— І ти гладила коней?
— Так, — тихо сказала вона, протираючи очі.
— Це був довгий день, сонечко. Час купатися, а потім я покладу тебе спати.
— Він подарував мені ліс, — сказала Ґрейс із легкою посмішкою, і серце Ханни стислося.
Скупавши доньку того вечора, Ханна сіла на ліжко дівчинки.
— Я така рада, що ти гарно провела день. Розкажи мені, що ти там бачила, люба.
— Квоту.
— Що-що?
— Квоту. Вона маленька і стрибає.
— А! Квока! Милі тваринки, правда? А що ще?
— Великого коня. Я ним правила.
— Пам’ятаєш, як його звати?
Дівчинка задумалась.
— Арабалла.
— Правильно, Арабелла. Вона прекрасна. У неї там ще й друзі є: Самсон, Геркулес та Діана. Арабелла досить стара, знаєш. Але, як і раніше, вона дуже сильна. Хіба дідусь не показував, які повози з колодами вона може тягнути? — Дівчинка була спантеличена, і Ханна пояснила: — Великі підводи, однак лише з двома величезними колесами. Коні тягнуть навантажені на них велетенські дерева з лісу, щоб потім їх порубали на колоди. — Дитина похитала головою, і Ханна сказала: — О, моя люба, я стільки хочу тобі показати! Ти полюбиш ліс, я обіцяю.
Коли Ґрейс заснула, Ханна залишилася поруч із нею, плануючи майбутнє. Вона покаже їй польові квіти, коли настане весна. Вона купить їй шетландського поні[16], щоб вони могли їздити вузькими лісовими стежками разом. Наступні десятиліття раптом відкрили в її уяві стільки перспектив, і нарешті вона наважилася думати про них.
— Ласкаво просимо додому! — прошепотіла Ханна сплячій донці. — Ласкаво просимо додому, сонечко! — І того вечора вона повернулася до своїх обов’язків, наспівуючи собі під ніс.
Розділ 30
У Партаґезі живе не так багато людей, і там не так багато місць, куди можна піти. Рано чи пізно ви обов’язково зіткнетеся з кимось, кого хотіли б уникнути.
Уже багато днів Віолетта переконувала дочку вийти з дому.
— Давай просто прогуляєшся зі мною. Я лише заскочу до крамниці пана Мушмора. Мені потрібно докупити вовну для покривала.
Нема більше кумедних светриків, немає мініатюрних батистових платтячок. Цими днями Віолетта знову плела гачком покривала для тих бідолах, що й досі нудяться в Будинку репатріації. Це займало її руки, навіть якщо не завжди захоплювало думки.
— Мамо, мені справді не хочеться. Давай я залишусь удома.
— Ходи, люба, ходи!
Коли вони йшли вулицею, люди намагалися не витріщатися на них. Дехто ввічливо посміхався, але не було колишнього: «Як справи, Ві?», або: «Побачимося в неділю в церкві?» Ніхто не знав, як ставитися до цього трауру, що був не за померлим. Дехто навіть переходив на протилежний бік вулиці, щоб уникнути їх. Містяни читали газети, щоб знайти хоч якісь крихти інформації, однак останнім часом усе стихло.
Коли Віолетта з дочкою ввійшли до галантерейної крамниці, Фанні Дарнлі, яка саме виходила, аж ахнула й зупинилася біля виходу із широко розплющеними очима, смакуючи бентежну ситуацію.
У крамниці пахло лавандовою поліроллю та ароматичною сумішшю із сухих пелюсток троянд, виставлених у кошику біля касового апарата. На найвищих полицях лежали сувої тканин: дамаст і муслін, льон та бавовна. Там же були й нитки всіх кольорів веселки, і клубки вовни, що нагадували хмаринки. На прилавку, де пан Мушмор саме обслуговував літню жінку, були розкладені зразки мережива — густого, тонкого, брюссельського, французького. Від прилавка в дальньому кутку по обидва боки стояли столи зі стільцями для зручності клієнтів.
За одним зі столиків спиною до Ізабель сиділи дві жінки. Одна з них була білявка, інша, темноволоса, розглядала сувій блідо-лимонного полотна, розгорнутого перед нею. Біля жінки, похнюпившись і крутячи в руках ганчірну ляльку, сиділа маленька світловолоса дівчинка в бездоганній рожевій сукні з оборками та в білих шкарпетках, прикрашених мереживом.
Поки жінка розглядала тканину, розпитуючи продавця про ціну та метраж, дівчинка підвела очі, щоб подивитися, хто прийшов. Вона впустила ляльку і сповзла зі стільця.
— Мамо! — вигукнула й стрімко помчала до Ізабель. — Мамо! Мамо!
[16] Шетландський поні — один із найменших представників поні, що сформувався на Шетландських островах на півночі нинішньої Шотландії. (Прим. ред.)