Уранці він поїхав до Ханни й оголосив донці:
— Гаразд. Усе готово? Ми збираємося на таємничу прогулянку. Час Ґрейс трохи краще познайомитися з Партаґезом; дізнатися, звідки вона.
— Але я саме штопаю штори. Для церковної зали. Я обіцяла преподобному Норкелзу…
— Я сам її провезу. Усе буде гаразд.
Таємнича прогулянка почалася з поїздки в лісопилку Поттса. Септимус пригадав, як дітьми Ханна і Ґвен полюбляли годувати яблуками та цукром-рафінадом клейдесдайлів, коней-ваговозів, що там працювали.
Тепер деревину перевозили залізницею, та на лісопилці й досі тримали кількох старих робочих жеребців для надзвичайних ситуацій, якщо в лісі частину залізничної колії змивав дощ.
Поплескавши одного з коней, він сказав:
— Знайомся, Ґрейс, це Арабелла. Можеш сказати «Арабелла»? Хлопче, запряжи-но її у воза, — сказав Септимус конюхові, який швидко кинувся виконувати завдання. Через деякий час він привів Арабеллу, запряжену у двоколку.
Спершу Септимус посадив Ґрейс на сидіння, а потім і сам умостився поруч.
— Ну що, трохи прокатаємося? — спитав він і вдарив коня віжками.
Ґрейс ніколи не бачила такого великого коня. Вона жодного разу не була в справжньому лісі, якщо не враховувати ту невдалу пригоду в чагарниках за будинком Ґрейсмарків. Майже за все своє життя дівчинка бачила лише два дерева, норфолкські сосни на Янусі. Септимус прямував старою просікою крізь височезні евкаліпти, показуючи дівчинці кенгуру та варанів, що з’являлися то тут, то там. Ґрейс немов занурилась у казковий світ. Час від часу вона вказувала на пташку чи валабі[15]:
— Що це?
І дідусь називав тварину.
— Дивись, маля кенгуру, — сказала вона, вказуючи на сумчастого, який поволі стрибав поблизу дороги.
— Це не дитинча кенгуру. Це квока. Вони такі ж, як кенгуру, але крихітні. Більшим він не виросте. — Чоловік погладив онуку по голові. — Я радий, що ти посміхаєшся, доню. Знаю, що тобі сумно… Ти сумуєш за своїм старим життям. — Септимус замислився. — Мені відомо, що це таке, тому що це колись трапилося й зі мною.
Дівчинка здивовано поглянула на нього, і він продовжив:
— Я попрощався з мамою і відправився до Фримантла на вітрильному судні через весь океан. Тоді був трохи старший за тебе. Знаю, це важко навіть уявити. Але я прийшов сюди і знайшов нових маму і тата, Сару та Волта. Відтоді вони дбали про мене. І вони любили мене, так, як моя Ханна любить тебе. Отже іноді в житті людини буває не одна сім’я.
З виразу обличчя Ґрейс Септимус не міг зрозуміти, що саме дівчинка втямила з цієї розмови, тому змінив тему. Кінь ступав повільно, й крізь гілки високих дерев то тут, то там проглядали промені сонця.
— Тобі подобаються ці дерева?
Ґрейс кивнула.
Септимус вказав на молоді саджанці.
— Бачиш, ростуть маленькі деревця. Ми вирубуємо великі старі, а нові займають їхні місця. Усе знову виросте, якщо дати йому час. Коли ти досягнеш віку цього дерева, воно стане велетнем. Отак влаштовано все. — Раптом у його голові сяйнула думка. — Одного дня цей ліс належатиме тобі. Це буде твій ліс.
— Мій ліс?
— Він належить мені, одного чудового дня він належатиме твоїй мамі та тітці Ґвен, а потім стане твоїм. Що ти про це думаєш?
— Можна мені правити конем? — запитала дівчинка.
Септимус розсміявся.
— Дай мені руки, і ми триматимемо віжки разом.
— Ось вона, жива і неушкоджена, — сказав Септимус, коли привів Ґрейс до Ханни.
— Спасибі, тату! — Жінка присіла, щоб бути з дочкою нарівні. — Ти гарно провела день?
Ґрейс кивнула.
[15] Валабі — сумчасті ссавці родини кенгурових. (Прим. ред.)