Призабуті казки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Баба й починає на дідову дочку гримати та ледащицею її обзивати та докоряти, а та бідна сиротина мовчить і словом не обізветься, лишень нищечком сльози обітре.

Або завдасть баба обом роботу — рушники вишивати, то дідова дочка й очей від полотна не піднесе — так пильно вишиває, та рівненько ниточку до ниточки хрестики накладає. А бабина дочка лишень заполочі[6] напсує, узір поплутає й роботу покине. Коли ж дідова дочка скінчить вишивання, то бабина її рушника вкраде, а їй свого підкине і знову до матері:

— Я, мамо, нитку-по-ниточці рахувала та хрестики рівненько накладала, а вона лишень заполоч плутала.

Чи вірить баба своїй дочці, чи ні, а на дідову знову накричить і їсти не дасть та дідові скаржиться:

— Ти, діду, таку ледачу дочку маєш, що її гріх і хлібом годувати. Візьми її та й віддай комусь або відвези кудись, щоб її мої очі не бачили й мої вуха не чули!

Дідові шкода було своєї дочки, але й баби він боявся, бо зроду якийсь такий плохий[7] був. Зідхне, бувало, почухає потилицю й каже:

— Та вона молода ще. Може, ще й навчиться, може, ще й з неї люди будуть. Хай лишень підросте.

А дочки й справді росли, росли та й повиростали. До дідової, дарма що боса й у чорній сорочці ходила, вже почали й старостів засилати, а на бабину ніхто й дивитися не хотів.

Роз‘їлася баба чисто. Що день, то гірше на діда напосідає, що другий, то більше лається. А одного зимового дня, у самий мороз, так розлютилася, що вигнала діда і його дочку, босу й у самій драній свитині, з хати.

— Не показуйся мені з нею й на поріг! — кричить. — Через неї мою доньку свати обминають! Не хочу, щоб через твою ледащицю моя дитина до сивої коси у запічку[8] просиділа!

Зажурився дід, запріг коня в сани, доньку посадив, соломою їй босі ноги обтулив та й плаче.

— Доню ж ти моя нещаслива, що ж я з тобою зроблю?

А донька на те:

— Не журіться, тату. Завезіть мене в ліс і лишіть. Бог милостивий — не дасть мені пропасти.

Завіз дід дочку в ліс, попрощався з нею, поблагословив і, плачучи, вернувся додому.

Лишилася дівчина сама. Пожурилася, поплакала, а далі зідхнула й каже:

— Хай діється Божа воля! Піду пошукати якоїсь берлоги чи печери, щоб ніч перебути, а взавтра видно буде.

І пішла. Босими ногами у сніг ступає, драною свитинкою обтулюється і бреде від дерева до дерева. А ліс, що не далі, то все густіший, і сніг, що не крок, то все глибший. І мороз тисне, і ніч надходить.

Чи вже там довго та бідна дівчина ходила, чи ні, але прибилася до якоїсь хижі. Слава ж Тобі Господи! Хижа мала і стара, до половини в землю вгрузла, але все ж якийсь захисток.

Постукала дівчина у двері — ніхто не обзивається. Вона тоді двері прочинила й увійшла. А в хаті нікого, піч не топлена, долівка не замітана, і начиння не мите.

Засукала дідова дочка рукави, водиці внесла, у печі запалила, хату позамітала, на полиці пошукала і знайшла всього, що треба. Зараз борщику наварила, вареників наліпила, а тоді, впоравшись із роботою, сіла на лавиці й чекає.

Недовго й чекала, бо надворі враз застукотіло, загуркотіло й у двері — торох! — аж хатина затряслася.

— А чи є хто в хаті, щоб мені двері відчинити? — гукає хтось.

Схопилася дівчина, відчинила двері — та й злякалася насмерть: та лежить же під порогом сама Кінська Голова без тулуба, очима моргає й людським голосом промовляє:

— Добрий вечір тобі, дівчино! А пересади-но мене через поріг.

Хоч і як страшно було дідовій дочці, але послухала. Піднесла обережно Кінську Голову й пересадила її через поріг.

Повела Кінська Голова по хаті очима й каже:

— Ов-ов, давно в мене в хаті такого ладу не було й так смачно не пахло! Ану-ко, дівчино, поклади мене на лаву.

Піднесла дівчина Кінську Голову й поклала на лаву, а Голова й каже знову:

— Дівчино-дівчино, а дай-но мені вечеряти.

[6] Заполоч — правильна назва кольорових ниток для вишивання.

[7] Плохий — м’який, безхарактерний.

[8] Запічок — куток за піччю.