Пітер глянув на карту.
— Як зазначено на карті, тут і гавані справжньої немає — під час відпливу вона пересихає. Ви ж не захочете, щоб ми загрузли в болоті?
— Але ж нам треба десь роздобути пальне? — наполягала Джіл.
— Бензину вистачить до Остенде, а може, й далі. Я вже підрахував.
— Прямуймо далі, — мовила Керол. — Треба швидше дістатися до скарбів.
— Якби ж то ми знали, де вони, — зауважила Джіл.
Наступна хвиля, піднявши високо корму, кинула «Норця» вперед, і всім довелося хапатися за що попало. Гвинт вийшов з води і закрутився в повітрі на холостому ходу.
— Далеко ще до Остенде? — у відчаї спитала Джіл.
— Всього лиш десять миль, — відповів Майкл.
— Ми будемо там приблизно через годину, — додав Пітер.
Джіл помовчала якусь мить, а потім не витримала:
— Пітере, а ти певен, що пливти зараз безпечно?
— Безпечно? Звичайно, певен. «Норець» збудовано для плавання на морі.
— По-моєму, йти до Остенде — правильна пропозиція, — сказала Керол. — Ми там зможемо переждати, якщо погода ще погіршає, еге ж?
— Звісно, — погодився Пітер. — Але я сподіваюся, що незабаром усе вщухне.
Зненацька вітер подужчав, ще шаленіше розбурхалися хвилі, і одна з них, завихрившись над катером, з такою силою вдарила по кормовому підзорі, аж «Норцем» трусонуло від корми до носа. Зелена вода хлинула на вузький місток вздовж бортів, бризки хлюпнули на задній стіну кормової рубки.
— Це поки що була найбільша хвиля, — зауважив Майкл.
Несподівано ринув дощ, затягнувши все навколо густою завісою. Пітер по компасу вів катер тим же курсом. Землі зовсім не було видно. Це не подобалося Пітерові, але за одну полегкість він був вдячний зливі.
— Гляньте! — крикнув він. — Дощ збив хвилі.
За їхнім суденцем вже не громадилися височенні сердиті вали, прибита зливою поверхня моря якось дивно піднімалася й опускалася.
— Здається, дощ не скоро вщухне, — полегшено зітхнувши, сказала Джіл. — Не подобається мені розбурхане море.
Злива не припинялася майже годину, і Пітер почав уже тривожитися. Він не знав певно, де вони перебувають, і боявся проминути Остенде, хоча далі, миль за дванадцять, уздовж берега, на карті було позначено Зебрюгге. Його непокоїло також, чи не надто близько вони йдуть від берега.
— Дивіться вперед і праворуч, — наказав він, вглядаючись крізь мокре від дощу скло. — Як тільки помітите щось, одразу ж кажіть мені. Здається, ми вже наближає…
Він урвав на півслові, бо почулися перебої в моторі. Узявшися за дросель, Пітер кілька разів з силою то відсував, то засував заслінку. Мотор зачахкав на якусь секунду, кашлянув і затих.
Діти з тривогою, хоч і намагалися не виказувати її, перезирнулися.
— Що сталося, Пітере? — спитала Джіл, силкуючись говорити спокійно.
— Не знаю. Може, що…
— Точно так зачахкав мотор біля Марлоу, коли у нас вийшов бензин, — пояснив Майкл тоном бувалої людини. — Можу побитися об заклад — і зараз те саме сталося.
— Піду подивлюся.
Пітер рушив до дверей.