Призабуті казки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Як же побачила теє баба та як вислухала про Кінську Голову, то мало не розхорувалася з заздрости.

— Вези та й вези мою дочку в ліс, — кричить до діда. — Хай і вона такого добра привезе!

Вдягнула свою дочку у три кожухи, взула у дві пари добрих чобіт, п‘ять мальованих хусток їй на голову зав‘язала, щоб дівчина не змерзла, ще й повну торбу книшів та пирогів на дорогу дала.

Завернув дід сани та й знову поїхав у ліс. Думав тією самою дорогою пасербицю до хижі довезти, коли — ба! Щезла дорога, наче її й не було. Нічого робити — лишив бабину дочку на тому самому місці, де був свою напередодні лишив, побажав їй щастя та й вернувся додому.

От і почалапала бабина дочка дивної хижі шукати. Лазить поміж деревами і клене на чім світ, що сніг глибокий, що ліс густий, що далеко треба ходити, що торба з харчами важка і що Кінська Голова сама не прийде.

Чи довго вона вже там лазила, чи ні, але хижу таки знайшла. Зайшла всередину й одразу з чобітьми на постіль вилізла і знову клене, що в хаті холодно. А щоб у печі запалити, чи позамітати, чи води принести — навіть і не думає.

Чекала вона, чекала, аж поки надворі загуркотіло, застукотіло й у двері торохнуло. Бабина дочка вже знала, що то Кінська Голова, і не злякалася, але й не встала з постелі і дверей не відчинила.

— А чи є хто в хаті, чи нема? — питає знадвору Кінська Голова. — Відчиніть!

— Відчини собі сама, — відповідає бабина дочка й далі сидить на постелі.

Якось там уже Кінська Голова сама собі відчинила і знову просить:

— Дівчино-дівчино, пересади мене через поріг.

— Невелика пані — перелізеш сама, — озивається бабина дочка.

Перекотилася Кінська Голова через поріг і ще раз просить:

— Дівчино-дівчино, поклади мене на лаву.

— Ов-ва! — каже бабина дочка. — Я й у матері своєї нічого не роблю, а тут стала би дурній Кінській Голові за наймичку! Я не прийшла тут з тобою носитися, а прийшла, щоб ти й мені дала те, що дідовій дочці дала.

— Ну гаразд, — озивається Кінська Голова, вилізши на лаву, — то, може, ти мені хоч пиріжка даси, бо я дуже голодна.

Розсердилася бабина дочка та як не заверещить:

— Оце напасть яка! То їй відчини, то через поріг перетягни, то на лаву посади, а то ще й пирога їй дай! Не дам нічого, бо мені й самій мало!

— Дівчино-дівчино, — знову просить Кінська Голова, — поклади мене на постіль спати й колискової пісеньки мені заспівай.

А бабина дочка — у сміх!

— Оце але! — регоче. — Ще чого захотіла? На постелі буду спати я, а ти собі й на лавиці без колискової переспиш.

На другий день прокинулася Кінська Голова, збудила бабину дочку і каже їй:

— Дівчино-дівчино, хоч ти мене й не шанувала, і їсти мені не дала, і спати не вклала, і колискової не співала, та дарма! Лізь мені у праве вухо, а вилазь лівим.

— Го-го! — відповідає бабина дочка. — Я зроду усім наперекір роблю, то й тебе не послухаю. Влізу тобі лівим вухом, а вилізу правим!

— Як хочеш, як хочеш, — каже Кінська Голова і наставляє ліве вухо.

Влізла бабина дочка у ліве вухо Кінській Голові, вилізла правим — та й лишенько! Зникли десь і кожухи, і хустки мальовані, й обидві пари чобіт. Стала дівчина боса, у чорній, як земля, сорочці й драній свитині.

Аж за серце вхопило бабину дочку.

— Ах ти ж сяка-така, Кінська Голово! — заверещала вона, та й ураз замовкла. Бо, лишень рота розкрила, а з нього одна за другою жаби — плиг-плиг! Та великі, та чорнющі, та поганющі!

Як побачила їх дівчина, то відразу й зімліла і на долівку — бух! А як прочуняла, то вже Кінської Голови не було, лишень довкола самі жаби лазили.

А тим часом вдома баба наказує дідові: