— Увечері… Одинадцять. Зараз нема води. Після цих суден — нема слюйс до вечора.
Пітер кивнув головою — усе, мовляв, зрозумів. Чоловік повернувся до своєї будки і взяв газету, а юний шкіпер сповістив цю сумну новину членам команди. Нічого не вдієш, доведеться чекати.
— Але ж, Пітере, чому чекати? — обурився Майкл.
— Зараз відплив — ось що він мав на увазі.
— Хоча б моряки не наздогнали нас, — зауважила Джіл.
— Або митники, — додав Пітер. — Сподіватимемося на краще. А тим часом можна їсти, спати і вештатись по крамницях.
— І ловити рибу, — додав Майкл. — Я піду на берег. Ніколи не знаєш, що може впійматися в такому місці.
Від полудня й надвечір час тягся страшенно повільно. Дівчатка хотіли викупатися біля пляжу за дамбою, але вода була така брудна, що вони тут же відмовилися від свого наміру, повернулися на катер і лягли на палубі — загорати й балакати про свою школу. Пітер сидів у стерновій рубці і з тривогою стежив, чи не з'являться на набережній поліцейські, урядовці з митниці або Білл і Джо. Майкл задоволено кидав волосінь з нижніх воріт шлюзу, і хоч ніщо не клювало на його наживку, він все ще не втрачав надії і вірив, що десь там, в каламутній воді, причаїлися величезні рибини.
Джіл винесла на палубу чай, Керол і Пітер підсіли до неї. Якийсь час пили чай мовчки, відтак шкіпер зненацька звернувся до Джіл.
— Про що ти думаєш, Джіл?
— Я? Та так, ні про що. Все не йдуть мені з думки Янові скарби. Здається, ми так давно були в Абінгдоні, що вся ця історія стала казкою. А що, як ми не знайдемо коштовностей…
— Повинні знайти, — твердо мовив Пітер. — Рано чи пізно, а в нас неодмінно виникнуть неприємності з властями через паспорти чи ще щось. Якщо ми знайдемо скарби, то все буде гаразд. А ні, тоді…
— Що тоді? — спитала Джіл.
— Тоді татовій установі треба буде все це розплутувати, а нам доведеться пояснювати якось свої вчинки.
— Татові й мамі буде страшенно прикро, — мовила Джіл. — Вони ж повірили нам, що нічого поганого ми не зробимо. А ще ми відповідаємо за Керол.
Керол зітхнула.
— Будь ласка, не повертайтеся знову до цього. Справді-бо, ви, Бренксоми, завжди мучитесь і розмірковуєте: чи слід було робити те, що вже зроблено. За винятком Майкла, він не такий — ніколи ні про що не жалкує. Навіть якщо й не спіймає риби — не хвилюється. От ви обоє хіба не можете сказати собі: ми вирушили на пошуки скарбів і неодмінно знайдемо їх.
— Ти щось дуже впевнена, — зауважила Джіл.
— Авжеж, цілком впевнена. Я вірю, що ми знайдемо скарби.
— Але ж ми навіть не знаємо, як починати пошуки, — заперечила Джіл.
— О, ради бога! — розсердилася Керол. — Годі сидіти і балакати про це, ходімо краще до крамниці або куди завгодно. Кінчайте пити чай і підемо на берег.
«Добре їй так говорити, — подумала Джіл, трохи образившись на слова подруги. — Вона не порушила обіцянки і їй не треба піклуватися про батьків, котрі вважають, що донька все ще на Темзі поблизу Оксфорда, а не за сотні миль звідти, в чужій країні. Що ж, у неї навіть, паспорт є».
— Я теж піду з вами, — зауважив Пітер.
Йому не хотілося, щоб серед членів його команди виникали чвари. І без того у них досить труднощів, тож не варто створювати ще й напружену атмосферу.
Багато купувати не треба було, але Джіл все ж обміняла в банку кілька фунтів стерлінгів. Банківський службовець попросив у неї паспорт, щоб внести туди помітку про обмін грошей, і Керол подала свій. Паспорт був мокрий, бо побував у каналі, але службовця це тільки розсмішило, і він люб'язно, наскільки міг, підсушив його промокальним папером.
Повернувшись на катер, Пітер наповнив бак бензином і радісно відзначив, що пальне тут значно дешевше, ніж в Англії. Відтак, залишивши дівчаток на катері, він прогулявся по набережній до шлюзу. Відплив досяг найнижчого рівня, і в короткому каналі — від шлюзових воріт до головного фарватеру — майже не було води. За дві-три милі видно було далекий протилежний берег. Десятки різних суден повільно пливли вгору і вниз широким гирлом Шельди.
— Є якийсь улов, Майкле? — неуважно спитав Пітер, стоячи на шлюзових воротах.
— Нема, але буде, — впевнено відповів Майкл.
Пітер постояв ще трохи, мовчки дивлячись над водним простором у далечінь. Десь там, за річкою, лежить Дордрехт, але він повинен визнати, що навіть найменшого уявлення не має, яким шляхом повернути, коли вони вийдуть з гавані; до того ж доведеться пливти в непроглядній пітьмі, і це ще більше пригнічувало його. Оглядаючи баржі, він ішов назад до басейну і міркував, у кого б тут розпитати дорогу. З деяких барж, коли він проходив мимо, на нього люто гавкали собаки, з інших, де видно було величезні стернові колеса, його проводжали байдужі погляди дітей.
— Ти англієць, еге?