Призабуті казки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Метнулася дідова дочка, всипала в одну миску борщу, а в другу набрала вареників і власними руками Кінську Голову нагодувала.

Тоді каже Кінська Голова:

— Дівчино-дівчино, поклади мене на подушку спати, почухай мені за вухами й колискової пісеньки заспівай.

Усе послухала дідова дочка. Поклала Кінську Голову на подушку, поза вухами їй поскоботала і колискової пісні доти співала, доки Голова й не заснула. Тоді вже сама повечеряла, ложки помила, долівку позамітала, Богу помолилася й на лавиці спати лягла.

На другий день устала раненько, каші молошної наварила, Кінську Голову нагодувала, а сама вже з‘їла те, що лишилося.

От Кінська Голова й каже:

— Дівчино-дівчино, пошанувала ти мене, як рідна дитина: нагодувала, до сну вкладала, за вухами скоботала й колискової пісні співала. Тепер я тобі віддячуся. Лізь мерщій мені у праве вухо, а вилазь лівим.

Була дідова дочка боса й у дранках, як у праве вухо Кінській Голові влазила, а як вилізла лівим, то й сама себе не впізнала: з‘явився на ній жупан оксамитовий, золотом шитий, чобітки червоні сап‘янові, коралі дорогі — і вся одежа, наче у князівни якої.

Зраділа дівчина й до землі Кінській Голові вклонилася.

— Спасибі ж вам, тіточко, за вашу ласку! — мовила.

Та лишень уста розкрила, а з них за кожним словом — кап-кап — так і задзвеніли золоті червінці. Дівчина хотіла було ще раз Кінській Голові подякувати, коли — глянь — а її вже нема.

А дід, вернувшись додому, цілу ніч не спав та каявся та журився. А на ранок не витримав. Запріг коня в сани й каже бабі:

— Ти хочеш, чи не хочеш, а я поїду своєї дитини шукати. Як не знайду її живої, то бодай мертве тіло привезу, щоб по-християнському поховати.

А баба йому відповідає:

— Їдь, їдь. Там з твоєї дочки дикі звірі напевно самі лишень кості зоставили. Привезеш — то вже й поховаємо. А я тим часом млинців напечу й людей на похорон скличу.

Поїхав дід у ліс — аж що за диво! Поміж деревами рівнісенька дорога простелилася — геть-геть аж до самої хижі, що її раніше ніхто не видав і не чував. А під хижею сидить дідова дочка жива-здорова і в золоті вся.

— Дитино моя, дитино, — дивується дід, — така з тебе пані зробилася, що вже не знаю, як до тебе й промовляти, як тебе до нашої простої хати забирати.

А донька на те:

— Промовляйте, тату, як завжди, бо я, чи у дранках, чи в золоті, однаково ваша дочка і за рідною хатою скучила. Везіть мене мерщій додому!

Та що слово скаже — то їй червінець з уст і падає.

А баба тим часом млинці пече та у вікно поглядає, чи дід доччиних костей не везе й чи сусіди вже на похорон сходяться. Собачка ж, що в них була й дідову дочку дуже любила, сіла собі на призьбі, у вікно заглядає й людським голосом промовляє:

— Гав-гав! Дід свою дочку-красуню на санях усю в золоті везе, а бабина поганія в запічку сидить!

Розсердилася баба.

— Ось я тобі зараз дам! — грозить собачці. — Дід кісточки зі своєї дочки везе, а бабина буде ще в золоті походжати.

А собачка своєї:

— Гав-гав! Дід свою дочку-красуню на санях усю в золоті везе, а бабина поганія в запічку сидить!

— На ось тобі млинця! — каже баба. — Але не бреши, а правду говори: дід кісточки зі своєї дочки на санях везе, а бабина буде в золоті походжати.

Та собачка млинця з‘їла і далі своєї:

— Гав-гав! Дід свою дочку-красуню на санях усю в золоті везе, а бабина поганія в запічку сидить.

Як же не розсердиться баба, та як не вхопить деркача[9], та як не вискочить з хати до собачки!.. Та так і стала: ой, і в‘їжджає ж у ворота дід і везе свою дочку живу-здорову і всю в золоті! І на санях повно золотих червінців, бо, поки дівчина свою пригоду батькові оповіла, нападало тих червінців стільки, що сани під ними аж тріщать.

[9] Деркач — твердий або старий віник з пруття.