Жаїра. Том 2. На волі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Та треба... — апатично згодився Андре і знову позіхнув.

Запала мовчанка. Потім зовсім уже сонний Андре обізвався ліниво:

— Як на мене, то я волію Карлоса, як Антонія. Карлос шмаркач, але жвавий. А цей — слимак.

— А я волію сам!

— А-а-ах! Ну, ось, назбираєш на грі в кості червінців, купиш виряд і сам збереш бандейру. Тоді я пристану до тебе...

Сторожиха штовхнула Жаїру під бік, даючи знати, що треба вертатися. Обережно порачкували назад і незабаром знову опинилися в густій пітьмі, слабо освітленій тремтливим вогнем смолоскипу.

— Ну, дівчино, — сказала баба, — тепер з’їж оце і веди назад. Для тебе найголовніше вміти знайти дорогу назад, бо від того залежить твоє життя...

Жаїра дуже боялася, що на цей раз помилиться, але все йшло гаразд аж до того місця, де хід звужувався у вузьку щілину, відкриваючи натомість два інших широких ходи праворуч і ліворуч, куди Сторожиха не веліла заходити. Та на поворотній дорозі вона спинила дівчину саме тут.

— Щоб ти знала, чому тут мусиш сховатися, а ворога пхнути в сторони, ходи, я тобі покажу... — і завернула, присвічуючи смолоскипом.

Опинилися у величезній печері, такій величезній, що вона скидалася на безконечну порожнечу, наповнену пітьмою. Але це тільки здавалося, бо печера мала стіни, а в тих стінах, що крок, то були бічні ходи.

Певною ходою людини, що почувається у себе вдома, Сторожиха перейшла печеру й стала біля одного з виходів. Пропустила Жаїру наперед і присвітила.

— Дивись, — промовила, усміхаючись відьомською усмішкою. — Добре дивись!

Сподіваючись побачити щось жахливе, Жаїра ледве перемогла себе, щоб глянути по той бік отвору, але, глянувши, вигукнула:

— Ах, яке ж то гарне!

Справді, ще одне просторе підземелля, яке виринуло при світлі смолоскипу, хапало за очі своєю красою. Воно було низьке — лише трохи вище людського росту — все від гори до низу, за виїмком самої долівки, вислане якимсь пухнатим яскраво помаранчевим килимом, поцяткованим чорними крапками.

— Гарне? — перепитала Сторожиха. — О, воно для мене справді гарне! Але ти дивися, дивися!

Килим то тут, то там почав злегка ворушитися, а в Жаїри заворушилося волосся і стало дротом: те, що видавалося килимом, були павуки. Яскраві, червоно-помаранчеві павуки з чорними цятками на спинах і волохатими лапами.

Дівчина заверещала диким голосом і кинулася тікати. Та в печері, на порозі якої вона стояла, було багато виходів, і Жаїра не знала, в котрий мусить вискочити. Стала, теліпаючись від жаху, і не знала, що з собою робити.

— Не бійся, не бійся! — заспокоювала її Сторожиха, весь час лиховісно посміхаючись. — Ось сюди треба йти... Ось!.. Вони зараз не дуже-то страшні... Бо, бачиш, дівчино, ці павуки двічі в році їдять. Решту часу вони сплять. Але коли вони прокинуться, тоді тут страшно. Вони кидаються притьмом на запах всього живого, а, коли нема нічого ліпшого, починають жерти самих себе. Жеруться кілька днів, поки не лишиться з них десята частина. Тоді знову сідають спокійно, плодяться і сплять. Їх є тут безліч по печерах, і щастя, що вони не розлазяться далеко: пожеруться і вертаються на своє місце. Та навіть і в сні їх не слід турбувати, бо, як розворушаться, то не питають, чи то час, чи ні, а накидаються і обглодують до кости. То страшна смерть, дівчино, дуже страшна!

Того не треба було пояснювати, бо Жаїра й сама добре розуміла. Їй навіть видавалося, що вона вже чує на своєму тілі дотики мільйонів волохатих лап і пекучі, отрутні щелепи, які впиваються в шкіру.

Сторожиха ще щось пояснювала, але дівчина не хотіла слухати. Обхопила бабу руками за шию, притулилася до її грудей, на що не зважилася б ні при яких інших обставинах, і благала:

— Ходім звідси, ходім!

— Цить! — крикнула Сторожиха. — Не підемо, поки не заспокоїшся! Я відразу попереджувала про страшну смерть — і ти погодилася на неї! А тепер верещиш і трясешся. Так не можна! Куди тепер ідемо? Веди!

З бабою жартів не було.

Дзвонячи зубами і трусячись усім тілом, але з напрочуд ясною пам’яттю, яку змобілізував страх і бажання якнайскоріше вийти, Жаїра повела назад. Тепер ішли майже без ніяких затримок, і за якусь годину почули рев Ітараре.

Жаїра рвалася до світла, до сонця, і просила Сторожиху вийти до водоспаду, але та не годилася:

— Не вийдеш звідси, поки не скінчиш того, за що взялася! відрізала. — Забирай свого клунка і веди далі.

Ступили у бік коротшого ходу, але тут подорож була, порівняно до попереднього, просто приємністю. Права стіна рукава йшла рівнобіжно з рікою і часто проривалася дірами, крізь які падало світло. Значну частину дороги доводилося йти по воді, але вода була мілка і дно піщане.

— Зараз відпочинемо, — повідомила Сторожиха.

І справді, в одному місці стіна розступилася, відкривши доступ на берег ріки. Вгорі нависала скеля, а все ж душа тішилася на вид ріки і клаптика неба, що його можна було побачити, вихилившись уперед.