Вогнегривий коник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Соромно стало їжакові. І потупцював він собі додому.

Ось і останній серпневий день. Маленькому Петрикові до школи б іти, а він занедужав.

Боляче йому від думки, що всі завтра йтимуть уранці до школи, а він лежатиме.

От і світанок першого вересня. Ще тільки розвидняється, а Петрик уже не спить.

Зійшло сонце. Чує Петрик: ідуть діти, лунають веселі голоси. Защеміло серце.

Коли це скрипнули двері, хтось увійшов до кімнати. На дверях — учителька Марія Миколаївна, вона вчитиме його в першому класі. Усміхнулася вчителька, підійшла до Петрикового ліжка, поклала на ліжко велику-велику квітку.

І в Петрика сьогодні Перше вересня.

У конюшини квіти — мов дзвіночки. Але дуже довгі. Десь у глибині дзвіночка стоїть кухлик із солодким конюшиновим нектаром. Прилетіла на дзвіночок Бджола, спробувала дістати своїм хоботком, та дарма.

Сидить Бджола й плаче. Коли це летить Джміль — «Ж-ж-жу…» Розповіла йому Бджола про своє горе.

— Добре, я допоможу, — каже Джміль.

Послав у конюшиновий дзвіночок свій довгий хоботок. Висмоктав нектар із кухлика.

Підлетіла до нього Бджола, простягла свій хоботок до Джмелиного. Джмелик дав їй півкухлика. Подякувала Бджола та й полетіла.

З того часу Джміль і Бджола приятелюють.

Петрик уранці прийшов у сад і побачив конвалію. Зачарований дивною красою квітки, хлопчик довго стояв перед нею.

«Зірву квітку, поставлю в вазу на столі, — подумав Петрик. — Красиво буде в кімнаті».

Він простяг руку, щоб зірвати квітку, та враз уявив собі: що ж станеться із садом без конвалії? Затулив долонями квітку, і в саду стало похмуро й незатишно. На зелені листки впала сіра тінь, замовкли пташки.

Петрик відтулив квітку, і на деревах знову заграли зелені листочки, знов почувся пташиний спів.

«Он яка ти, дивовижна квітко, — подумав Петрик. — Хіба ж можна тебе зривати й нести до кімнати?»

Випало Совеня із гнізда та й повзає лісом. Далеко забилось, не може знайти рідного гнізда.

Побачили птахи малого — некрасивого, з великою головою, вухатого, банькатого, жовторотого. Побачили та й питають, дивуючись:

— Хто ти такий, де ти взявся?

— Я Совеня, — відповідає мале. — Я випало з гнізда, не вмію ще літати і вдень дуже погано бачу. Я шукаю маму.

— Хто ж твоя мама? — питає Соловей.

— Моя мама Сова, — гордо відповідає Совеня.

— Яка ж вона? — питає Дятел.

— Моя мама найгарніша.

— Розкажи, яка ж вона, — питає Дрізд.

— У неї голова, вуха й очі такі, як у мене, — відповідає з гордістю Совеня.

— Xa-xa-xa! — зареготали Соловей, Дятел і Дрізд, — а ти ж потвора. Виходить, і мати твоя така сама потвора.