Пітер здивовано глянув на неї.
— Ти хочеш сказати… ти навмисне кинулась у воду?
Джіл кивнула головою.
— Тільки-но ми стукнулись, я обернулась і побачила, що Керол упала за борт. Її довго не було видно, отож я пірнула услід за нею.
Керол пригорнула до себе мокру подругу.
— Нічого зі мною не сталося, Джіл. Мене, мабуть, потягло кормовою хвилею вниз, а потім я виринула якраз поруч тебе. А я весь час думала, що тебе теж викинуло за борт при зіткненні.
— Годі про це. Що ж, ми оце цілий день будемо стояти і базікати? — спитала Джіл. — Треба ж рушати на пошуки скарбів. Ходімо, Керол, перевдягнемося, а хлопці тим часом хай ведуть катер далі.
— Ну, й ускочили ми в халепу! — сказав Пітер, коли дівчатка спустилися вниз. — Я більше на таке ніколи не зважуся.
— Та що там! — заспокоїв його Майкл. — Справа варта і заходу. Ми спритно проскочили митні пости, і ніхто з них нас не помітив, то хіба треба зважати на те, що хтось там пірнув? Тим паче, що викупалися дівчата, а не ми.
Пітер засміявся.
— Це зовсім не по-лицарськи, Майкле, — дорікнув він.
На той час, коли дівчатка повернулися на палубу, щоб висушити волосся на сонці, «Норець» мчав мимо цілого ряду широких бічних каналів, де стояли велетенські вугільні баржі, маленькі каботажні пароплави і безліч різних дрібних суден. В одному з каналів розмістилася невелика суднобудівна верф. Повітря дрижало від гуркоту пневматичних молотків — то клепальники обшивали листовим залізом корпус вантажного пароплава. Майкл завжди любив дивитися на роботу будівельників чи майстрів і теж зацікавлено позирав на верф.
— Це Терньозен, — оголосив Пітер. — По карті, яку нам дав той чоловік в Остенде, лишилося близько кілометра до пристані, а там канал кінчається. Звідти ми увійдемо в гирло Шельди.
— Там, мабуть, є шлюз?
— Думаю, є.
— Чудово! Мені подобаються тут шлюзи — вони не такі, як у нас.
Обігнувши поворот праворуч, вони опинилися в каналі, де стояли в ряд баржі. В кінці виднівся гарний підйомний міст, пофарбований у ясно-зелений колір.
— Все це дуже схоже на картину, яка висить у нас у класі! — вигукнув Майкл. — Глянь, отой великий вантаж на кінцях балок врівноважує вагу дороги.
Пітер зупинився майже біля самого мосту і причалив до пришвартованої баржі, з якої робітники вивантажували цеглу. Через міст саме проїжджав трактор, а за ним — віз і кілька велосипедистів. Пітер терпляче перечекав, поки всі вони проїхали, а потім дав три гудки: так робили біля мостів пароплави, що зустрічалися їм раніше. Чоловік у контрольній будці відірвався від газети, яку досі читав, заперечливо похитав головою. Пітер здивовано глянув на нього і показав рукою на причали за мостом.
Чоловік знову похитав головою, але цього разу відклав газету, вийшов, із своєї зеленої будки, попрямував до набережної і ступив на ніс навантаженої цеглою баржі
— No sluys[14], — сказав він ламаною англо-голландською мовою.
— No sluys.
— Слюйс? — повторив Пітер, наслідуючи його вимову. — Що таке «слюйс»?
Чоловік поманив пальцем Пітера на берег і показав и; шлюзові ворота за набережною.
— Sluys, — сказав він.
— А-а, шлюз, еге? Будь ласка, нам треба підійти до шлюзу.
— Нема слюйс. Нема води.
— Але ж у ньому повно суден, — заперечив Пітер, показуючи на цілий ліс мачт всередині шлюзу.
— Так. Але зараз немає води. Ці судна — вони пройдуть. Потім — нема води — вісім годин. — Чоловік вийняв годинник і пальцем повів по циферблату від стрілки, що стояла між третьою і четвертою, до одинадцятої години. По цифрі «одинадцять» він постукав пальцем.
— Що? Аж увечері?
[14] Шлюзи закрито.