Нарешті діти попрощалися зі старою мереживницею і невдовзі вийшли на велику площу, в одному кінці якої височіла дзвіниця; у вечірньому повітрі, лунали видзвонювані на ній гімни та народні мелодії. Навколо площі розмістилося чимало невеличких кафе. Обговоривши меню, вивішені біля дверей кожного з них, гості Керол уподобали кафе, що стояло на розі невеличкої бічної вулиці, увійшли до нього й посідали за круглим столиком біля вікна.
— Здаюся, — сказав Майкл, повертаючи Пітерові блокнот, який він весь час вивчав. — Ніякого ключа в голландському варіанті я не знайшов. Він ані трохи не кращий від того, що є у нас.
— А той сам по собі нічого не значить, — додала Джіл. — Все упирається у ті два записи, які здаються просто безглуздими. І записи з літерою «К» теж безглузді.
— Забудьмо хоч на цей вечір про шифр, — запропонував Пітер. — Ми — гості Керол і прийшли сюди втішатися життям.
Після морської подорожі Джіл почувалася не зовсім добре, отож замість ситої вечері вона замовила собі тільки каву і тістечко. Пітер, блискавично підрахувавши у думці всі ціни, зауважив, що справжня вечеря обійдеться надто дорого, і всі погодилися з ним. Але те, що вдома, в Англії, було б просто звичайною кавою з кексом, тут, у Брюгге, виявилося великими порціями смачних збитих вершків ї легенькими, як пух, тістечками.
— Перше ніж ми підемо звідси, я хочу виголосити промову, — урочисто мовила Керол. — Ось що я скажу: нам просто пощастило, що в нас такий чудовий шкіпер, котрий завжди знаходить вихід з будь-якої скрути.
— Браво! Браво! — закричав Майкл.
— Те ж саме я хотіла сказати і про нашого головного інженера, — вела далі Керол. — Адже це Майкл визначив, що у нас скінчився бензин.
— А ще ми маємо добрячого кухаря — це Джіл, — втрутився Майкл. — Добра, мила солонина!
— А який же чин у Керол? — спитала Джіл.
— Вона — пасажир.
— Е ні, — заперечив Пітер. — Вона… У кого будуть які пропозиції?
— Старший помічник капітана, — відповіла Джіл. — І тоді всі найважливіші посади у нас будуть розподілені.
У чудовому настрої діти йшли бруківкою до катера і невдовзі вже міцно спали на своїх койках. І лиш наступного ранку, тільки-но в шлюзі почало прокидатися життя, їх розбудило важке чахкання моторів на баржах. Свіжі й бадьорі, діти зійшли на палубу, і коли після сьомої години перша вервечка суден, що прямували течією вгору, повільно рушила у великий круглий шлюз, вони були готові зайняти серед них своє місце.
Подорож до Гента виявилася не дуже цікавою — миля за милею канал тягся через низовину, до того ж краєвид раз у раз затуляли високі насипні береги. Довго доводилося чекати, поки розведуть численні мости, а тому на околицю Гента прибули вже після полудня. Ліворуч вони побачили величезний міст, під ним, як показувала Пітерова карта, йшов бічний канал, який сполучався з судноплавним нижче шлюзу. Пітер повернув каналом і після кількох стоянок біля розвідних мостів вони підійшли до шлюзу з низькими кам'яними стінами. Поки чекали, коли спаде вода в шлюзі, Майкл із шланга на шлюзовій стіні наповнив цистерни водою, а Керол і Джіл скористалися нагодою, щоб купити хліб і масло в крамничках на набережній.
Доки вибралися з Гента, згаяли чимало часу. Треба було пройти шлюз, за ним виявився шосейний міст. Потім ще один міст — залізничний: довелося чекати цілу годину, поки його розвели, а далі знову шосейний. Це була дуже цікава споруда на понтонах: щоб пропустити судна, буксири відтягали їх у різні сторони. А коли всі ці перешкоди опинилися позаду, перед ними відкрився величезний канал, по правому березі якого тяглися доки, де розвантажували й навантажували великі океанські судна.
— Цей канал не менш як удвічі ширший від Темзи, хоч це всього лиш канал, — в захопленні мовив Майкл. — Порівнюючи з ним, канал у Ріджент-парку здається просто рівчаком. Тут ми швидко підемо вперед.
У наступному місті їх знову затримали біля другого понтонного мосту. Коли вони минули його, Пітер подивився на свою карту.
— До кордону лишилося всього чотири кілометри, — мовив він. — Це приблизно дві з половиною милі.
— Нас там не затримають, як ти вважаєш? — спитала Джіл.
Пітер знизав плечима.
— Зачекаємо — там видно буде.
І справді, незабаром вони підійшли до невеличкого молу, що виступав у канал від правого берега; тут було пришвартовано більше десятка великих барж. Катер не встиг проскочити мимо — урядовець у якійсь незнайомій формі просигналізував їм зупинитися. Майкл неохоче дав «Норцю» задній хід і ловко причалив до молу.
Урядовець піднявся на катер і віддав честь. Пітер теж віддав йому честь, змусивши Майкла пирхнути від сміху.
— Ви з Англії?
— Так, — відповів Пітер.
— Куди прямуєте?
— До Дордрехта.
— Ага, тоді усе гаразд. А паспорти у вас є?
— Ось, — поспішно відповіла Керол, виймаючи паспорт з кишені куртки.