— А я тобі дарую намисто, — сказав. — Воно дуже гарне.
За прикладом цих двох вождів пішла і решта, обмінюючись стрілами, люльками, сагайдаками та іншими дрібницями.
Коли цим способом між гостями і господарями була нав’язана дружба, Пірауна почав:
— Ми всі втекли з рабства. Ось тут — моя жінка, а оце — моя донька, що виховувалася в домі білих. Ці два мужі — мої побратими, хоч ми колись належали до різних племен: я — з ґварані, Кумаже — з ґваяназес, а Арусаві — з тамойос. Ми тікаємо геть, щоб приєднатися до своїх племен.
Господарі оселі відразу насторожилися, а Іакума спохмурнів зовсім.
— Ми — каріжо, — сказав сердито, — і тепер у мирі з білими. Наш спільний великий морубішаба[3] вже давно ходив до Кананеї і там розмовляв з морубішабою білим. Білий морубішаба був дуже ласкавий до нашого морубішаби, обдарував його гарними речами й обіцяв, що білі більше не нападатимуть на племена каріжо, зате наші племена мають допомагати в усьому білим, як також ловити всіх втікачів з рабства й віддавати їх назад у руки білих.
Почувши це, гості зараз схопилися з місць, але не встигли більше нічого зробити, бо опинилися в руках переважаючої кількости господарів оселі.
— Браття! — кричав Пірауна. — Чи ж звичай вашого племени дозволяє видавати мирних гостей у руки ворогів?!
— Каріжо ще не вкрили себе такою ганьбою! — образився Іакума. — Але ми вірно тримаємо обіцянки й уважаємо ворогів наших приятелів за наших ворогів!
— Ворогів?! — пручався Пірауна. — Після того, як ми курили й їли при вашому вогнищі, після того, як ми обмінялися подарунками, вважаєте нас своїми ворогами?
— Ми не знали, що ви втікачі, — спокійно відповів Іакума. — Коли б знали — не дозволили б вам наблизитися до наших вогнищ і не прийняли б ваших подарунків...
Зчинилася бійка. Каріжо намагалися повалити гостей на землю й пов’язати їх, а ті відбивалися руками та ногами з люттю хижих звірів, що вступили в смертельний бій.
— Запроданці! Бугри![4] Міхоноші!.. Рапози[5] смердячі! — вигукували Арусаві й Пірауна.
— Хай мене мавпа оближе, коли я бачив бридкіших людей!.. — хекав Кумаже, б’ючи ногами.
Жінок не зачіпали, але Сабія дерла собі нігтями груди й голосила, заливаючись сльозами, а Жаїра, відскочивши набік, причаїлася, як пантера, і злобно виблискувала очима, готова вчепитися в горло кожному, хто б важився до неї наблизитися. Тряслася, мов у лихоманці, а думка її в той час напружено працювала, шукаючи виходу із становища.
— Стрівайте! — крикнула нараз так пронизливо і так грізно, що всі здригнулися. — Стійте, зрадники! То ви виламуєтеся з-під наказу великого морубішаби, який має проголосити війну смерти білим від усіх індіянських племен?!.
Питання спаралізувало як господарів, так і пов’язаних уже гостей, і всі здивовано повернули голови в бік дівчини.
— Війну смерти? Хто? Де? Коли? — почали падати довкола питання, повні здивування і страху.
— Не може бути ніякої війни смерти з білими, бо наш великий морубішаба... — почав Іакума, але Жаїра не дала йому скінчити.
— Що ти знаєш про великого морубішабу?! — кинула різко й згірдливо. — Великий морубішаба має стати, як колись великий Аімбіре, на чолі всіх індіянських племен, а я буду його жінкою!
Несподівана заява мала наслідки удару обухом в тім’я, і найбільше приголомшила Пірауну з товаришами. Вони витріщили очі на дівчину і стояли, мов скаменілі.
Іакума нічого не міг зрозуміти й нетерпеливо поскуб себе за обгризене вухо:
— Як кажеш, дівчино? Ти маєш стати жінкою великого морубішаби?..
— Так! — хоробро брехала Жаїра. — Великий морубішаба хоче помстити кривду, що йому мене не віддали. Він давав за мене білому морубішабі десять звіриних шкір, мірку жовтого піску, п’ять разків намиста й сіть на ловлю риби, але той не схотів. І тоді великий морубішаба сказав:
«Ти не хотів узяти викупу й не хотів бути моїм приятелем. Тепер не будеш мати ні викупу, ні приятеля». А я сказала: «Морубішабо, мій пан не буде мати і рабині: ще не зміниться тричі місяць на небі, як моя мати прийде до тебе в оку і повісить мій гамак над твоїм». Морубішаба відповів: «Приходьте. Коли твій гамак повисне над моїм, і ми обоє підемо увечорі в ліс, щоб назбирати дров для нашого окремого вогнища, — тоді я кину бойовий клич до всіх племен, стану на їхньому чолі та проголошу війну смерти білим».
Усі з глибокою увагою слухали вигадок Жаїри, а батьки її, Кумаже й Арусаві пройнялися незрозумілим страхом до цієї дівчини, що так гладко й переконливо брехала.
Тільки Іакума ніяк не міг того всього второпати й далі немилосердно скуб своє надгризене вухо:
— Ти щось не те говориш, дівчино... Нема звичаю, щоб мати дівчини приходила до майбутнього зятя в оку й вішала доньчин гамак. Звичай каже матері юнака приходити до оки молодої й вішати гамак майбутнього чоловіка...
— Ха-ха! — засміялася Жаїра. — Куди ж мала прийти з гамаком мати великого морубішаби? До дому білого пана? Ми ж не маємо своєї оки.
Відповідь була мудра, але Іакума мав ще сумніви:
[3] Морубішаба — вождь племени.
[4] Бугри — зневажлива назва в індіянській мові, що означає «носій води». «Бугри» стало також зневажливою кличкою племен, які служили білим.
[5] Рапоза — бразилійська лисиця, подібна зовсім до великого щура. Дуже смердяча.