Вогнегривий коник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Неправда! — закричало Совеня. — Мама в мене найгарніша.

Почула його крик Сова, прилетіла потихеньку, взяла Совеня за лапку й повела до рідного гнізда.

Совеня уважно подивилося на свою маму: вона була найгарніша.

Живе у нашому селі дід Максим. Усі кажуть: дід — мисливець. Як тільки починається полювання на зайців чи на качок, дід щодня йде з рушницею до лісу. Виходить із дому рано-вранці, а повертається ввечері.

Але що це за дивний мисливець такий! Ніколи не несе додому ні зайця, ні качки. Приходить із порожньою торбою. Одного разу приніс дід Максим зайченя маленьке. Знайшов під кущем. У зайченяти була зламана ніжка. Дід зробив із двох гілочок пов’язку, забинтував ніжку. Через тиждень ніжка зрослася, і дід відніс зайченя в поле.

Чого ж це дід Максим такий невдаха?

Пішли одного разу слідом за дідом, захотілося подивитись, як же він полює. Бачать: поклав дід рушницю, а сам ходить лісом та й розкладає під кущами сіно зайцям.

Зрозуміли тоді, чого дід Максим дивний мисливець.

Дівчинка пішла в школу. Мама дала їй Буквар. Новенький, із барвистими малюнками. Швидко навчилась Дівчинка читати. Та й закинула його. Лежить Буквар поміж давніми газетами. Боляче йому.

Якось прийшла Дівчинка із школи, поклала ранець, пообідала. Відкрила ранець, вийняла книжку з червоними вітрилами на обкладинці й читає. Коли чує, хтось говорить тоненьким-тоненьким голосом, як маленьке дитя:

— Чого ти про мене забула, Дівчинко? Я ж навчив тебе читати.

Здивувалася Дівчинка: як це Буквар заговорив?

Вийняла його з-під газет. Стало їй жаль Букваря — витерла пил із його обкладинки й каже:

— Пробач мені, Букварику. Я все життя буду пам’ятати, що ти навчив мене читати.

Поставила Дівчинка Букваря на полиці. Від того часу він стоїть поруч із найцікавішими книгами.

Росло в лісі велике гіллясте дерево. Весною воно вкривалося зеленим листом, білими квітками. Прилітали до квіток бджоли і джмелі. Поселилися на дереві співучі пташки. Щовесни повертались вони з теплого краю, знаходили своє дерево й весело щебетали: «Доброї весни, рідне дерево, ось ми й прилетіли до тебе». Радісно жилося дереву, бо багато було в нього друзів.

Минуло багато років. Постаріло дерево, засохло. Прийшли до лісу люди, спиляли його й кудись повезли.

Залишився тільки пень. Від суму й самотності покрився він сірим пилом. Боляче йому було, коли пригадував, як зліталися до нього бджоли й джмелі, як співали пташки… Прилетіли, правда, якось пташки весною, покружляли над пеньком, защебетали тривожно та й полетіли.

Пень аж заплакав із туги. Так захотілося йому чиєїсь прихильності, дружби.

Настала осінь. Якось прибіг до пенька їжак. Вирив ямку та й носить сухі листочки, жмутки пахучого моху, — стеле зимову постіль. Зрадів старий пень, лагідний такий до їжака. І їжак із пнем став ласкавий. Подружилися вони, розповіли один одному про своє життя. Аж помолодів пень, зацвів зеленим мохом. Бо є тепер у нього друг.

Майстер працював Різцем по дереву. Вирізав троянду. Різець маленький, сталевий, блискучий. В руках у майстра він був слухняний і вправний.

Ще не закінчивши роботи, Майстер кудись вийшов, а Різець поклав на столі. Коли це в майстерню заходить Кустар. Бачить, лежить на столі блискучий ножик. А поруч — незавершена троянда. Взяв Кустар той Різець і спробував вирізати пелюстки троянди. Але в нього нічого не виходить. Кришить Різець троянду, псує роботу Майстра.

Здивувалась Троянда і каже:

— Різцю, чого це ти так погано став працювати?

Різець відповідає:

— Я просто шматочок сталі. А Різцем я стаю, коли мене візьме в руки Майстер. А коли бере Кустар, то я не Різець, а звичайний гострий ножик.

Зимовий вечір. За вікном гуде, виє завірюха. Мама ще не повернулася з роботи. І маленька Зоя жде. Вона прислухається до завивання завірюхи.

Зої здається, що за вікном великий, страшний звір. Ось він стукає в вікно. Зоя заплющує очі.

Прийшла мама. Підходить до Зої, обняла, поцілувала.

— Тобі не страшно було, доню? — питає мама.