноваженої вдачі, на дурня і мудреця, на ентузіаста і на ретрограда, на говіркого і мовчазного, але найскладніший вибір поставав перед ним, коли йшлося про сталого чи мінливого. Йому так само здавалося, що однаково добре бути гладким і худим, низьким і високим, непоказним і привабливим. І доповнюючи картину цього сум'яття — що, ймовірно, було наслідком усього вищезгаданого — додамо, що Ебенезера легко можна було переконати, принаймні теоретично, в істинності будь-якої філософської системи, що існує у світі, ба навіть будь-якого неухильно дотримуваного погляду — чи то поетично замисленого, чи привабливо викладеного, оскільки серцем він не був у змозі віддати перевагу жодному з них. Йому однаково були до мислі твердження, що світ створено з води, як те проголошував Фалес, як і ті твердження, що він складається з повітря, à la Анаксімен, або ж з вогню à la Геракліт, або ж з усіх трьох стихій і на додачу ще й із землі, як заприсягався Емпедокл; нашому поетові здавалось однаково ймовірним те, що все є матерія, як це стверджував Гоббс, і що все є дух, як запевняли деякі прихильники Лока, а що ж до етики, то, якби він міг бути трьома, а не чимось одним, то з однаковим задоволенням умер би один раз святим, один раз гірким грішником і ще раз ні тим, ні сим, а чимсь середнім поміж цими двома.

Коротко кажучи, у хлопа, завдяки Берлінґейму та власним природним схильностям, голова йшла обертом від тої краси, що все то є можливе; засліплений, він з розпростертими обіймами кидався від однієї спокуси до іншої та, подібно гнаним приливом уламкам, чи радий, чи й не радий, хитався на хвилях долі, покладаючись на випадок. І хоча семестр уже скінчився, він досі залишався у Кембриджі. Тиждень він просто нудився без діла у своїй кімнаті, почитуючи то се, то те, не в змозі ні на чому зосередитися, викурюючи люльку за люлькою, до якої він призвичаївся. По якімсь часі читання стало зовсім неможливим, люлька завдавала забагато мороки, і він сновигав по кімнаті з кутка в куток, огорнений неспокоєм. Йому здавалося, що в нього ось-ось заболить голова, проте і головний біль так і не приходив.

Урешті-решт, одного дня він навіть не здобувся на те, щоб одягтися чи поїсти, й сидів непорушно біля вікна в одній нічній сорочці, бездумно спостерігаючи за тим, що відбувається на вулиці внизу, не в змозі зважитися бодай на якийсь рух, навіть коли за кілька годин його неодукований сечовий міхур на дещо йому натякнув.

Ебенезера порятовано, і він слухає забавну оповідку, в якій ідеться про Ісаака Ньютона та інших знакомитих осіб

На його щастя (бо ж він міг так сидячи й мохом порости), Ебенезера невдовзі після обіду вивела з цього дивовижного ступору якась раптова гуркотнеча біля його дверей.

— Ебене! Ебене! Прошу, впусти мене негайно!

— Хто це? — вигукнув Ебенезер, аж підскочивши від несподіванки: друзів по коледжу, які могли би прийти його провідати, у нього не було.

[7] Карло Джезуальдо да Веноза (1560/1561/1566-1613) — італійський композитор. Увійшов в історію музики як автор мадригалів унікального хроматичного стилю.

[8] Бути (гр.).

[9] Джованні П'єрлуїджі да Палестрина (1525–1594) — італійський композитор епохи Відродження; найвизначніший представник римської композиторської школи. Творчість Палестрини суттєво вплинула на розвиток церковної музики, а його роботи часто розглядають як кульмінацію жанру церковної поліфонії періоду Ренесансу.

[10] «Вольпоне, або Хитрий лис» (1606) — комедія Бенджаміна Джонсона, Вольпоне — один з найвидатніших образів грошолюба в англійській драмі кінця XVI–XVII ст.

[11] «Про рух тіл по орбітах» (лат.) — таку назву, імовірно, мав рукопис Ісаака Ньютона, який він у 1684 році надіслав Едмонду Галлею, англійському астроному, математику і фізику.

[13] «Гудібрас» (1663–1678) — пародійна героїчна поема Семюеля Батлера, написана так званим «гудібрастичним віршем» — чотиристопним ямбом з парними римами. Бурлескний текст Батлера, де високим стилем описано низькі, побутові події, наслідував історичний Ебенезер Кук у своїй пародійно-героїчний поемі «Баришник дур-зіллям».